Трупа мерців: чому росіяни не визнають воєнних злочинів свого керівництва і вірять в інсценування геноциду. Колонка Даниила Леховіцера

Чому суттєва частина росіян неспроможна визнати геноцид в Україні? Це особливість мислення російського суспільства чи притаманна всім реакція психіки на звинувачення власної країни в воєнних злочинах? Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер розмірковує, чому представників країн-агресорів задовольняють пояснення про бомбардування самих себе, інсценування геноцидів командою з Голлівуду та навіть містичні трактування. 

Вогняні вихори, що тягнуться над небом бюргерських містечок; привиди святих і мучеників, які чекають на жителів біля криниць; явище християнського дива поблизу альпійського села; цілитель, що збирає площі людей і дарує ветеранам Другої світової з інвалідністю нове життя. Все це — перелік новин, що заполонили німецьку пресу одразу після закінчення Другої світової війни. Поява різного роду чудес, привидів, біблійних і апокаліптичних знаків — це своєрідний путівник по голові середньостатистичного німця, який побачив крах Третього Рейху і зіткнувся з окупацією союзників та денацифікацією, яку вона принесла.

Ймовірно, сприйняття наслідків будь-якої великої війни неможливе без містичного чи напіврелігійного паралічу. Раціональна свідомість ніби нездатна усвідомити зовсім нераціональну, психотичну статистику та масштаб військового цинізму: мільйони вбитих солдатів, Голокост, тисячі зруйнованих міст, атомне попелище — словом, ту воронку, що залишилася на місці кількох континентів.

Ймовірно, те ж почуття глухого кута раціонального мислення і нездатності усвідомити втрату після Першої світової війни спричинило хвилю спіритизму в Європі, а Париж, Лондон і Мюнхен стали окультними столицями світу, де медіуми допомагали знедоленим батькам і матерям на мить возз’єднатися з загиблими у траншеях дітьми. Епідемія містицизму в постнацистській Німеччині мала дещо іншу причину — вона служила свого роду захисною мембраною, подушкою безпеки, що рятує від усвідомлення належності до нації-агресора, яка побудувала машину Голокосту і перетворила вбивство на індустріальний процес. Містичні марення — це не просто істерія, а компенсаторний механізм, що рятує мільйони людей від почуття колективної відповідальності.

У чудовій книзі «Земля, одержима демонами» антропологиня Моніка Блек пише, що нездатність німців визнати воєнні злочини нацистів (і, головне, співвіднести себе з нацистською партією та ідеологією) разом з тиском і звинуваченням усієї нації в співучасті в Голокості призвела до вибіркового магічного мислення. Прийняти наслідки війни для сторони, що програла, означає прийняти травмуючий реалізм. Відмовитися ж від нього — це погодитися на будь-яке інше трактування реальності, навіть якщо це абсурдні містичні марення.

Друга світова війна стала прологом до фотосвідчення, до документа катастрофи, що міг би стати вичерпним доказом не тільки в юридичному розумінні, а й в переконанні німецького суспільства. Але все-таки фотографії, зроблені союзниками в концтаборах, не завжди мали доказовий ефект на пересічного німця. Примусова денацифікація Німеччини включала не лише ознайомлення зі знімками. Німців примушували відвідувати покази документальних стрічок про Аушвіц і привозили до концтаборів розгрібати завали — та все одно залишалися ті, хто не вірив в Голокост та реальність крематорних печей, особливо коли про них розповідали люди з країни Голлівуду…

Коментарі про те, що труп вбитого посеред дороги мешканця Бучі ворушить рукою, або заяви про те, що українці бомбардують самі себе — реакції того самого штибу. Це аберації психіки, готової прийняти будь-яке трактування, що не накладає навіть непряму відповідальність за вбивство цивільних. В есеї «Дивимося на чужі страждання» Сьюзен Зонтаґ пише, що психіка здатна ігнорувати будь-які докази: «…на знімки, які свідчать про звірства, вчинені твоєю стороною, стандартна реакція така: вони сфабриковані, звірств таких не було, а трупи привезені супротивником на вантажівках моргу та викладені на вулиці. Або так, таке було, але ворог зробив це сам з собою».

Цьому, мабуть, вродженому устрою психіки багато років підіграє пропаганда. Кілька років тому м’янмарські політики переконували Бориса Джонсона, що народ Рохінджа, який переживає системний геноцид, підпалює сам себе у власних будинках. А в 1937 році іспанці-франкісти запевняли, що баски самі підірвали своє рідне місто Герніку — мовляв, це вони заклали у водостік динаміт. Між цими двома подіями майже 100 років, але, як видно з 2022-го, технологія практично не змінилася: спільнота винної сторони завжди поєднує заперечення та об’єднання навколо найінфантильніших відмовок.

Є ще одна важлива якість суспільства-агресора — те, що політичний теоретик Алекс Вільямс називав негативною солідарністю, коли зазвичай незгуртоване суспільство об’єднується навколо приниження та заподіяння шкоди іншим народам або групам. Саме негативна солідарність до євреїв була тим соціальним «клеєм», що зв’язав німців із нацизмом. Щось дуже схоже ми спостерігаємо зараз. Бум містицизму, заперечення Бучі, висновків незалежних судових антропологів та рішень Міжнародного гібридного трибуналу — це щось, що ми спостерігатимемо потім.