Ніхто не розраховував, що в цих будинках люди будуть жити поколіннями. З роками будинки обросли гаражами, сарайчиками і іншими тимчасовими конструкціями. Тут же склалися свої, неформальні суворі правила. Пересування між мікрорайонами для юнака могло мати серйозні наслідки.

Єгор Матюхін згадує, що під час переходу з одного «гетто» в інше до підлітка одразу ж чіплялися хлопці з чужого району і могли запросто побити. «На районі» був великий пустир, «там могли викинути – і ніколи більше не знайти».

Друг і колега Єгора по Центру вуличних культур Валера Бичков теж добре пам'ятає ті часи. «У нас не було метро, і щоби потрапити з одного району в інший, потрібно було їхати на автобусі, а там йти пішки, – згадує Валера. – Під час такого пересування залишитися непоміченим складно – у будь-який момент ти міг «відхватити».

На районах підлітки жили у своїй замкнутій реальності, де було мало розваг. Час проводили сидячи на лавці з насінням і дешевим алкоголем. Що ще? Трава, клей, димедрол.

Та й зараз у дворах на вулиці Тракторобудівників поруч зі школою можна побачити порожні пачки з-під таблеток і шприци. На стінах – графіті «фен шиш» із вказаним телеграм-каналом, де можна дістати наркотики. У цьому сенсі за 20 років змінилося не багато.

Власне, що таке для мерії брейк-фестиваль у порівнянні з концертом Ані Лорак на центральній площі в честь дня міста? Натовп не прийде, дякувати меру ніхто особливо не буде ...

«На стадіон Берсі в Парижі на фестиваль брейкінгу з'їжджаються тисячі людей, платять за це нормальні гроші, – нарікає Єгор. – У Варшаві держава виділяє величезні бюджети на таке. Чому у нас на це все забивають?»

Єгор із товаришами наполегливо пробивали дорогу до європейських і американських фестивалів, брейкерів, промоутерів. Єгор виступав сам, привозив додому переможні кубки. Навчався у західних зірок брейкінгу робити презентації, «продавати» свої ініціативи.

«Я настирливо зайобував місто, – говорить він. – І тут прийшов пиздець». Почалася війна.

Харків перейшов на військові рейки, перетворився на прифронтове місто. Активні молоді люди кинулися взувати армію, рятувати поранених, поселяти вимушених переселенців. Культурна тусовка переключилася на благодійні концерти та мітинги. Кому в такий час було діло до брейкінгу?

«Скасувались всі фести, – згадує Єгор. – До нас відмовилися приїжджати практично всі, посилаючись на те, що у нас йде війна. Ми зрозуміли, що всім нашим проектам кінець».

Ситуацію довелося блискавично розрулювати. Троє друзів кілька місяців придумували екстрений план. Придумали.

До речі, про Олімп. У 2017 році міжнародний Олімпійський молодіжний комітет вирішив додати брейкінг у список нових видів спорту на юнацькій Олімпіаді-2018 в Буенос-Айресі. Вибухнув скандал: відповідальність судити бі-боїв поклали на Всесвітню асоціацію спортивних танців – організацію, яка об'єднує «бальників», і до брейкінгу не має ніякого стосунку.

Світова зірка брейкінгу Мідус (Serouj «Midus» Aprahamian) написав гнівну петицію проти такого рішення, яка називалася так: «Всесвітня асоціація спортивних танців, руки геть від хіп-хопу!» Претензія полягала в тому, що асоціація, на його думку, вирішила підім'яти під себе цілий світ, який десятиліттями вибудовувався бійками і смертельними батлами у гетто по всьому світу. Мідус висловив побоювання, що так брейкінг може знецінитися як соціальне явище. І ось чому.

Технічки як і раніше охороняють палац. Дивно, але і сьогодні боротьба брейкдансерів за вуличний простір триває. Людей, які займаються спортом і танцями, розганяють муніципальні служби. Установи, які за своєю функцією повинні бути відкриті для громадських ініціатив та сприяти їм, тримають двері закритими (наприклад, той же «фалос»). Та й багато городян чомусь продовжують маркувати брейкінг-ком'юніті як гопників. Чому?

«Напевно, тому що ми займаємося вулицею, люди не вважають це чимось високим», – сумно каже Валера.

Умови похмурих спальних районів такі, що і школа брейкінгу, і Центр вуличних культур, і фестивалі не могли з'явитися в Харкові. Але – з'явилися.

«Вдалося тільки тому, що в Харкові є ми, і ми не хочемо їхати, – каже Валера. – Мають бути люди, готові пройти певний шлях, і у яких мета – не комерційна, а – поміняти суспільство. Адже ті діти, які сьогодні приходять в зал і тренуються, можливо, ніколи не будуть на вулиці пити, курити, наркотики вживати».

Сьогодні трійця з харківського Центру вуличних культур допомагає розвивати вуличну культуру в інших містах і навіть інших країнах.

У Лисичанську (Луганська область) вони консультують скейт-парк «Дружба», що з'явився силами підлітків і дорослих активістів два роки тому в приміщенні однойменного кінотеатру.

А в Молдові – допомогли створити подібний проект, Urban Generation. У Ризі засновники організації «Гетто» надихнулися харківським досвідом і створили свій форум вуличних видів спорту та урбан-культур для європейських ініціатив.