13 жіночих голосів про сприйняття себе та стосунки з власним тілом у колективному проєкті Вікторії Лихольот «Жіноче тіло»

Жінка у спідниці по коліно та капронках чимчикує біля мого будинку. Я дивлюсь на неї з огидою, відмовляюсь зрозуміти, як так взагалі можна. Мені років 13. Їй років, може, 40. Я не можу дивитись, але і відвести погляд теж не можу — в неї до біса волохаті ноги під прозорими колготами. Матеріал міцно притискає волосся до тіла, формуючи дивні, неприємні мені візерунки. Не розумію, що з цією пані не так, адже знаю точно: шовкова хустинка має зіслизнути з гладеньких ніг, а не ось це. Альтернативи нема.

Зараз мені 32, і я перетворилась на цю жінку. Попри парадоксальну впертість і віру в те, що альтернативи все ж таки є, мені хочеться заховатись за ілюстрацію, намалювати комікс і не фотографуватись. Ховатися від фото, бо експеримент, який я собі обрала (не голитись), — це майже образа, огидний акт в сторону того, хто поруч. Розхитування естетичних ідеалів. Проте не буду ховатися. Я ж не померла, коли дивилася на ту жінку біля мого будинку.

Не помер також колись і однокласник. Скануючи мене в 6 класі, він заявив: «Кто шерстью покрывается, тот зверем называется!» Навряд чи він думав, що ще років 20 — то з сумом, то з відчаєм, — я буду повторювати собі ці слова, роздивляючись волосся на своєму тілі.

«О, а ти смілива. Я ношу лонгсліви навіть у спеку, теж проблеми з волоссям», — каже одна дуже красива дівчина на святкуванні в гучній компанії. Мені хочеться одразу заховати руки, але, шкода, що рукава футболки не відтягнеш до нігтів.

«Він сказав, що ти, звісно, прикольна, але волосся — жах. І він ніколи б із такою не зустрічався», — переповідають про хлопця, який мені подобався. Ну що ж.

«А ти хлопчик чи дівчинка?» — питає в мене учениця під час уроку малювання. Вона не хоче малювати, вона хоче знати. Дівчинка, кажу. «Ні! У дівчат не буває вусів!» Мені хочеться втекти, але що ж це за викладачка, що тікає від малої дитини?

«Ох, то ви ще не бачили волохатих! — оглядає мене ендокринолог. — Ваші аналізи в нормі». Байдуже, що всі навколо стверджують протилежне.

«Коли ти тільки-но народилась, я дуже злякалася. В тебе були китиці на вушках, як у білки, тільки чорні. Я боялася, що так і лишиться. Але зійшло, ха-ха», — пригадує мама. Може, було б краще народитися білочкою, який абсурд.

Але, може, я дійсно просто звір такий? Просто звір. Неможливо ж постійно відчувати себе не так. Тому останні років шість-сім я передивляюсь своє ставлення до волосся, до тієї триклятої фрази, що так до мене прилипла.

За кілька років лазерних процедур волосся поменшало, а заразом і коментарів та самокритики. Проте моє тіло не дозволяло позбутися волосся так, як обіцяють реклама та форуми, а нав’язливі думки не дозволяли навіть дивитися на волосся інших із розумінням.

«Такий чудовий момент, вау. От би в нього ще пахви поголені були, не можу дивитись», — я розглядаю друга і псую собі романтику через свою нетерпимість до волосся. Добре, що мені вистачає тактовності не коментувати вголос. Адже кожен сам робить вибір, що робити чи не робити зі своїм тілом.

Пізніше довго думаю, чому в мене така реакція навіть на чуже волосся, та дозволяю собі зміну фокуса. Слідкування за бодіпозитивними активістками та щирі розмови з друзями допомогли. 

Я продовжувала якийсь час ходити на лазерну епіляцію рук, але паралельно вже не голила пахви, дозволяючи собі будь-які дивні комбінації. Дивитися на себе з прийняттям, дивитись на інших з повагою — це найцінніше, що можна собі дозволити. Давати собі вибір. 

Зараз, після вимушеного переїзду в Берлін, експерименти з волоссям на тілі досягли апогею: я не голюсь понад рік, ходжу у відкритому одязі повсякдень, на тренування та побачення, чую схвальні слова друзів, подруг, партнерів: «Кому-кому, а тобі личить», «Я подумав, а ти щось знаєш про це життя» або ж бачу відсутність реакції, що теж хороший знак. Тут це легше, ніж вдома в Києві: рівень толерантності та байдужості до виборів інших максимальний. Але зробити реверс — від тотального невдоволення до нейтрального сприйняття — нелегко. Інколи, коли я у спідниці сиджу в трамваї та навпроти мене сидять підлітки, я згадую себе 13-річну, якій було бридко від жінки у моєму дворі. Та починаю гадати: що ж думають вони?

Ще є над чим працювати, але тепер я можу подивитись на себе у дзеркало з дивною насолодою, самоіронією та бісиками в очах: «Кто шерстью покрывается, тот зверем называется. Я і є звір».