Культура памʼяті

Постери до кіно, що нагадують дитинство. Чому художник Василь Воробець досі малює кіноафіші
Річ, яка нагадує мені про дирижаблі Zeppelin
Річ, яка нагадує мені про запах роздягальні спортзалу
Річ, яка нагадує про сімейний ансамбль
У 1950-х мого діда по матері відрахували з університету в Кабардино-Балкарії та відправили до Запоріжжя робітником — дізналися, що він походить з вірменського регіону Анатолія, який у СРСР вважали турецьким. Цей документ про відправку діда в Україну, який тепер існує тільки в родинній уяві, завжди мав присмак легенди — чогось на кшталт притчі про те, що ти можеш добитися чого завгодно, навіть попри заплутані маршрути, якими тебе штовхає радянська влада. Зі звичайного робітника у станка дід доволі швидко став директором заводу, і ця перепустка в нове життя ніби була одним з головних експонатів у вигаданому музеї моєї родини. Цього розпорядження (і чи розпорядження взагалі? Чи наказу?) вже немає: воно загубилося в переїздах чи необачливому переборі накопичених паперів. У збірці есеїв «Каталог втрачених речей» Юдіт Шаланскі пише про опудало вимерлого каспійського тигра, яке знищила пожежа в Ташкентському музеї природної історії. Про схожу подвійну втрату пише в «Останніх свідках» і Світлана Алексієвич: там діти втрачають документ, який запевняє, що їхній батько зник безвісти. Звісно, це — і двічі загиблий тигр, і двічі, фізично та документально, зниклий батько, — набагато трагічніші історії, ніж зникле розпорядження, яке змінило життя мого діда. Але для мене це трохи про інше: про речі, які колись існували, а тепер перетворилися на білі плями, на присутність відсутності — і з цим, скільки не уявляй їх собі, нічого не поробиш.
Річ, яка нагадує про пустоти
Річ, яка нагадує про чорнослив та 1990-ті
Річ, яка нагадує про чорнослив та 1990-ті
A thing that reminds me of a wound
Річ, яка нагадує про рану
Річ, яка нагадує мені про рух вгору
Річ, яка нагадує про те, що тебе забудуть
Річ, яка нагадує мені про сонячні безхмарні дні
Річ, яка нагадує про втрачену країну
Річ, яка нагадує про те, що час є теж творцем