КЛАРНЕТ ЮРГЕНА

Нижнє Селище розкидане між горами неподалік від кордону з Румунією. Місцевість містична: в кожному третьому дворі стоять дерев'яні хрести, вищі за людський зріст, а на верхівці – зображення Ісуса в терновому вінку. Хрести прикрашені то гірляндами, то гілками. Місцеві мешканці змагаються, у кого хрест вийде гарніший – про це пише преса. У центрі села – храм Української православної церкви. До другої світової війни тут жило багато євреїв і ромів, тепер – зазвичай українці, русини і німці.

У сусідніх селах народ або бідує, або промишляє контрабандою. Багато закарпатців заробляють на нелегальній торгівлі через кордон. 150 км україно-угорського рубежу – це приватні земельні ділянки, до яких прикордонники майже не мають доступу – така собі «сіра зона». Але все це не про Нижнє Селище. Тут є з десяток прибуткових ферм, на яких працюють місцеві, і проходить один з найцікавіших в регіоні театральних фестивалів.

«У Нижньому Селищі все якось навпаки. Вони навіть замість «дивись» кажуть «никай», – пояснює таксист.

Сам він, за його розповідями, – колишній контрабандист, п'ять років перевозив ящики з цигарками в Європу і заробив на цьому непоганий капітал. Тепер промишляє нерухомістю та перевезеннями. Але це інша історія успіху. У Нижньому Селищі все інакше.

Одного разу, наприкінці дев'яностих, в селі з'явився Юрко Буковинець. Буквально з неба звалився – прилетів із Франції.

Наприкінці дев'яностих Юрген Крефтнер вирішив розширити межі свого ідеального світу. У пошуках справжнього фольклору приїхав в Україну, побував у Закарпатті. І залишився: закохався в українку. Незабаром він разом з однодумцями створив в Нижньому Селищі невелику комуну «Лонго Май».

Обрали ділянку у верхній частині села, посеред закарпатського лісу, і звели червоний глиняний дім – як основу ідеального світу.

«Ідеальний світ, – каже Юрген, – це щоби людина не була циніком. Щоби людина, яка бачить, як інша людина страждає, була готова простягнути руку. Щоби вона не говорила: він чужий або він чорний, або він єврей, або він сам винен. Якщо людина – значить вона солідарна, вона щедра, вона не турбується про те, щоби для себе мати більше».

Солідарний спосіб життя, за Крефтнером, – це, наприклад, надавати допомогу біженцям. У будинку, який побудував Юрген, часто гостюють вимушені переселенці з Донбасу й росіяни, які виїхали з Росії через репресії. Юрген вважає, що біженці – найбільш незахищені у світі люди, і допомагати їм означає звільнятися від цинізму.

Австрійцю було майже сорок, коли він вирішив оселитися в закарпатському селі. Йому було важко починати життя з нуля, особливо – без знання мови й місцевих правил.

«Жити в комуні в Україні, у пострадянському просторі було, звичайно, зовсім парадоксально. Але ось ця суперечність стала мені цікавою – перевести наші ідеї, лонгомайські, у цей контекст, у простір совковий і постсовковий. Це був для мене такий challenge. Тут привабливе – хаос. Я пережив дві з половиною революції, поки жив в Україні…»

У перші роки, каже Юрген, жителі Нижнього Селища сприймали його «як ходячий мішок грошей» – просили допомогти зробити візи до Європи, наприклад, і підозрювали в тому, що він приїхав сюди, щоби наживатися на місцевих ресурсах.

Юрген згадує: на початку «нульових» «Лонго Май» привіз у селище інвестиції на відкриття сироварні. Уряд Швейцарії виділив грант, а Юрген зайнявся найважливішим для виробництва сиру питанням – проведенням чистої води. З водою тут проблеми. Він знайшов спосіб провести її з джерела, яке розташоване за 4 км від села.

«Місцеві спочатку не повірили, – говорить Юрген. – Про нас говорили, що «французи» – мене і досі дехто називає французом – збираються взяти під контроль воду і продавати її в пляшках. Ми говорили, що це не так. Але ти можеш говорити, що хочеш, – якщо вони почали так думати, то будуть так думати довго. Я вирішив, що нам потрібно побудувати бювет у центрі села, щоби вода була доступна всім. У підсумку ми провели воду не тільки для сироварні, а і для школи, амбулаторію, садка. І коли ми відкрили той бювет, я відчув, що ставлення до нас змінилося».

Були й інші історії «зіткнення культур». Одного разу місцева жителька запитала Юргена, до якої церкви він ходить, а коли він сказав, що не ходить ні до якої церкви, почала розпитувати, чому. Юрген каже, що він ту жінку м'яко відшив. З кожним з учасників комуни в різний час відбувалося щось подібне. У Нижньому Селищі не прийнято не ходити до церкви...

Приблизно третину свого часу музиканти гастролюють по Швейцарії, Німеччині, Франції, називають себе свого роду заробітчанами – багато часу проводять поза домом. Юрген каже, що європейці, як і він сам, цінують народну музику, що передається через покоління, а в Нижньому Селищі він якраз знайшов однодумців, місцевих музикантів, які зберігають культурні традиції Закарпаття і вплітають їх у сучасний контекст.

Юрген називає бізнесом гастролі «Гудаків». Але за 17 років існування колективу це ще жодного разу не принесло істотного прибутку: музиканти фактично фінансують самі себе.

Творчість, бізнес і доброчинність для «Лонго Май» – це не суперечність, а складові частини однієї філософії. Скажімо, сьогодні учасники кооперативу збираються відродити яблучні сади старих закарпатських сортів, які після розпаду Союзу виявилися здебільшого занедбаними. Комуна взяла в оренду землю, і цієї весни там почнуть садити яблуні, сливи та груші. Якщо пощастить, нові сади почнуть плодоносити через 8 років. Чверть бюджету від цього бізнесу «Лонго Май» піде на соціальні проекти для села.