Забути можна все — навіть війну. Ось пʼять книг про історії світових катастроф, яким вдало вдається зберегти історичну памʼять
Хто ми в умовах війни? Чи можна про неї забути? І навпаки: як віднайти памʼять про своє трагічне минуле? На ці питання, цілком актуальні сьогодні для українців на тлі російського вторгнення, свого часу вже шукали відповіді письменники з різних куточків світу. Хтось використовував власний досвід, інші порпалися в архівах чи записували години й години живих інтервʼю, аби зрештою спробувати упорядкувати хаос, спричинений жахіттями війни. Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер зібрав пʼять художніх та документальних романів, які своїми історіями співіснують в одному вимірі з російською війною проти України: від злочинів Третього Рейху до знищення історичної памʼяті.
Аустерліц, В.Г. Зебальд
Austerlitz, 2001
Переклад: Роман Осадчук
Комубук, 2020
Скільки читати: 336 сторінок
Фікшн
В.Г. Зебальд — німецький письменник, який більшість свого життя прожив в Англії, був одним з претендентів на Нобелівську премію з літератури, але 2001 року загинув в аварії майже одразу після публікації свого найвідомішого роману «Аустерліц».
Жак Аустерліц — валійський дослідник архітектури, якого зустрічає безіменний оповідач. Під час випадкових зустрічей у Європі Аустерліц розповідає йому історії повоєнних будівель, заразом згадуючи подробиці власної біографії, якої майже не пам’ятає. Він поводиться як барометр катастроф: Аустерліца тягне до фортифікаційних споруд і вокзалів, що відчули на собі війну, та документів пам’яті, які б свідчили про зникнення цілих культур, до архітектурних пам’яток та минулого взагалі — герой одержимий історією, тому що не пам’ятає власної. Через напівзруйновані будівлі та зниклі предмети Зебальд вимальовує метафору історичної амнезії — забуття головної трагедії минулого століття, Голокосту (хоча тут треба замовкнути, щоб не зіпсувати читання).
Зебальд став однією з центральних фігур інтелектуального канону наприкінці минулого століття, коли дедалі більше гуманітаріїв почало цікавитись історичною пам’яттю і тим, як наступні покоління осмислюватимуть трагічне минуле. Жак ілюструє феномен, який дослідниця пам’яті Голокосту Маріана Хірш назвала постпам’яттю — чимось середнім між емоцією та пам’яттю про те, чого ти пам’ятати не можеш. В цьому сенсі роман Зебальда відповідає на питання про те, як виглядатиме нова світова література катастроф — як романи про війну в Європі, без розуміння яких незрозуміле майбутнє.
Амадока, Софія Андрухович
Видавництво Старого Лева, 2020
Скільки читати: 832 сторінки
Фікшн
Софію Андрухович можна назвати представницею зебальдіанської прози: забуття історії, виштовхування трагічних подій в метафізичний простір нестями, небажання людської психіки ставати прихистком для них. Центральний, однойменний роману образ — колись розташоване на території України найбільше в Європі озеро, що випарилося як фізично, так і з анналів історії. І ще один — ветеран АТО, який втратив пам’ять.
Письменниця описує україноцентричну в географічному сенсі історію катастроф, що, наче геологічні шари, наповзають одна на одну: радянські репресії, Голокост, війна в Україні. Як і озеро Амадока, жертви цих подій зникли, оминаючи архіви, і останній притулок, де вони можуть існувати, — це пам’ять. Адже мерці помирають другою, вже останньою смертю, коли про них перестають згадувати.
Забути можна все — навіть війну, тож завдання Андрухович — бути останнім архівом, медіумом, що співіснує з привидами та ектоплазмою минулих речей. У цьому сенсі її роман нагадує ще одну німецьку літераторку — письменницю Юдіт Шаланські. Нещодавно вона випустила збірку есеїв «Винахід втрат» про острови, що зникають, тварин та війни, пам’ять про які перетворилася на два абзаци в підручнику з історії.
Благоволительки, Джонатан Літтел
Les Bienveillantes, 2006
Переклад: Леонід Кононович
Меморіал Голокосту «Бабин Яр», 2021
Скільки читати: 720 сторінок
Фікшн
Задля написання «Благоволительок» Літтел прочитав близько 200 документальних і художніх творів про Другу світову війну, провів колосальну архівну роботу та відвідав місця бойових дій в суттєвій частині Європи. Саме через це багаторічне дослідження його монументальний, на 700 з хвостиком сторінок, роман читається як белетризований екскурс до історії війни та Третього Рейху — history розказана як story. Мабуть, тільки у такий спосіб сьогодні можливе сприйняття комплексних історичних наративів популярною культурою.
Герой роману, оберштурмбанфюрер Максиміліан Ауе — хронікер Історії з великої літери, свідок катастроф, що припали на, як його називав Мандельштам, «століття-вовкодава»: Ауе гуляє вуличками щойно окупованого Львова, бере участь у розстрілі євреїв Бабиного Яру, відвідує польські концтабори, Ленінград та Кавказ, щоб врешті втекти від Нюрнберзького процесу у Францію.
Ауе, який описує події минулого в мемуарах, натякає, що дожив до страти архітектора Голокосту Адольфа Ейхмана в Ізраїлі і, напевно, читав про його засудження в репортажі філософки Ханни Арендт для The New Yorker. Ауе використовує арендтовий термін «банальність зла» — і, напевно, це одна з головних тем роману. За геноцид мільйонів життів, на думку нациста, відповідальне не тільки вище керівництво та апаратники режиму, а й взагалі всі, хто дихав німецьким бюргерським повітрям, адже фашистські режими можливі тільки в пасивному суспільстві. Той, хто стріляє в потилицю єврея, винуватий не менше, аніж стрілочник вокзалу, через який проходять потяги з в’язнями таборів.
Є й інша ідея. «Благоволительки» розповідають, що інтелект і прогрес нічого не можуть протиставити розстрільним ямам. Ауе — людина модерної культури Томаса Манна, Гегеля і німецького просвітництва — знає давньогрецьку, латину, французьку, розбирається в психоаналізі, етнографії та музиці. Але знання не запобігають його перетворенню на дипломованого ката. XXI століття, відкриття квантової фізики та медицини, ілюзорна перемога гуманізму і війна в центрі Європи у 2022 році — це не антоніми, а вимушене співіснування одного з іншим.
Проєкт «Лазар», Олександр Гемон
The Lazarus Project, 2008
Роман в Україні не виданий
Скільки читати: 304 сторінки
Фікшн
В Америці ім’я Олександра Гемона асоціюється з відкриттям нових літературних горизонтів і хвилею популярності східноєвропейської літератури. Гемон, американець боснійського та українського походження, — автор, як зараз кажуть, морально challenging романів про історичну пам’ять, історичну ж травму та пошук етнічної ідентичності. Грубо кажучи, він відкрив для цілого пласту американців, які не читали військові репортажі The Atlantic та The New York Times, події геноцидальної війни в Боснії та представив їх як бібліографічний документ.
Герой роману «Проєкт «Лазар» Брік — «новий американець», боснійський біженець, чиказький журналіст, мультинаціональна людина, яка не відчуває ані свою американськість, ані європейськість. Одного дня він знаходить в архіві дивний допис про Лазаря Авербаха — єврея, який втік від кишинівських погромів до Чикаго, де зрештою зловив кулю від поліцейського. Брік бачить, як може перетворити історію емігранта на книгу, але для цього йому потрібно зібрати матеріал у Східній Європі, де він стикається з власною пам’яттю про трагічні події в Боснії.
«Проєкт «Лазар» працює як фотографічний прийом подвійної експозиції: одна історія катастрофи накладається на іншу. Брік відчуває архівний імпульс і, займаючись майже археологічною роботою — розкопками минулого — дізнається, чому Авербах загинув через своє походження. Але заразом журналіст відкриває і власне походження: чим була та балканська війна, від якої він втік, чому його країна і серби співіснували у столітті ненависті й ворожнечі та як боролися кожен за свою версію історичної правди. Так, мабуть, могла б виглядати і українська версія книги, в якій герой має поставити собі кілька важливих запитань: що це за війна, для чого вона та, нарешті, хто я такий для цієї війни?
Цинкові хлопчики, Світлана Алексієвич
Цинковые мальчики, 1989
Переклад: Тетяна Комлик, Дзвінка Торохтушко
Фоліо, 2020
Скільки читати: 288 сторінок
Нон-фікшн
Сьогодні «Цинкові хлопчики» Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич читаються як передбачення реваншизму і циклічності історії. Російські матері, що ставляться до синів як до компенсації за загибель, атомізоване режимом суспільство, що більше не дорожить людськими та родинними стосунками — це не лише процеси, які відбуваються серед звичайних росіян зараз, під час війни в Україні; те саме відбувалося і під час Афганської війни.
Фактично «Цинкові хлопчики» — це цикл інтерв’ю з родичами загиблих в Афганістані російських солдатів. І нон-фікшн роман Алексієвич добре ілюструє думку, що здорове суспільство характеризує ставлення до своїх мерців: або воно перетворює їх на бронзові пам’ятники героїзму, приховуючи всю абсурдність їхньої ролі у війні, або оплакує марність смерті.
Книга Алексієвич показує, як російські жінки ігнорують людський вимір смерті, надаючи перевагу урочистим міфам пропаганди: «помер як герой», «загинув, захищаючи батьківщину». Питання, доречне і в 1979-му, і в 2022 році: «Захищаючи від кого?»
