«Війна об’єднала. Війна розлучає». Колонка Станіслава Остроуса

Фотограф Станіслав Остроус ще рік тому мешкав у Херсоні, а потім перебрався до Харкова — приміряти на себе роль викладача. У Харківській державній академії культури він навчав студентів кафедри фотомистецтва та операторської майстерності. Та з початком війни про це довелося забути. Станіслав вивіз родину з Харкова за кордон, а сам повернувся. Тепер він допомагає волонтерам і фіксує життя міста під час вторгнення РФ. Спеціально для Заборони Станіслав Остроус розповідає про окремі сцени з воєнного життя Харкова та про людей, яких він зустрів за останні два місяці.

Другий місяць війни. Другий місяць обстрілів, повітряних тривог і кошмарних новин. Маріуполь у руїнах. Окуповано Херсон. У вогні Миколаїв та Чернігів. Буча. Трупи на вулицях. Сотні смертей. Мільйони біженців. 

Харків’ян просять евакуюватися — покинути місто, поки є можливість. Евакуаційні потяги щодня відвозять на захід тисячі біженців. Вони стоять на вокзалі з дітьми, речами та домашніми улюбленцями. 

Алла, офіцерка ЗСУ. Домовилися про зустріч. Обговорили можливість зйомок та інтерв’ю з командиром. Кілька днів очікування слушного моменту — і ось ми на величезній швидкості мчимо до лінії фронту.

Водій Андрій — веселий, словоохочій, з тих, що роблять все швидко і з легкістю, — постійно теревенить з Аллою про спільних знайомих. Заїзджаємо до волонтерів, таримось коробками. Пиріжки, смаколики, кава, водичка. Волонтерка Оля показує нам дитячі малюнки та підписи на пакунках: «Хранителі, храніть мою душу! З вечора до півночі, Миколай до світу, а Христа до віку!».

На перехрестях протитанкові їжаки, блокпости, бійці Тероборони зі зброєю. Обличчя закриті балаклавами. Виїжджаємо за місто. За вікном весняна природа. Порожньою трасою назустріч їде велосипедист. «Цей народ нічим не пройняти», — зауважує Алла з усмішкою. Проїжджаючи повз села, бачимо, як місцеві пораються у своїх городах. 

Сповіщають, що десь поблизу збили ворожий літак, два пілота катапультувалися, вони озброєні. Я дивлюся у вікно. Складно уявити, що ми втрьох посеред війни, а десь поблизу ворог. Його не видно. Він ховається, намагатиметься пробитись до своїх. Але їм не скритися: з кожного вікна, з кожного подвір’я, на дорозі, на лісовій стежці, будь-де за ними будуть пильно стежити і рано чи пізно або піймають, або знищать. Бо це вони скидають фугасні бомби на наші оселі, школи, дитячі садочки. Скільки їх ще — льотчиків, десантників, танкістів, піхоти? З Курська, Орла, Тюмені, ще бозна-звідки. Вони прийшли до нас зі зброєю. Нищать наші села, руйнують міста, вбивають, калічать, ґвалтують, крадуть майно! За вікном поля готові до посівної. Земля чекає на робітника. Наша земля, родюча та благодатна українська земля, горітиме в них під ногами!

***

Ворота нам відчиняє молода жінка зі зброєю в руках. Бронежилет і каска лише підкреслюють її жіночість. Розташування частини засекречено. Мобілізовані у третій хвилі прибули в частину буквально кілька днів тому. Більшість, підтримуючи секретність, одягнені в цивільний одяг. Їхнє завдання — будівництво бліндажів і окопів. Усі зайняті своєю справою.

Знайомимось із командиром. Кирило. П’ємо чай, спілкуємося. Командир розповідає, як місцеві допомагають ЗСУ. Один бравий дід «погуляв» неподалік позиції ворога, уважно роздивився розташування і кількість бойової техніки та повідомив ЗСУ. Після цього противника накрили артилерією та знищили. Інший не менш бойовий дід направив колону ворожої техніки, що загубилася, прямо на блокпост українських військових — звісно, попередивши їх про гостей. Колону розбили. Ось так «з квітами» чекають мирні жителі окупанта.

Сьогодні знов прилетіло по центру. Ми мчимо містом з волонтерського центру при греко-католицькому храмі до шпиталю, де для медиків будуть виступати артисти. Нас зустрічає Сергій Жадан. Беремо коробки з подарунками, ідемо до актової зали. Сергій читає вірші.

***

Вербна неділя. От вже і Великдень. Родичі з Вінниці дзвонять щодня. Хвилюються. В новинах про Харків суцільні жахи. Але тут вулицями ходять люди у справах. Працюють магазини, відкрилися навіть кілька кав’ярень. І ти звикаєш — перестаєш звертати увагу на постійне виття сирен повітряної тривоги. Відлуння залпів артилерії давно скоріш заспокоює, ніж лякає. Під ногами знов крихкі уламки скла. Як би швидко героїчні комунальники його не прибирали, воно з’являється знов. Скалічені будинки з чорними проваллями вікон, а перед ними — білі фонтани абрикосового цвіту.

За останні тижні я зустрів чимало неймовірно сміливих, самовідданих, дієвих, талановитих людей. Військові, волонтери, медики, священники, поети, музиканти, письменники, художники, підприємці, освітяни — всі, кому не має сил сидіти без діла. Всі, хто вкладає в загальний кошик нашої спільної перемоги свій час, свої здібності, свій талант, своє життя. Відкриті, щирі, мужні люди. Мов янголи-охоронці, вони цілодобово дбають про тих, кому потрібна допомога. Їжа, ліки, засоби захисту, медичне обладнання — важко навіть уявити, скільки всього проходить через їхні руки, через їхні серця.

Волонтерські пункти розгорнули по всьому місту. Робота йде цілодобово. Збирають кошти, проводять благодійні концерти. Наче одна велика, дружна родина, вони дбають і підтримують одне одного. Товариство та особливі стосунки побудовані на цілковитій довірі і відданості. Скільки радості в очах при зустрічах! На пунктах розподілу, блокпостах, у громадських закладах. Скільки болю в серцях по загиблих друзях! Війна об’єднала. Війна розлучає. Все спресовано в один захисний шар. У перемозі вже немає сумнівів.

***

Дарина Арабська. В ЗСУ з 24 лютого, тоді підписала контракт зі 130-ю бТро. До війни у мене було 2 роботи. Працювала первинною консультанткою у «Ветеран Хабі» та молодшим науковим співробітником Національного військово-історичного музею, раніше закінчила історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка. На момент наступу навчалась на КВП [кафедра військової підготовки] Національного університету оборони України імені Черняховського, в липні мала скласти присягу як офіцер. Але так сталось, що склала як солдат 25-го уночі. Спонукало почуття відповідальності, адже якщо ти вже вирішила бути військовослужбовцем, пішла навчатись — не є гідним ховати форму, коли в твоє місто приходить війна. І плюс є ціннісні орієнтири, люди, яких любиш і хочеш, щоб з ними нічого не сталося. Піти воювати для мене було єдиним правильним рішенням в той момент. Краще померти зі зброєю в руках, ніж ховатись і боятись в той час, коли вбивають людей. Плюс мені здається достатньою мотивацією вже сам факт неадекватності нападу однієї країни на іншу.

Наталя Маслак. Мені 23 роки. Родом я з Полтавщини. Закінчила історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, освітня програма «Археологія та преісторія». До початку повномасштабної війни працювала в дитячій школі. 24 лютого з подругою вступили до ТрО Солом’янського району міста Києва. Чому? Для себе я знайшла відповідь. Я нікуди не прийшла — це війна прийшла в мій дім, мою країну. Напевно, мені не вистачало сміливості, щоб їхати воювати на схід. Зараз не було іншого вибору крім того, щоб йти захищати свою країну. Мій старший брат воює на сході з 2014 року. Він боровся, щоб війна не прийшла далі. А вона прийшла… І тут кожен із нас став бійцем на своєму фронті для майбутнього всієї країни. Відверто кажучи, це велика честь — захищати наших людей і нашу Україну в пам’ять про кожне втрачене життя і заради нашого майбутнього.

Ростислав Смачило. Я завідувач відділом хірургії печінки і жовчних шляхів, професор, доктор медичних наук. Чуємо вибухи та постріли — на початку було складно, а зараз звикли: оперуєш, ніби нічого не відбувається. Залишилось відсотків тридцять працівників, але всі підрозділи працюють. Деякі працівники живуть зі своїми близькими, бо їхні домівки зруйновані або жити в них дуже небезпечно. Мої близькі виїхали ще на початку березня. Це заспокоює, стає менше хвилювань. Робочих рук наразі вистачає, але все дуже тісно. Медпрепарати є, але є і потреба в окремих ліках, так само як і в спеціалізованому обладнанні. Активно співпрацюємо з волонтерами, є особисті контакти за кордоном, багато допомоги надійшло з Великобританії та Німеччини. Дуже допомагають харківські волонтери: забезпечують постійно харчуванням та ліками, а також за необхідності транспортом.

Маргарита Троян. Я працюю Talent Acquisition Manager [менеджерка з залучення талантів]. Я вже працювала із волонтерською організацією «Станція Харків», десь у 2015 році. Коли вже стало зрозуміло, що війна точно невідворотна, я знала, що залишусь у місті і буду, як зможу, допомагати. Перші думки були про ТрО, але я розуміла, що моїх навичок може не вистачити. Тому ми вирішили скористатись тим, що незадовго відкрили заклад, і почали годувати людей. Для мене ця діяльність — можливість підтримати віру і дух людей, аби вони знали, що не покинуті і не забуті. Це підтримка внутрішньої економіки. Це спокій наших захисників — аби вони знали, що про їхніх рідних дбають, поки вони захищають нас. Після війни, чесно кажучи, дуже хочеться поїхати до океану та дати мозку можливість перебудувати реакції. Потім, звісно ж, повернуся повноцінно до роботи та продовжу підтримувати економіку країни для відбудування міст.

Андрій «Велік» Винокуров. Заслужений майстер спорту. Рекордсмен Украіни. Призер Чемпіонату світу та Олімпійських ігор 2012 року. 19 років у збірній, найшвидший чоловік в нашій країні, рекорд на треку у Львові та Києві, рекорд на 200 метрів та 1000 метрів, 25 років присвячую себе велоспорту на треку. Доброволець, хотів в Тероборону, але треба було чекати. Зараз відчуваю лише злість і ненависть до ворога. Близькі мене підтримують, може, переживають — я цього не бачу, бо вони поїхали. Залишилися тільки син і мама в Харкові. Я більше переживаю за них всіх, щоб у них було все добре, бо я вірю в нашу перемогу. 

Євгеній Стасіневич. Літературний критик, літературознавець, лектор, куратор, член Шевченківського Комітету, автор книги «Ціна питання». Після 24 лютого з початком повномасштабної війни багато що змінилося. По-іншому й бути не могло. Перед тим планували відзначати 300-ліття від дня народження Григорія Сковороди, вже мали базову концепцію ювілейного року, а ще приїздив у грудні в Харків на резиденцію, робив дослідження під майбутню книжку про українських літкритиків 1920-х років. Зараз я знову в Харкові, але тепер це вже волонтерство, допомога там, де можу — привіз усякого корисного з Києва. Почав цим займатись ще в столиці, після участі в районній обороні. Допомагав людям на місці, сюди висилав посилки. Потім, як Київ дещо стабілізувався, вирішив за можливості та потреби виїздити в інші регіони. Хоча намагаюсь активізувати також і свої літкритичні, літературознавчі компетенції. Якісь лекції вже відбулися, навіть є плани на травень: розробив новий лекційний курс, люди просили про українську поезію. В кризові часи вона стрімко зміцнює власні позиції, тут є що осмислювати.

Алла «Луна». Військовослужбовець ЗСУ. Закінчила театральний інститут у Харкові [нині — Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського], працювала у театрі Шевченка, потім ми мали проєкт «Постскриптум», потім проєкт театру імені Ванди Адольфівни — чудовий метамодернізм у Харкові, тоді такого ніхто не робив! Після цього поїхала до Києва, там знімалася: серіали, короткий метр, документальний фільм про Куренівську трагедію. Потім трапився Майдан. Він змінив моє життя радикально. Я тоді займалася у скульптурних майстернях Петра Павловича Юрченка — це був мій учитель малюнку. І серед мольбертів, пластиліну, вух Давіда, носів і очей усе це сталося і застало всіх у розпалі. Потім була волонтерська діяльність — я завжди маю бути в епіцентрі подій, така моя природа (усміхається). Усе це потім переросло у війну. У волонтерській діяльності залишалася якась недомовленість. Після повернення з першої ротації під Широкиним, де була ще як волонтер, я вже знала, що підпишу контракт. Потім були довгі шість років служби. Я навчалася. Спочатку отримала сержантське звання, потім — звання молодшого лейтенанта. Сьогодні я вже старший лейтенант. Пройдено певний шлях і зараз відбувається квінтесенція того, заради чого цей шлях був пройдений.