«Мама дала мені усього кілька ложок: “Погодуй її, ця дівчинка вмирає з голоду”». 79 років тому СРСР розпочав депортацію кримських татар. Ось історія родини, яку відправили в голодний степ

18 травня 1944 року Радянський Союз розпочав депортацію кримських татар — це одна з основних тем дослідження журналістки і фотографки Еміне Зіятдінової, яка вивчає колективну пам’ять та історичні травми кримськотатарського народу. Чотири покоління її родини опинилися в Узбекистані — їхні біографії та численні інтерв’ю стали частиною проєкту зі збору усної хроніки злочинів СРСР, який Зіятдінова розпочала ще у 2008 році. 

З її дозволу Заборона переповідає історію депортації її родини у вагонах для худоби в так званий голодний степ. Приватна і мініатюрна історія однієї родини перетворюється на ілюстрацію до історії усього кримськотатарського народу.

Еміне Зіятдіновій було три роки, коли вона разом з родиною повернулась у Крим в 1990 році. Два покоління родини Зіятдінової народились у депортації в Узбекистані, куди їх відправили з Євпаторії 1944 року. 

Бабуся Зіятдінової, Айріє Емірвелієва, після повернення до Криму відвідувала архіви, де шукала інформацію про свого батька. Вночі 1937 року до його будинку у селі Старий Бурнак (кримськотатарською Eski Burnaq, сьогодні — Селезнівка) прийшли з обшуком, після чого його ув’язнили. В архіві Емірвелієва отримала довідку про те, що землю і худобу, якою він володів, колективізували. 

Про розстріл батька на початку 1938 року Айріє, яка померла два роки тому, дізналася з довідки, отриманої в архіві Сімферополя в 1990-х роках. А в нещодавно опублікованих СБУ архівах радянських репресій 1937–38 років Еміне знайшла ім’я прадіда. Його звинуватили в «разрушении коллективного хозяйства и антисоветской пропаганде». Через два місяці після арешту його розстріляли.

Попри Другу світову війну, радянська влада продовжила репресії та етнічні чистки кримськотатарського народу. Емірвелієвій було 11 років, коли у травні 1944 року її разом з родиною депортували в Узбекистан. За день до евакуації у Старий Бурнак приїхали військові. Солдатів розподілили по двоє в кожну хату, а рано вранці наступного дня вони розбудили мешканців зі вказівкою збирати речі й виходити на центральну площу. 

«Ми чекали на площі, поки не стемніло. Хоча дорослі не могли піти, діти змогли повернутися додому і взяти деякі речі. В цей день вже молоді російські жінки і хлопці з сусіднього села ходили від хати до хати і брали все, що хотіли. 

“Мамо, дивись, я принесла твій золотий глечик!” — “Боже, якщо він впаде, то розіб’ється. Звідки у мене такі безглузді діти? Було б краще, якби ти принесла металевий глечик, в якому ми могли б кип’ятити воду”», — згадувала Айріє в бесіді з онукою.

Коли стемніло, родину Емірвелієвої та інші три сім’ї вивезли до Євпаторії, звідки протягом 18 днів вони добиралися у вагонах для худоби до Сирдар’їнської області Узбекистану. Вагони зупинилися на станції Мурзе Чоль, що в перекладі з узбецької означає «голодний степ». Там їх направили на проживання у колгоспи.

«Мама знайшла траву, кінський щавель, цибулю, змішала з борошном і зробила кашу… Не кашу, а ріденький супчик. Нагодувала нас, а окрему, дуже маленьку мисочку, [усього на] кілька ложок, дала мені: “Іди, ця дівчинка вмирає з голоду. Стань біля неї, нагодуй цю дівчинку. Але братові не показуй!” Звичайно, мій брат вже підліток і захищає нас: “Ми самі вмираємо з голоду. Не давай іншим!” 

Я сховала миску під фартух, нагодувала і дала води. Потім мама пішла ховати тих, хто помер. У кого були старі простирадла, ганчірки, вона їх прала, загортала тіла і ховала», — розповідала Айріє. 

В Узбекистані родина Айріє чекала на повернення двох родичів: спершу на батька Айріє, якого заарештували в 1937 році, потім — на брата, який пропав у лавах Червоної армії. 

Її мама і тітка часто сиділи на кухні і, тихо розмовляючи, плакали. 

«“Я чула плітки, що йдуть ешелони з Самарканда. Невже нас повезуть додому?” — часто підслуховувала я. Коли я заходила до кімнати, вони замовкали. Одного разу я запитала: “Чому ви мені нічого не розповідаєте?” Мама витерла очі та подивилася на мене з роздратуванням: “Якби ти дізналася, тебе б вигнали зі школи. Ти б більше не пішла до школи! Тому не питай”. Тож я послухалася маминої поради і мовчала, і вони ніколи мені нічого не розповідали», — говорила Айріє. 

Тривалий час після депортації вони не розпаковували речі, тримаючи їх у вузлі. Родина Емірвелієвої розуміла, що виселення з Криму було продиктоване етнічним походженням, проте вважала його несправедливим.

«Я розповідала усім у школі в Узбекистані, що нас не депортували; йшла війна, і нас евакуювали в 1944 році. Коли я стала піонеркою, коли вступила у комсомол, коли стала членкинею комуністичної партії, я ніколи не писала “вислана”, а писала “евакуйована”», — розповідала Айріє внучці.

Після смерті Сталіна кримським татарам, на відміну від депортованих інгушів та чеченців, не дозволили повернутись на рідні терени. Крим на той час був важливим символом радянського флоту та військової величі. Родина Айріє повернулася додому у 1990 році — її мати померла в Узбекистані, так і не побачивши мобілізованого Червоною армією сина, який знайшовся в Туреччині. 

Для Еміне, яка, як і її батьки та брат, народилася в Узбекистані, причина переїзду була зрозуміла ще змалку, коли вона відчувала, як сприймає татар населення Криму. Сьогодні Зіятдінова працює над книгою про три покоління жінок її родини.