«Усі мої мрії були повʼязані з Україною. Їх зруйнували в один день». Три історії з Бердянська про життя в окупації

Увечері 27 лютого у Бердянськ, що в Запорізькій області, увійшли російські війська. Відтоді місто окуповане: там немає газу, вимикають український мобільний звʼязок, не пропускають українські продукти та ліки. Бердянськ розташований на березі Азовського моря, тому основні джерела доходу містян — це туризм та порт. Зараз ні те, ні інше не працює. Журналістка Заборони Поліна Вернигор розповідає три історії бердянців, які продовжують жити в місті. Більшість людей бояться говорити — переживають, що через російський інтернет їх можуть прослуховувати та покарати за проукраїнську позицію. Тому всі імена героїв змінені.

«Я чекаю на звуки вибухів, щоб це жахіття скоріше закінчилося»

Владиславу 54 роки. Він залишається у Бердянську через маму — їй понад 80 років, і виїхати з міста жінці буде фізично важко. Владислав працює на складі. Коли вранці 24 лютого почалася повномасштабна війна, він якраз закінчував нічну зміну. 

«Ми з напарником вже сіли відпочивати. Згодом він підбіг із витріщеними очима: «Ти це чув?». Це був перший приліт ракети, але я його не чув. Вже на вулиці почули ще чотири потужні вибухи. Відчули на собі вибухову хвилю», — згадує Владислав в розмові з Забороною.

У перші дні паніки в місті не було — тільки на заправках з’явилися великі черги. Родичі Владислава в Києві запропонували евакуюватися до них, проте мати чоловіка навідріз відмовилася виїжджати — казала, що не витримає дороги та просила не кидати її саму. 

«Вона дуже любить своє місто, свою дачу. До того ж городні плани не могла порушити навіть війна: кінець зими, скоро треба саджати. Вона каже, що не боїться вже нічого, оскільки пережила три війни, які були пов’язані з нашою родиною: Другу світову, Афганістан та початок війни на Донбасі», — пояснює чоловік.

Про вхід російських військ Владислав дізнався в одному з місцевих патріотичних телеграм-каналів. За два дні до окупації там зʼявлялися відео, як колона російської техніки рухається в бік Бердянська. 25 лютого Владислав пішов до військкомату, щоб вступити до тероборони. Проте на той момент там вже нікого не було, а на дверях висіли замки.

Тоді чоловік зателефонував на гарячу лінію командування сил ТрО, де запропонували добиратися своїм ходом або в Маріуполь, або в Запоріжжя. Владислав вирішив залишатися в рідному Бердянську. 

Коли Бердянськ окупували, більшість містян сиділи по домівках. У місцевих телеграм-каналах писали, що у перший день росіяни застрелили на вулиці людину, яка відмовилася віддати свій телефон. Пізніше страх трохи спав, і люди почали виходити на вулицю.

Якось Владиславу зателефонував товариш і запропонував разом йти на мітинг біля міськвиконкому. Там уже кілька днів збиралися активісти, священники ПЦУ та небайдужі містяни. 

«Ми ходили від виконкому до Приморської площі, співали патріотичних пісень, викрикували українські гасла. Так тривало кілька тижнів. Одного разу мені довелося пропустити мітинг, бо викликали на роботу. Саме того дня активістів на Приморській площі жорстоко розігнали. Протестувальників валили на землю, безжалісно били дубинками. Били без розбору: і жінок, і чоловіків. Після цього зібрання майже припинилися. Найактивніших проукраїнських активістів почали викрадати», — згадує чоловік.

З окупацією у місті почався шалений ажіотаж — люди скуповували все, що бачили. Сьогодні ж продукти і ліки до Бердянська завозять із Криму — їх здебільшого продають в магазинах. На ринках продавці переважно торгують тим, що вирощують самі, тому Владислав закупається там.

«Оселедець російський у 3–4 рази дорожчий від того, що був до окупації. Російське пиво втричі дорожче і за якістю набагато гірше. Якось я купив в магазині бройлерну курку. Ми її приготували, а вона зменшилася вдвічі та стала схожа на курча», — скаржиться чоловік.

У місті від початку окупації немає газу. Торік в Бердянську відключали газ на декілька місяців, тому ще тоді багато хто купив електричні пічки. Зараз це стало дуже в пригоді. На початку вторгнення ціна на електричні пічки виросла у 5–7 разів, багато хто не міг дозволити собі їх або просто не встиг купити. Зараз ціна впала, бо з’явилися техніка російського виробництва. Окупаційна влада удвічі знизила ціну на воду для населення — місцевих закликають відмовитись від оплати рахунків державі, а приносити готівку за комуналку до міськвиконкому. 

Після того, як 24 березня українські війська знищили російський корабель в порту Бердянська, окупанти на два тижні вимкнули мобільний звʼязок у місті. Владислав тоді бачив росіян, які бігали містом та шукали коригувальників — думали, що хтось телефоном передав координати ЗСУ. Згодом звʼязок увімкнули, але ненадовго — зараз він досі зʼявляється дуже рідко. Багато в кого є інтернет. Дехто прибрав паролі від wi-fi, щоби ним могли користуватися сусіди.

«Десь на початку червня у місті з’явився якийсь знеособлений російський зв’язок — було абсолютно незрозуміло, що це за оператор. Люди вишукувалися у черги до пунктів, де видавали ці картки — на один паспорт можна було взяти дві сімки. Однак, за російською традицією, можна купити і пʼять сімок без паспортних даних, але дорожче, — говорить Владислав. — Без VPN останнім часом стало неможливо зайти у «Приват 24» та в «Дію». Мої знайомі, які придбали картки, максимально незадоволені якістю російського зв’язку».

Ходити містом зараз відносно безпечно. Окупаційні патрулі мало кого чіпляють, але бувають випадки, коли молодих чоловіків відводять в бік та перевіряють татуювання — шукають неонацистські символи. У перші тижні окупанти вночі оточували деякі будинки та робили обходи. Були й ранкові обходи: перевіряли документи та щось шукали. У патрулях зазвичай ходять військові з так званої «ДНР» — зараз вони патрулюють місто без зброї або принаймні не показують її на загал. Тотальної перевірки кожної квартири в місті ще не було. Владислав відчуває, що окупантів у місті стало в рази менше.

У Бердянську працює відділення «ПриватБанку», але там цілодобово стоять величезні черги, бо це єдина можливість отримати готівку. За 8–15 відсотків можна отримати готівку в ломбардах або просто у людей, які продають її на вулиці. Бердянськ залишився без традиційних літніх заробітків. Людей на морі дуже мало, порт не працює, багато хто виїхав з міста. Особливо виїжджали сімʼї з маленькими дітьми. Також, каже чоловік, залишилися ті, хто доглядає родичів пенсійного віку або не має грошей на переїзд.

«Після приходу російських загарбників життя «дуже спростилося». Це сарказм, якщо що. Ти вже не будуєш плани, не мучишся поганими новинами в інтернеті. І з тривогою думаєш: а що далі, чи надовго це затягнеться, наскільки тебе вистачить все це терпіти, як пережити зиму без опалення? — говорить Владислав. — Найстрашніше — якщо ця окупація надовго. Вже чекаєш на звуки вибухів, стрільби, щоб врешті-решт цей сюр та жахіття завершилися. Щоб можна було повернутися у свій тихий дім, у свою спокійну Україну». 

«Виявляється, ми були дуже щасливі»

Вероніці майже 30 років — вона корінна жителька Бердянська. В місті пройшло все її дитинство, тут вона вийшла заміж і народила дитину. Тут вона і зустріла повномасштабну війну.

24 лютого сімʼя Вероніки прокинулася о 4:50, коли в Бердянськ прилетіли перші російські снаряди — били по військових базах. У місцевих пабліках ніхто не міг чітко пояснити, що відбувається. У те, що почалася війна, повірити було важко. Всі були шоковані. Про евакуацію родина навіть не думала: ця ідея видавалася стовідсотково небезпечною.

Коли окупанти зайшли в місто, колона ворожої техніки пройшла і повз будинок Вероніки. Дівчина зізнається, що ніколи раніше не бачила зблизька танки, БТРи — та ще й такі, що пересуваються. Їй було дуже страшно. Страшно було виходити на мітинги, та й сенсу Вероніка не бачила: «Вони не підуть з Бердянська без наказу, а дражнити озброєних людей доволі небезпечно. Я дитині жива і здорова потрібна».

Перший тиждень вони боялися виходити з дому з дитиною. Лише самі, по черзі та швидесенько — в магазин або зняти гроші. Сьогодні вже іноді виводять на прогулянку і дитину, але після заходу сонця намагаються на вулиці не бути.

Зараз у місті тотальний дефіцит продуктів. У березні родина Вероніки харчувалася пшеничною кашею — таку зазвичай готують собакам. Поступово почало з’являтися більше товарів: підприємці закуповували продукти в сусідньому Мелітополі, хтось з машин і розкладних столиків продавав те, що закупив раніше.

«Коли до нас почала приїздити гуманітарна допомога для маріупольців, на ринках з’явилися іноземні товари. Ми досі олію рослинну іноді бачимо з Європи, хтозна-звідки вона, бо гуманітарку давно не завозять, — пояснює дівчина Забороні. — Зараз окупанти дозволяють завозити товар лише з Криму або «ЛДНР». У нас майже всі продукти, ліки російські. Виключення — продукція марки «Чумак», бо це мелітопольські товари». 

Коли у місті перестали працювати банкомати, під банками зʼявилися величезні черги. Щоб отримати готівку, можна було простояти під відділенням весь день, але так і не потрапити до каси. У квітні вже почали формувати черги — Вероніка так чекала місяць. 

Усі комунальні послуги, крім подачі газу, працюють. Лише якість води значно погіршилася, оскільки в місто не завозять реагенти для очищення. З ліками у Бердянську складно: багато що знайти неможливо, дещо Вероніка замовляє із Запоріжжя. Замовлення за 200 гривень доправляють перевізники. Дещо можна викупити у місцевих, а в деяких випадках — навіть обміняти на інші ліки чи продукти.

Український оператор lifecell в Бердянську перестав працювати майже одразу з приходом окупантів, Vodafone протримався місяця півтора. Місцеві користувалися роумінгом від «Київстару», але два з половиною тижні тому зник і він.

«Довелося купити російські картки, щоб мати елементарно можливість дізнатися, хто де, коли буде вдома, швидку викликати. Але тепер треба фільтрувати, про що розмовляєш, бо можуть прослуховувати», — говорить дівчина.

На питання, чи відчуває Вероніка, що ходити вулицями безпечно, дівчині важко відповісти. Активістів та учасників бойових дій викрадали — декого досі утримують в полоні. Але пересічних мешканців начебто не чіпають. Раніше патрулі зупиняли чоловіків, перевіряли документи, але зараз такого вже немає.

Російські військові, каже вона, поводяться з містянами чемно: у магазинах стоять в загальній черзі. Вероніка вважає, що в них є наказ поводитися ввічливо, щоб з’явилося більше лояльних до окупації бердянців. 

Сьогодні в місті кожен виживає, як може. Люди витрачають заощадження. Хтось живе від однієї соцдопомоги до іншої, хтось здає житло в оренду біженцям, хтось має роботу — наприклад, водієм чи продавцем.

Ті, хто й досі залишається в місті, на думку Вероніки, можуть боятися евакуації. На початку війни в інтернеті багато обговорювали випадки, коли машини розстрілювали або відбирали на блокпостах. У декого забирають телефони, ноутбуки, особисті речі. До війни від Бердянська до Запоріжжя можна було доїхати за три години. Зараз цей шлях може зайняти понад 10 годин, а якщо у Василівці [місто, розташоване між Бердянськом та Запоріжжям] йдуть бої, дорога затягнеться і на кілька днів.

Головна мета, говорить Вероніка, — не померти з голоду. Плани в Бердянську можна будувати максимум на кілька днів уперед, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає завтра або навіть через годину.

«Ми мріємо про мирне життя в майбутньому. Я дуже боюся, що ми назавжди залишимося в окупації, — зізнається дівчина. — Боюся, що будуть бомбити. Боюся, що це все затягнеться на рік і більше. Дуже сумую за своїм життям до 24 лютого. Виявляється, ми були тоді дуже щасливі, хоча самі цього не помічали».

«Я відмовлялася їсти продукти, бо вони російські»

Насті 15 років, вона навчається у восьмому класі. Крім школи вона відвідувала театральну студію та марила театральним факультетом одного з київських вишів, але зараз дівчині важко уявити, як втілити ці мрії у життя.

24 лютого близько пʼятої ранку Настю разом з її маленьким братиком розбудила мама. Вона просила не хвилюватися і збирати речі, щоб поїхати до бабусі. Сказала, що почалася війна, і росіяни бомбардують місто. 

«Я почала прокручувати всі фрагменти в голові. У TikTok за кілька тижнів до цього було багато відео про ймовірний наступ. Я хвилювалася, здається, більше за будь-кого з моїх друзів — вони мене заспокоювали, ніхто не вірив, що це почнеться. І тут у мене всі фрагменти різко складаються в єдину картину. Я почала дуже сильно переживати. Робила все, що казала мама. Не хотілося бути тягарем для близьких, бо тоді, та й зараз, батькам було дуже важко», — згадує дівчина в розмові з Забороною.

Сімʼя Насті вирушила до дідуся з бабусею, бо у тих в домі є підвал. Час там минав дуже швидко. Настя писала усім, кого знала, одне повідомлення: «Привіт, як ти? Сподіваюся, у тебе все добре». Війну того дня обговорювали мало. Хотілося провести більше часу з близькими. Настя кілька годин просиділа, обіймаючи бабусю — у неї дуже сильно боліло серце.

Рідні Насті мають доволі активну проукраїнську позицію. Її дідусь навіть жартував, що росіяни «як увійдуть, так і вийдуть — наші зараз їм там дадуть прочухана». Це якось заспокоювало. Виїжджати сімʼя не хотіла, бо у Бердянську було все їхнє життя: житло, робота, рідні, друзі.

На проукраїнські мітинги рідні Насті не ходили. Там бувала тільки подруга її мами. Вона розповідала, як окупанти крутили мітингарів, били їх, роздягали в мороз і клали на бетонні плити.

«Ми просто спостерігали за акціями, але ходити боялися, — розповідає Настя. — Та була сильна гордість за наших бердянців. Я була рада бачити українські прапори в місті. Але ця радість в мені згасала, коли я побачила, що воно допомагає лише морально. Фізично на справу це не вплинуло».

На початку окупації батьки дівчини ходили в магазин по одному, і якщо затримувалися бодай на 15 хвилин, ніж планувалося, вся родина починала переживати. Українські продукти та ліки розкуповували дуже швидко, а ціни на них зростали, здавалося, щопівгодини. 

«Коли я чула ціну на цукор та масло, мене це дуже сильно лякало. Я тоді думала про бабусь та дідусів, які жили від пенсії до пенсії. Уявляла, як ці бабусі ходять в магазин, як купують хлібину і в них не вистачає коштів на більше», — згадує Настя. 

Дівчина жаліється, що їй нестерпно боляче і неприємно бачити російську продукцію на полицях магазинів. Настя навіть якийсь час відмовлялася їсти продукти, які мама приносила з магазину: «Я весь час так хотіла бачити українське, що вже не могла бачити ці російські продукти. Я дивилася на них і просто плакала», — пояснює вона.

Мама Насті працювала головною бухгалтеркою. У перший день війни вона востаннє працювала в офісі. Потім приходила на роботу забрати якісь особисті речі, а на відривному календарі ще було 24 лютого. Зараз жінка дуже сумує за роботою. 

Тато дівчинки ремонтує машини — він працює сам на себе. Тож йому простіше не платити податки окупантам. На роботу він їздить на велосипеді, щоб зайвий раз не витрачати дефіцитне пальне. Роботи мало, але те, що він має можливість працювати, дуже його розвантажує та заспокоює. 

З окупантами на вулиці Настя стикалася лише раз. Вона з подругою йшла до репетитора, коли поблизу Будинку культури роздавали гуманітарну допомогу від Росії. Навколо машин із продуктами стояли буряти й дивилися на дівчат. У них була зброя, тому дівчатам стало страшно. 

Життя Насті із приходом окупантів сильно змінилося. Тепер замість прогулянок з друзями, навчання в школі, гуртків та репетиторів вона просто сидить вдома. А ще вона боїться, що забуде рідну мову, бо не вивчає її у школі, як раніше: «Я переживаю, що не беру зараз книжку до рук і не вивчаю якихось правил. Хоч зараз мені й важко перебудуватися, але я намагаюся, якщо хочу фільм подивитися, обирати з українським дубляжем».

Уроки в школі від 24 лютого перевели в онлайн. Після окупації заняття припинилися. Однокласники Насті намагалися підтримувати одне одного в шкільному чаті. Там постійно хтось писав щось на кшталт «Тримайтеся, ми всі одна команда». Дітей відправили на безстрокові канікули, але на навчання до кінця шкільного року вони так і не вийшли. Табелів успішності на руки також не видали — лише повідомили річні оцінки.

Більшість вчителів у Настиній школі відмовилися співпрацювати з окупантами. Дехто з викладачів виїхав на підконтрольну Україні територію, дехто просто звільнився. Проте батьки Насті переконані: дітей треба буде вивозити з Бердянська, якщо окупація триватиме довго. Усе через навчання: діти мають отримати український атестат і вступити в український виш. 

«Якщо окупація буде довгою, я в будь-якому разі виїжджатиму. Я забрала документи зі школи, бо розумію, що під цією владою я вчитися не хочу і не буду. Це хрест на всьому житті, на карʼєрі — тобі закритий шлях і в Україну, і в інші європейські країни. Ми подумали і вирішили, що у нас є тільки два виходи: або навчатися онлайн в українській школі, або відвезти мене до родичів у Запоріжжя, де я ходитиму в школу», — говорить дівчина.

У Запоріжжі живе хрещена Насті, і дівчинка могла б якийсь час пожити у неї. Проте тут є фінансова проблема: батьки мають якось забезпечити проживання доньки, а вивести гроші з Бердянська неможливо, як і зняти готівку у потрібній кількості. 

Настя мріє про те, щоб війна скоріше закінчилася і над бердянською міськрадою знову вивісили українські прапори. 

«У мене були мрії, і вони були повністю пов’язані з Україною, — говорить вона. — Цього всього просто в один день не стало. Мені складно уявити, як я буду втілювати ці мрії, якщо моє рідне місто окуповане. Зараз я найбільше мрію, щоб нас звільнили — не росіяни від нацистів, а українці від росіян. Щоб усе було так, як раніше».