«Наступним може бути наш будинок»: як маленьке місто Охтирка протистоїть другій найбільшій армії у світі

Місто Охтирка на Сумщині стало однією з перших точок, куди російська армія направила свої сили на початку війни. Окупанти кілька разів намагалися взяти Охтирку, але натикалися на опір військових та місцевих. Сьогодні більшість критичної інфраструктури у місті зруйновано, але там досі лишаються люди, які попри страх нових обстрілів та відсутність опалення продовжують захищати дім. Заборона поговорила з журналістом Максимом Еделем, який з першого дня війни перебуває в Охтирці.

Вранці 24 лютого журналіст Максим Едель мав їхати на кордон з Росією, аби зняти сюжет. Про все було домовлено із Прикордонною службою. О 5 ранку звідти подзвонили й повідомили, що репортаж скасовується. Так Максим і його сімʼя дізналися про війну. 

«Я довго переварював цю інформацію. Не вірилось, що почалося повномасштабне вторгнення. Ми поговорили з дружиною і вирішили їхати до Охтирки, де живуть її батьки. Нам це місто здавалося безпечнішим за Київ», — згадує журналіст. 

Десь по обіді в Охтирку зайшли перші колони російської техніки. Однак майже одразу ж окупантів вигнала 93 бригада Сухопутних військ України «Холодний Яр». Згодом російська армія ще кілька разів намагалася взяти місто, але у них нічого не виходило. Тоді Охтирку почали бомбити з неба.

«Пролітали літаки, скидали бомби на місто. Спочатку вони вдень прилітали, згодом почали прилітати вночі. В Охтирці немає сирени, тому про те, що летить літак і скидає бомби, ми дізнавались зі звуків вибухів», — говорить Максим. 

Перша бомба впала на військову частину поблизу житлового масиву Дачний, наступна — на дитсадок, де ховалися від обстрілів люди. Зачепило і житлові будинки поблизу. Наступного дня на територію 91-го інженерного полку влучили дві вакуумні бомби — постраждали і багатоповерхівки з людьми. 

3 березня Росія знову вдарила по місту: розбомбили Охтирську теплову електростанцію і залізничний вокзал, вибухи знову зачепили будинки з людьми. Після цього в місті не стало центрального опалення, а в деяких районах зникла електроенергія. Наступні дні на місто летіли бомби, що рівняли цілі райони с землею. Деякі з них залишали у землі вирви діаметром понад 20 метрів.

Спочатку Максиму здавалося, що росіяни хочуть просто знищити військову інфраструктуру — ніби цілили у військову частину і просто через свою косоокість потрапляли у житлові будинки. Уже згодом, каже Едель, зрозуміли, що росіяни цілеспрямовано бомблять житлові квартали, щоб посіяти паніку і влаштувати гуманітарну катастрофу.

У результаті бомбардувань майже повністю знищили критичну інфраструктуру — теплову електростанцію, продовольчі та непродовольчі склади, магазини, газотранспортну систему, залізничний вокзал. Більша частина центру Охтирки в руїнах, а великий мікрорайон Дачний, поблизу якого була військова частина, повністю зруйнований.

Але українська армія усіляко боронила місто. На околицях доріг часто траплялася покинута техніка, а в полон добровільно здалися щонайменше 300 російських солдатів, які відмовилися виконувати злочинні накази. 

Багато людей із багатоповерхівок виїхали, оскільки там холодно без опалення. Частина евакуювалася в інші регіони, когось прихистили у себе мешканці приватних секторів. Точної і навіть приблизної цифри евакуйованих місцева влада не оголошує, щоб не сіяти паніку.

Коли з міста почали виїжджати люди, автобуси обстріляли. Швидку допомогу до поранених не пустили і лікарям довелося йти пішки. Поодинокі машини з цивільними також обстрілювали, а тих, хто залишався в живих, брали в полон. 

Зараз в Охтирці немає централізованого теплопостачання, а воду, електроенергію та інтернет постачають з перебоями. Деякі вцілілі продуктові магазини працюють, але по кілька годин на добу. В аптеках є базові ліки, але специфічних немає. 

Попри це, сьогодні є можливість ввозити гуманітарну допомогу. За кілька днів світ дізнався про Охтирку, тому, каже журналіст, місту надсилають багато допомоги, зокрема й з-за кордону. Багато цивільних пішли волонтерити.

«Росіяни цими діями хотіли посіяти паніку серед населення і спричинити гуманітарну катастрофу. А це призвело зовсім до іншого. В основному всі мешканці міста стали волонтерами. Вони допомагають, хто чим може. Всі згуртувалися і реально вірять у перемогу», — каже Максим.

У перервах між обстрілами комунальники постійно розгрібають завали та допомагають рятувальникам діставати звідти людей. Вони щодня під вибухами проводять в будинки електроенергію, газ та воду. Едель жартує, що забирає назад усі погані слова про комунальні служби.

«Для мене Охтирка була таким спокійним, мирним містечком, доволі симпатичним. А тут я бачу, як його знищують вкрай. Я прокидаюсь вночі від вибухів, біжу до дружини та трирічної дитини, щоб закрити їх собою на випадок, якщо влучить снаряд. Поблизу скидають бомбу, будинок здригається. Виходжу зранку, йду вулицею — а поруч будинків просто немає, валяються уламки, під якими люди. Когось дістають мертвими. Наступним може бути наш будинок», — говорить Максим.

Найважче, каже Максим, — коли бомблять вночі. Тому що вдень ти постійно чимось зайнятий і більш-менш нормально сприймаєш вибухи поблизу. А вночі, коли спиш і крізь сон чуєш, як летить літак і розумієш, що він зараз скине бомбу, виникає паніка.