«Ми йдемо на смерть. А ти маєш жити й розказати правду своїм онукам». 76 років тому Михайло Куцяба єдиний з усієї родини уникнув заслання в Сибір. Заборона розповідає історію його порятунку

21 жовтня 1947 року 12-річний Михайло Куцяба із села Пиратин, що на Львівщині, уникнув репресії через втечу. Наче герой книги Єжи Косинського «Розфарбований птах», Михайло блукав сусідніми селами, шукаючи прихистку. Його рідні, а також тисячі інших сімей із західних областей УРСР, стали жертвами ретельно спланованої радянською владою операції «Захід» — наймасовішого переселення українців до Сибіру. Заборона поговорила з нині 86-річним Михайлом і розповідає його історію від втечі та поневіряння у знайомих і родичів до вимушеного переїзду в Росію. Саме там, у Кемеровській області, він згодом одружився і створив сім’ю, проте після понад 10 років заслання повернувся на Львівщину, де проживає й досі.

І

Не знаю, чи то щастя, чи нещастя, але я народився у родині, що вічно страждала за Україну.

Мій дядько Михайло (мого батька рідний брат 1911 року народження) був активним членом ОУН. У 1934 році його видали польським жандармам у селі Синьків [до 1939 року належало до Польщі, нині — Тернопільська область]. Під час арешту польський поліцейський на прізвище Болявенда вивів його у двір і застрелив. Дядька не дозволили поховати у рідному селі Пиратині, що за 3 кілометри, а сказали ховати у кутку цвинтаря, куди люди рідко ходять. 

У 1935 році народився я, і назвали мене Михайлом, іменем вбитого дядька. В мене був брат Василь (1928 р.н.), сестра Настя (1925 р.н.), брат Степан (1930 р.н.), який помер молодим, а в 1941 році народилася сестра Марія. 

В 1942 році мого брата Василя і батька Прокопа (1905 р.н.) відправили на примусову роботу до Німеччини. Після закінчення війни брат потрапив у табір в американській зоні, а батько долучився до УПА і загинув у Чехословаччині в 1945 році. Тоді ж радянським комісарам в американській зоні вдалось переконати брата Василя повернутися додому — ми зраділи.

Брат пробув вдома у Пиратині рік. 

Одного вечора 1946 року Василь каже: «Я мушу йти». Мама, плачучи, відповіла: «Куди ти підеш, сину? Ти запропастиш себе і нас». «Я їду Україну визволяти», — відповів він. «Я ляжу на порозі, і ти через мене не переступиш», — сказала мама. Василь клякнув на коліна і сказав: «Мамо, не лягайте. Я мушу йти». Мама встала, перехрестила і поцілувала його. Він зібрав торбину та пішов з дому. 

З цього часу слух за ним пропав.

Проте у травні 1947 року у нашому селі його заарештували [співробітники] НКВС. Привели до хати, влаштували обшук: вазони витрясли, подушки і перини розпороли. Старший з команди НКВС сказав [російською]: «Якщо знайдемо хоч один вистріляний патрон, ми вас усіх закриємо в коморі та підпалимо, кодло бандерівське!» Але вони нічого не знайшли. А Василя забрали.

Ми його вже ніколи не бачили. 

II

У жовтні 1947 року, за тиждень до вивезення, хтось вбив у дворі нашого собаку. Він був прив’язаний і до всіх по-різному гавкав — так ми впізнавали, хто йде. Зранку бачимо: лежить з розбитою головою, а біля нього дерев’яна клюшка.

22 жовтня вдосвіта мама встає доїти корову, відчиняє двері, а на порозі стоїть часовий зі зброєю. Пішов за нею, а коли повернулись, сказав: «Поїдеш в Сибір!» 

«За що?» — питає мама.

«За твого сина».

Тоді наш дім оточили пʼятеро людей. Старший лейтенант каже: «Збирайте на кожного члена сім’ї по мішку речей. Беріть подушку і перину, якщо маєте, бо там буде холодно». Далі він сів за стіл і записав список нашого майна: один кінь, дві корови, вісім овець, дві свині, багато курей і качок.

Раніше мама віддала на ремонт свої чоботи. Швець жив від нас метрів пʼятсот. Тож мама каже до мене: «Йди принеси мої чоботи. Інакше я боса поїду в Сибір».

За мною — військовий, каже [російською]: «Не тікай, а то стрілятиму». Я вже нікуди й не тікав.

Прийшов до шевця, постукав у вікно, вийшла господиня. Каже: «Мамині чоботи ще не відремонтовані. Але я віддам моє взуття для мами. А коли мамині відремонтують, то я буду в них ходити».

Вона бачила, що за мною стоїть часовий, то й питає: «Що, вивозять вас?» А військовий мені: «Не говори!» Я тільки махнув головою, мовляв, «так».

III

Вивозили діда Данила, маму Юстину, сестер Настю і Марію, та мене. Всі ми мешкали разом. 

Коли зібрали всі речі, під’їхала вантажівка ЗІЛ-150. Ми завантажили кілька мішків речей. Дід зарізав на дорогу кілька качок, мати спекла хліб. Мої книжки й зошити я також взяв у торбу. Офіцер сказав: «Забирай! Там підеш до школи».

Перед від’їздом дідо перехрестився на свою хату й каже: «Діти, дивіться добре на свою хату. Бо ви повернетесь, а я старий і вже сюди не повернусь». 

На дворі вже була справжня осінь, сльота і мряка. Проїхали ми через долину, коли машина зупинилась біля наступної хати. До нас вантажили наступну родину. Але неповну: одного не забрали, бо вже був комсомольцем і працював вчителем, інша — 1939 року одружилася з москалем (він не повернувся з війни) і носила його прізвище. 

Поки їх вантажили, я прошепотів до мами: «Мамо, я втікаю».

Мама каже: «Тікай, може, хоч ти один виживеш. Бо хто зна, куди ми їдемо».

Часовий, що стояв біля нас, на мить відвернувся. Тож я переліз через борт кузова, став на колесо і гуль… Пробіг через відкриту хвіртку і подвір’я, повз хлів, за яким був оборіг з сіном, зупинився і думаю: «Якщо помітять, скажу, що пішов в туалет». Коли чую, машина гууу — поїхала… Ще метрів двісті, і вантажать вже третю родину. Це вже була суматоха і за мене ніхто не схопився.

IV

Надумав іти у сусіднє село Синьків, де у 1934 році вбили дядька Михайла.

Одягнений я був у німецькі черевики й важку зимову куртку, бо збирався ж у Сибір. Пройшов болотом через ліс, і дістався Синькова. Тут мешкали двоє старших людей, до котрих на свята я навідувався з дідом.

Заходжу у дім, а там Тодорка пече хліб і варить борщ на дровах. Кажу їй: «Нас вивезли, а я втік».

«Хлопче, посидь, борщ звариться зараз, наїжся», — каже. Й додає: «Нині вас вивозять, а завтра нас можуть вивезти».

Думаю, я дурний, треба було піти до їхньої стодоли, сховатись і переночувати там. А коли москалі з села виїдуть, повернутись у своє село. І був би спокій. Вийшов у двір, зупинився коло хвіртки. Думаю, може, вона гукне мене повернутись. Але вона не виходила.

Поруч у садовині [так місцеві називають сосновий ліс біля Пиратина] було місце, куди я зі своїм другом Ярославом носив харчі партизанам. Його мама, Марина, готувала їжу — її брат був у партизанці. І у садовині ховалася одна з груп. Ми з Ярославом завжди брали торбу, нарихтовану Мариною. Якби хтось спитав, ми йшли по ягоди. 

Я прийшов до садовини. Думав, можливо, тут є наші партизани. Гукнув. Тиша. Пішов до наступного ліска, також гукнув — нема нікого. 

Близько звідси, за горою, було пасовище мого села. Думав: піду туди, якщо є худоба і пастухи, то разом з ними зайду у своє село. А там вже мав де подітись: три мамині сестри проживали.

В цей час з мого села Пиратина зібрали й вивезли 26 родин. Спочатку тримали їх біля сільради. Такий гамір, крик, шум там був. Собаки лають, люди кричать, плачуть, прощаються одне з одним. 

Коли я прийшов до пасовиська, худоба і пастухи вже пішли у село. Напився у криниці води й пішов далі, до пустих хат, що були поруч, — там жили поляки, яких виселили до Польщі. Підійшов я до будинків, сів стомлений на порозі хати. Раптом у садку через дорогу чую «трісь» — гілляка тріснула. І голос: «Хто там?»

Я назвався.

Приходять четверо з автоматами на грудях. Серед них — Сафат Бих (позивний «Ярко»), якому я носив їсти до садовини. Я йому все розповів і кажу: «Візьміть мене з собою. Там де ви, там і я».

На що він каже: «Ні, з нами не підеш. Ми йдемо на смерть. Ми до кінця життя будемо боротися. А ти — маєш жити. Маєш бачити, як це все відбувається, щоб колись, на старість, розказати правду своїм онукам, а як дочекаєш — ще й правнукам».

Він знав це місце, мабуть, тут днював чи ночував. На хату була сперта стара драбина. Каже: «Вилазь і відіпхни драбину назад. Зарийся в сіно і ночуй. А зранку добирайся до села Станина. Бо тут повно москалів. А якщо мені будеш потрібен, я покличу».

Вони пішли, а я поліз спати. Змучений загорнувся в сіно і заснув міцним сном. Вдосвіта проснувся. Пішов до криниці, де ми завжди поїли худобу і самі пили. Напився, помив черевики. Думав: «Ну що такий дурний був, покинув цей борщ у Тодорки, а зараз би його так з’їв…»

V

Зі Станина також вивозили сім’ї до Сибіру. Та коли я прийшов наступного дня, там уже було спокійно. 

Скраю села була хата тітки Маланки. Вона якраз збиралась доїти корову, коли я зайшов на подвір’я. 

«О, що таке?» — питає вона. 

«Нас вивезли», — відповідаю.

«Коли?»

«Вчора вивозили». 

«Йди до хати. Від нас вже нікуди не підеш».

А до дочки каже: «Маринка, візьми 100 рублів, хліб, шмат сала. Йди на залізничну станцію, можливо, там ще стоять вагони. Можливо, ще здибаєш їх там».

Вже запакований поїзд чекав ще на сокальських. У місті Сокаль [на Львівщині] не було вокзалу, тож людей, що виселяли, везли на фірах до Радехова. На станції пакували в поїзд і разом з усіма відправляли в Сибір. 

Маринка прийшла на вокзал, де ще стояли вагони з людьми. Моя сестра Настя побачила її через кватирку. Маринка підійшла і каже: «Михайло в нас. Візьми ось 100 рублів і їжу». 

Так вся моя родина поїхала в Сибір, а я залишився. 

Згодом в архіві у справі на виселення моєї родини я знайшов себе закресленим олівцем у списку депортованих.

VI

У тітки Маланки я провів цілу зиму, аж до березня. Навесні в селі радянська влада почала організовувати колгоспи. Ходили по хатах і забирали кожного господаря до сільради, де змушували підписати заяву про вступ у колгосп. Коли вперше забрали мого дядька Якима, він не підписав. Забрали його вдруге — не підписав.

Після цього до нас на подвір’я приїхали військові на фірах. Самостійно відкрили льох і забрали до колгоспу всю картоплю. Забрали також два коні, віз, плуг і теліжки. 

«Бачиш, старий! — промовила Маланка. — Якби підписав, може, цього б і не сталось».

«Не підпишу», — твердо сказав він. 

Підписувати Яким не хотів лише тому, що боявся наших партизан. Вони, бува, приходили ввечері до тих, хто підписався у колгосп, і били. Так наш сусід був ввечері підписав. Чуємо крик і гомін. А це до нього прийшли партизани й били по дупах. 

Цього ж вечора знову до нас приходять військові, стукають у двері й кажуть: «Де хазяїн?»

«Нема його. Забрали до сільради, досі не повернуся», — відповіла Маланка. 

Вона відкрила двері, а військові відразу почали шукати Якима. Пішли до комори — пусто. Там стоїть драбина. Військовий піднявся вверх, посвітив ліхтариком — пусто. Повернулись до хати. Один з них клякнув з ліхтариком під ліжко, де ховався Яким:

«Вилазь!»

«Не вилізу», — відповів дядько. 

«Вилазь, стрелять буду!» — брязкає зброєю.

«Стріляй, таку твою мать! Застрелиш раз, і буду мати спокій», — сказав Яким.

Військові удвох відставили ліжко. Яким встав. Його повели в сільраду. Повернувся тільки зранку. Змучений і невиспаний.

Маланка питає: «Ну що, підписав?»

«Хрестик поставив, бо сказав, що не вмію писати, і мене відпустили додому», — відповів Яким.

На цьому й закінчилося. Більше до нас з обшуками та перевіркою не ходили.

VII

Одного разу навесні до тітки й дядька прийшла Зоська — звʼязкова з мого села Пиратина: «О, я тебе здибала. Я знала, де ти є». Ми з нею посиділи, поговорили. Маланка частувала нас молоком. Зоська була втомлена, адже пройшла до нас пішки 12 кілометрів. 

Каже: «Знаєш що, Михайліни Гриця зробили у колгоспі заурядником. Він тепер не має часу для господарства. Тож Михайліна (моєї мами стрийна сестра) мені сказала, щоб ти повернувся до Пиратина, будеш у неї жити й господарити. У селі вже спокійно, москалів нема. Тож ніхто за тобою не буде питатись».

Маланка і Яким зраділи, бо я вже був лишній. Я переїхав жити до Михайліни у рідний Пиратин. У мене був свій бамбетель, а Михайліні я допомагав по господарству. 

А Зоська, коли ми вийшли [зі Станина], каже по дорозі: «Мені сказав Йосафат (позивний «Ярко»), щоб я тебе прикликала». Він з групою ще тоді був у підпіллі. Часом Зоська просила мене сходити туди, куди вдень вона не могла пройти — так я інколи допомагав партизанам, але мало.

Проте 1952 року, коли Йосафата з групою вбили у криївці, Зоську арештували в селі й замучили в НКВС до смерті. Місце її поховання невідоме.

VIII

Всі ці роки я мав зв’язок з рідними у Сибіру. Михайліна регулярно висилала до моєї мами, сестер і діда посилки з мукою, салом, а також піра [тобто пірʼя]. Там мама його продавала. Москалі охоче купували піра, бо взимку спали на перинах, як на матраці.

1951 року в Пиратин прийшов новий голова колгоспу на прізвище Сарабіновський — хороший чоловік, зжився з людьми.

У цей час мені вже виповнилось 16 років і я працював причепником на тракторі. Сидів на плугах, коли їх тягнув трактор під час оранки. Коли ж трактор наближався кінця поля, я спеціальною ручкою підіймав плуг, а після розвороту трактора знову його опускав у землю. Згодом я вже сидів у кабіні тракториста, куди ми провели дріт від ручки плуга. Ми орали вдень і вночі, оскільки техніки бракувало і землі було багато. 

Сарабіновський звернувся до мене з пропозицією: «Йди виробляй паспорт. Тоді я зможу відправити тебе на курси трактористів. Після їх закінчення зможеш працювати у нас в колгоспі». 

Мені видали всі потрібні документи з печаткою для отримання метрики у ЗАГСі Радехова, після чого я міг у міліції отримати паспорт. У ЗАГСі я зайшов у кабінет, де сиділа молоденька жінка. Я показав їй всі документи і сказав, що хочу виробити паспорт. Вона ознайомилась з ними й каже: «Посидь в коридорі на лавці. А я напишу метрику і покличу тебе».

На лавці в коридорі я просидів хвилин десять. Коли бачу, повз мене проходить молодий чоловік у цивільному і заходить у кабінет. Згодом виходить і звертається до мене: «Ти Куцяба? — киваю. — Пішли за мною».

Ми йдемо по сходах вниз, а я бачу в нього на поясі кобура. Думаю: «Все, я попав. Ця жінка подзвонила, прийшов слідчий та веде мене у НКВС». Ми прийшли у квадратний будинок навпроти, зайшли в маленьку кімнатку на другому поверсі. Він поклав на стіл пістолет і запитує: «Як це так, вся твоя родина в Сибіру, а ти тут?»

Дорогою я вже міркував, що буду казати. Мені треба було рятуватися: «Я ціле літо провів у родичів в Станині, пас корову. А восени ще не встиг повернутися додому, коли моїх вже вивезли. Ось так і залишився у родичів».

Думаю, що буде то буде. Не скажу ж, що втікав.

«І як тепер буде далі?» — запитує він.

«Далі отримаю паспорт і поїду до родини. Що ж мені тут робити».

«Ти кажеш правду?»

«Так».

«Якщо сам не поїдеш, ми тебе відправимо етапом, як в’язнів».

«Я сам поїду», — сказав я.

«Точно?»

«Точно».

Він написав протокол нашої розмови, який я підписав. Каже: «Йди отримуй метрику і щоб через 10 днів тебе не було в селі. Щоб ти виїхав до родини. Зрозумів?» 

Я зрозумів.

Жінка у ЗАГСі, коли я знову зайшов, уже приготувала мою метрику. А в сільраді, коли я повернувся у село, секретар сказав: «Мені подзвонили і сказали скласти для тебе документ, в якому ми тебе направляємо на постійне проживання до батьків в Кемеровську область, місто Прокоп’євськ, Ясна Поляна. Паспорт виробиш там».

Це було 2 серпня 1951 року, вже 10 серпня я виїхав з села. Михайліна дала мені гроші на білет. 

Михайло Куцяба прожив у Сибіру понад 10 років. Там він отримав паспорт, заочно закінчив школу. Працював столяром, автомеханіком і водієм вантажівки. Там він познайомився з дружиною і там народились двоє його дітей. 

Я зацікавився його особою насамперед через його фотографічну діяльність. У Сибіру він документував на власну камеру свою сім’ю, а також чимало репресованих українців, що жили з ним по сусідству. Фотографії в Сибіру Михайло друкував у хліві. Для цього він виготовив з дерева корпус до лампи з червоним світлом, яку зберігає досі.

Сьогодні Михайло Куцяба разом із внучкою та правнуками живе у Сокалі, в будинку, який він звів разом з дружиною після повернення з Сибіру у 1960-х роках.