«Не всі люди можуть витримати те, що сталося з іншим». Розповідаємо, як комунікувати суспільству, що травмоване війною

Війни, теракти та стихійні лиха активізують колективні травми — стан, коли нація або певна група відчуває одне горе на всіх. Після Бучі, Маріуполя та ще багатьох зруйнованих російськими військами міст і життів українці відчувають колективну травму. Заборона поспілкувалася з психологами та розповідає, як проявляється колективне горе, які воно має етапи, як їх пережити та підтримувати комунікацію з тими, кого війна травмувала найбільше.

Що таке колективна травма і колективне горе?

Колективна травма і, як наслідок, колективне горе виникають, коли суспільство, нація або спільнота переживають екстремальні зміни чи втрати. Цей тип горя провокують катастрофи різного характеру: війна, стихійне або техногенне лихо, теракт чи інші події, що призводять до масових жертв. При цьому не лише фізичних: мова й про економічні, соціальні чи політичні жертви. 

Колективна травма може бути наслідком зламу старих та звичних політичних систем: так, наприклад, після Першої світової війни австрійці поділяли почуття колективного горя після розпаду Австро-Угорської імперії, а багато наших сучасників досі вважають демонтаж СРСР травматичним досвідом і «найбільшою геополітичною катастрофою». Те ж стосується й економічної сфери: глобальна фінансова криза 2008 року була колективною травмою. Наприклад, британці називають економічно депресивний кінець 2000-х словом austerity (англ. — суворість) і вважають, що цей термін навантажений психологічним змістом — тобто сприймають економічну ситуацію як травму або ментальний розлад. 

Майже кожне суспільство сучасних країн — мабуть, за виключенням Швейцарії, Люксембургу, Монако та ще кількох країн, що не проходили через трагічні в історичному сенсі слова події, — переживало свій сценарій колективної травми. Під час колективного горя суспільство переживає тривогу, страх і безсилля змінити те, що відбулося. Американці після травматичних подій 11 вересня відчували безпорадність, тривогу та надовго втратили почуття захищеності. Після Другої світової німці несли тягар колективних горя, відповідальності й провини. Корейці досі з болем згадують «станції втіхи» — військові борделі, куди кореянок депортували як сексуальних рабинь для японських солдатів. 

Важливо розуміти, що колективна травма виникає під час масштабних подій, на які не може вплинути ані окремий індивід, ані соціальна група. Це називається втратою агентності — коли людина неспроможна бути агентом дій та змін, а натомість є жертвою чи спостерігачем катастроф. З колективним горем виникає відчуття відсутності контролю.

Є суттєва різниця між індивідуальним та колективним горем і травмою. Вона полягає в процесі поховання. Якщо людина, що переживає втрату, може поховати близьку людину — тобто здійснити важливий символічний акт прощання та переміщення загиблого з людського світу до іншого, — то колективну травму не можна взяти й поховати. Колективні травми часто супроводжуються не тільки загибеллю людей, але й економічними, індустріальними та політичними наслідками. Так, травма після війни в Україні триватиме певний час через інфляцію, безробіття та нагадування про бомбардування у вигляді зруйнованих міст. Наслідки війни будуть супроводжувати нас ще деякий час — і таким чином повертати нас до травми. 

Як виглядає український сценарій колективної травми?

Як поєднання травм від війни та геноциду одночасно. Будь-яка конвенціональна війна супроводжується травмою. І якщо чимало війн розпочинаються через територіальні суперечки та боротьбу за вплив на геополітичній арені, то війна Росії проти України набуває інших, геноцидальних ознак. Кожен українець розуміє, що перемога Росії означає не просто окупацію, а й фізичне знищення. Колективна травма українців полягає в тому, що інша держава хоче знищити їхню самість. 

«Наша ситуація — найболючіший прояв колективної травми. Зараз українці переживають подвійне навантаження: геноцид і війну. Ми відчуваємо додатковий психологічний тиск зі сторони Росії — вона каже: «українців не існує». Вони кажуть, що ми недонація, переписують нашу історію, привласнюють нашу культуру. Це тиск на наше колективно ядро — самоідентичність», — підкреслює Олена. 

На думку Ружинської, під час війни колективна травма перевищує індивідуальну: великі втрати серед військових та цивільного населення частково нівелюють втрати особисті. Колективний травматичний досвід зменшує значущість індивідуального. Крім того, знання, що травматичний досвід війни стає колективним, робить цей досвід легшим: його можна проговорювати, розуміючи, що суттєва частина населення тебе розуміє. 

Що таке колективна ретравматизація та чи можливо взагалі не зіткнутися з травмою під час війни?

Наприклад, ретравматизація запускається у тих, хто був зґвалтований, мав досвід сексуального домагання, пережив втрату близьких тощо. Якщо ж говорити про ретравматизацію в контексті війни, то вона дуже розповсюджена серед українців, які жили на сході країни і вже колись тікали з дому через війну. 

Загалом психологи поділяють думку про те, що найбільше від війни постраждають ретравматизовані люди. Психологиня-консультантка Тетяна Ярмола пояснює: ті, у кого сильніша психіка, витримають ці події. А в тих, хто має слабку психіку, події війни накладаються на особливості характеру — тривожність, параноїдальність або маніакальність, — тож такі люди матимуть проблеми в майбутньому. Раніше ми вже розповідали, як вберегти свою психіку на час війни. 

Але будуть і ті, хто не травмується. Ружинська зазначає, що є низка людей, які не проживатимуть події війни як травму чи горе. Вони мають більш раціональну психіку, розвинуте самоусвідомлення та самоконтроль. Такі люди мають критичне мислення і вміють стримувати потік інформації.

Як саме та наскільки довго люди переживають травму і горе?

Переживання горя психологи та психоаналітики часто називають працею трауру — це процес, що складається з декількох фаз прийняття втрати та одужання. На початку вважається нормальним горювати до пів року. За цей час людська психіка повноцінно переживає скорботу і повертається до життя. 

• заперечення — коли травмована людина не приймає об’єктивну реальність такою, якою вона є;
• протест — спроба привернути увагу будь-яким, часто соціально неприйнятним способом;
• відчай або ностальгія за дотравматичним минулим;
• самозвинувачення.

«Кінцева стадія — подолання (опанування) горя та встановлення нових соціальних зв’язків», — розповідає Подолян Забороні. 

Гештальттерапевтка Олена Ружинська зазначає, що етапи переживання горя можуть йти один за одним, а можуть переживатися одразу. Зазвичай горе дробиться на декілька фаз. Наприклад, на думку експертки, горе характеризується загостренням почуттів через 3, 9, 40 днів і рік після втрати або травматичної події. 

«Від гострого нестерпного горювання люди переходять до скорботи. Спочатку ми переживаємо горе доволі механічно: горюємо і ніби просто існуємо. Все це несвідомо і тимчасово. Приблизно після 40–50 днів у людей починається глибше, триваліше переживання. До цього вона переживала горе з близькими, а потім залишилася сам на сам з охоплюючим знанням про те, що ніхто і ні в чому не допоможе, що всі живуть навколо, а близької людини немає. Ось з цього моменту і починається суттєве горе», — розповідає психотерапевтка. 

Чи травматизуються люди, які не були свідками війни?

Так. Травматизуватися можна навіть просто гортаючи новинну стрічку. 

До того ж відомі випадки травматизації людей, які читають новини про катастрофи в інших точках світу. У цього феномену також є назва — думскролінг. Це постійна потреба перевіряти стрічку в пошуку новин про трагічні події, теракти та катастрофи. У випадку думскролінга людина відчуває різні симптоми — від панічних атак (про них ми писали тут) до депресії. Не дивлячись на те, що новини негативно впливають на психічне здоров’я, жертва думскролінга не може зупинитися та перестати читати новинну стрічку. 

В якомусь сенсі українці, які не були прямими свідками війни, є жертвами думскролінга — вони читають новини, але, на відміну від думскролерів, які перебувають в безпеці, вони розуміють, що небезпека може дістатися їх в будь-який момент. 

«До війни ми знали, що насилля існує, — пояснює Олена Ружинська. — Але воно відбувається десь далеко і не масово. Зараз всі клієнти, з якими я працюю, підіймаючи тему насилля і війни, говорять: ми втратили безпеку. І навіть якщо люди перебувають у більш-менш безпечних регіонах, Буча та Ірпінь — це реальність, яка може статися з ними. І вони це розуміють».

Як комунікувати з людьми, які травмовані найбільше?

Сьогодні кожен з нас може з високою ймовірністю випадково опинитись у комунікації з людиною з травматичним досвідом. Насамперед експертки радять під час розмови відмовитись від оцінювальних суджень і міркувань щодо подій, які пережила людина. Треба просто вислухати її. Олена Ружинська пояснює, що травмовані люди мають потребу вокалізувати своє горе. 

Однак Ружинська попереджає: «Не всі люди можуть витримати те, що сталося з іншими. Якщо у вас є ресурс послухати людину, то треба знати, що кожне питання про стан [постраждалої] людини матиме відгук. Травмована людина поділиться тим, що пережила — але чи переживе це той, хто запитує? Саме в цей момент у людини, яка запитує, може статися травматизація, бо вона слухає історію з подробицями», — пояснює експертка. 

«Емоції постраждалого настільки сильні, що можуть вивести з рівноваги. Якщо травмована людина вивалює на нас всі спогади, переживання та жахи, то перемагає нас своїми емоціями. Тому не долучайтеся до спогадів людини про війну, збивайте її та переводьте розмову на іншу тему. Це не знецінення — це просто повернення людини в реальність. Привертайте увагу людини до сьогодні, до тих подій, які є зараз, і не відновлюйте її пам’ять на психотравму», — пояснює Олег Чабан.

Чабан підкреслює: під час комунікації з травмованою людиною важливо пам’ятати, що перед нами велика розгублена дитина. Тому слова для розмови з нею потрібно обирати звичайні, прості та зрозумілі. Також до травмованої людини потрібно постійно звертатися за ім’ям. Взагалі ім’я — це важлива частина індивідуальної психології, тому звернення за ним повертає людину до самості та усвідомлення себе живою, а не травмованою особистістю. Також важливо застосовувати індивідуальні техніки у колективі — залучати людину до співпраці. Наприклад, разом використовувати техніки дихання.

«Говоріть людині, що «ми» поруч з тобою, а не «я» з тобою — це важливіше. Так вона відчуває єдність. Робіть щось разом, а не питайте, що вона відчуває. Намагайтеся включати людину в колективні дії з вами», — пояснює експерт. 

Травмованій війною людині усі експерти радять бути в соціумі. Важливо брати участь в людському ланцюжку обов’язків та розуміти, що в кожного є соціальна роль, яку можна відігрівати: хтось є батьком, вчителем, волонтером тощо. Психологиня-консультантка Тетяна Ярмоленко радить також звертатися у кризові центри з психологічної допомоги, аби там могли повернути людині її саму. 

А як комунікувати з біженцями?

Під час війни можна побачити, як українці об’єдналися, але трапляються випадки, коли дехто звинувачує біженців або тих, хто поїхав на захід країни, залишивши рідні міста — за більш-менш комфортне життя, за пости в інстаграмі з видами Берліну, Будапешту або інших європейських міст. Українцям, на думку правозахисниці Олени Подолян, потрібно розширити перспективу розуміння власних інтересів. Невигідно мати ворогів всередині суспільства. Вигідно шукати шляхи взаєморозуміння та точки перетину.

«Враховуючи перспективу нового розбрату на кшталт «ті, хто виїхав», «ті, хто постраждали «менше», «ті, хто відсиділи у безпеці», ми як ніколи маємо усвідомлювати себе одним цілим. І не фокусуватися на розділенні хоча б у гострій фазі повномасштабної війни, — наголошує експертка. — Це буквально є справою виживання».