Читаєте зараз
Сто днів в Оленівці. Що пережив незаконно увʼязнений волонтер з Маріуполя у сумнозвісній колонії на Донбасі

Сто днів в Оленівці. Що пережив незаконно увʼязнений волонтер з Маріуполя у сумнозвісній колонії на Донбасі

Nadiya Shvadchak
Оленівка, сто днів полону. Волонтер з Маріуполя про колонію, катування та захисників Азовсталі

В червні 2022-го Заборона розповіла історію 35-річного підприємця Євгена Малярчука, який в розпал обстрілів поїхав до рідного Маріуполя, щоби доставити гуманітарну допомогу і врятувати людей з підвалів. Йому це вдалося: з маріупольських підвалів Малярчук вивіз 22 людей. Та за це днрівці відправили чоловіка на сто днів до Оленівки — колонії на непідконтрольній Україні частині Донеччини, де пізніше утримували військових з Азовсталі. За час увʼязнення Малярчук схуд на 15 кілограмів, став свідком тортур та експлуатації, але вже на свободі каже: якби міг повернути час назад, все одно б поїхав до Маріуполя. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак розповідає, що бачив полонений волонтер в Оленівці.


Оленівка — закинута колонія на непідконтрольній Україні частині Донецької області. За свідченнями ув’язнених, до початку повномасштабного вторгнення РФ заклад був законсервований. Потім там почали утримувати цивільних та українських військових. З середини травня в Оленівці перебувають чимало захисників Азовсталі. 29 липня внаслідок вибухів на території колонії загинули 53 українських військовополонених, понад 70 отримали поранення. Ці дані надала російська сторона і перевірити їх неможливо. Україна називає вибухи цілеспрямованим терактом РФ. Росія натомість звинувачує в обстрілі колонії Україну.

Попри те, що Росія обіцяла надати доступ до місця вбивства українських полонених, представники Червоного Хреста та ООН так і не змогли його отримати.

За три тижні до вибухів в Оленівці з колонії звільнили маріупольського волонтера Євгена Малярчука, про полон якого Заборона писала раніше. Чоловіка утримували там рівно 100 днів. Ось його історія.

Маріуполь

Як волонтер до Маріуполя я поїхав перший і єдиний раз. 

Я довго готувався: купив авто, щоб вивезти якомога більше людей, моніторив, як туди в’їжджають і виїжджають. З цим не мало бути проблем: волонтерів не зупиняли і не затримували на фільтрацію.

Я їхав знайомими поворотами, але за кожним виднілися руїни. Місто було зруйноване. У мій район не пускали, бо йшли бої. Тому я поїхав у центр, щоб забрати кого зможу. Спускався в підвали і казав, що вивожу жінок і дітей, хто готовий — виходьте. Тільки з двома бабусями довелося говорити. Одна казала: «їдемо», а інша — «поїдемо завтра». Я відповів, що це не рейсовий автобус і завтра сюди ніхто не приїде. Ми виїхали під залпи важкої зброї та автоматні черги. 

На виїзді з міста мене зупинили. В авто було 22 людини. Я не знаю, хто зупиняв, бо в нього не було шевронів. Але в комендатурі мене зустріли відбиті на всю голову солдати «ДНР». Вони не слухали ні хто я, ні що я, поводилися грубо. Повезли в Нікольське [селище за двадцять кілометрів від Маріуполя], де змусили висадити людей з авто. Як і в інших волонтерів, у мене забрали машину, телефон, документи, особисті речі та шнурівки. Щоб не повісився. 

Потім були три доби без води в переповненій камері в Старобешевому, допит і доба в ізоляторі тимчасового утримання в Донецьку. Тоді — Оленівка. 

Оленівка

Нас змусили пробігти сто чи двісті метрів з головою донизу. Періодично били. Тому спершу я мало що побачив.

Прийом був жорсткий: нас роздягали і обшукували, змушували декілька годин стояти в позі «зірки»: ноги широко розставлені, руки вгорі, долонями назовні притулені до стіни. Періодично прилітали удари, але в очі чи обличчя тих, хто це робив, дивитися було заборонено. Чи хотіли вони від нас щось почути? Ні. Вони робили це просто так, бо людина у в’язниці має бути психологічно зламаною.

Нас помістили до дисциплінарного ізолятора (ДІЗО) — тюрми в тюрмі, де сидять ув’язнені, які порушили режим чи потрапили в список «неугодних». Це місце не призначене для проживання. Нас, цивільних, впихнули до інших цивільних в шестимісну камеру і закрили. 36 людей! Все було зруйноване і вирізане: ні води, ні опалення, ні нар. Один туалет — діра в підлозі (можете загуглити «туалет в ДІЗО» і обрати щось найстрашніше, щоб зрозуміти). Були сирість і пліснява. Приміщення невелике — настільки, що ми спали по черзі: сім-дев’ять людей по кілька годин стояли. Куртки слугували нам і матрацами, і подушками, і ковдрами.

Через лежання на бетоні ми всі хворіли: щодня було чути кашель і хрипи. Але штатного медика не було. Коли комусь ставало зовсім погано, а це ставалося часто, до ув’язнених приходила Ліля, полонена медикиня ЗСУ. Медикаментів було обмаль.

Через кілька днів [після затримання] ми провели [всередині камери] щось на зразок самопрезентації, де кожен розповів про себе. У нашій камері були цивільні та волонтери: серед них бізнесмени, директор ІТ-компанії… Був Дмитро Шурда — тренер і суддя з боксу [чоловік пережив в колонії інсульт і наразі утримується в донецькому СІЗО]. Кожен ранок він розпочинав з йоги і зарядки. Кілька людей намагалися займатися з ним, бо від знерухомлення просто атрофувалися м’язи. Ми підтримували один одного і намагалися відійти від розмов, які нас гнітили. 

Двічі на день була перевірка. Ми мали або вийти, щоби нас перерахували, або повернутися обличчям до стіни. Крики і погрози були постійно. В Оленівці працювали безграмотні й дурні люди. Начальник колонії Сергій Євсюков, наприклад, відправляв людину в ДІЗО за те, що по дорозі зі столової вона зірвала черешню. А нам погрожував десятьма роками ув’язнення і переведенням в статус військовополонених.

Три тижні в ДІЗО були найважчими. В кращому випадку тільки двічі на день нас виводили в туалет на першому поверсі. Туалетом в камері користуватися періодично забороняли (такий окремий вид тортур), бо він забивався. Якщо хтось порушував заборону, наглядачі його били і змушували прочищати каналізацію. Для цього давали трос. І більше нічого, навіть рукавиць. Помитися після цього було неможливо, бо ніде не було води.

Я не міг повірити, що всього місяць тому був за кордоном, пив вино і їв зі швецького столу, а тепер їм хліб і п’ю технічну воду. Коли я їхав в Маріуполь, то розумів, що ризикую життям, але не розраховував, що потраплю в полон. [Хоча], коли таки потрапив, був впевнений, що з дня на день там у всьому розберуться. На той момент працювала фільтрація. Минало 30 днів [від моменту затримання] і люди виходили на волю.

Барак

Після ДІЗО барак здавався просто шикарним місцем. Хоча там було тільки трохи менш жахливо. Я мав де спати, міг вийти в туалет і надвір. У криниці була вода. Брудна, але була. Щоб потрапити в погані умови барака зі ще гірших умов ДІЗО, ми повинні були за свої гроші зробити в бараці ремонт — знайти контакти когось з Донецька, щоб нам передали будматеріали. Того, що нас незаконно затримали і утримували, було мало. 

Ми прокидалися, їли і працювали — чистили стіни, клеїли вікна, шпаклювали, проводили світло. Інші ув’язнені відремонтували і запустили столову. Годували тут краще (порівняно з хлібом і технічною водою), але загалом на їжу це було мало схоже. Нам давали перловку і суп, макарони чи картоплю з водою. Тричі на день.

З бараків щодня когось випускали. Ввечері приходив черговий, називав прізвища. Ми аплодували. Але коли до Оленівки почали прибувати великі етапи з військовополоненими, цивільними перестали займатися: це просто було нікому робити.

Військовополонені

Коли нас затримали, в Оленівці було близько пів тисячі ув’язнених — переважно колишні військові та цивільні. Але згодом почали приходити великі етапи з військовополоненими. Якщо в нашій кімнаті у бараці жило близько тридцяти людей, то на перший поверх в такі самі зруйновані кімнати привезли 208 військових з комбінату Ілліча. Їм наказували прибирати, розносити воду, готувати їжу. Ми бачили їх крізь сітку паркану, коли йшли до столової, та спілкувалися в столовій — тому знали, що всі бараки, як і камери ДІЗО, забиті. В один момент в Оленівці, розрахованій на 1200 ув’язнених, перебувало до трьох тисяч осіб. 

Потім колонію почали розвантажувати. Військовополонених з Ілліча вивозили в невідомому напрямку, а на колишніх співробітників поліції, колишніх військових і просто цивільних відкривали справи і переводили в донецьке СІЗО. Людям шили підозри в тероризмі з термінами 5–25 років, щоб звільнити колонію під приїзд військових з Азовсталі. Були люди, які від таких новин сходили з розуму. 

Коли [з моменту нашого затримання] минув місяць, нас змусили підписати документ про те, що нас випустили і затримали знову. Вибору не було, а на питання там ніхто ніколи не відповідав. 

В бараці ми провели півтора місяця і нас знову перевели в ДІЗО. 

Катування

Ми опинилися в тій самій тісній камері, нас знову нікуди не випускали. Азовсталівці сиділи в сусідніх, і через «кормушку» [у дверях камери] ми бачили, як їх забирають, а потім вони повертаються повзучи.

Я не бачив катувань, але чув ці звуки щодня. Спати було неможливо. Хоча коли азовсталівців привезли [в Оленівку], їх і пальцем не зачепили. За два дні до того приїхали росіяни, над колонією зняли всі прапори «ДНР» і підняли російські. Полонених приймала Росія, і спершу ніби діяли домовленості. Дрібних днрівців відправили додому, решта залишилися тільки в ДІЗО. І катування відбувалися не в бараках, не на вулицях, а тільки в ДІЗО.

Допит і одиночка

На допит мене викликали, коли минуло два місяці з моменту затримання. Там були два чоловіки: один — росіянин, який мав нашивку з прапором РФ, — запитував, а інший — в камуфляжі — уважно дивився в очі. Я тоді дуже зрадів, сказав, що ніхто зі мною не говорив, сподіваюсь, ви вникнете. Їх моя радість дуже розвеселила. Росіянин намагався зрозуміти, хто я, питав, кого маю за кордоном: «Кто там за тебя жопу рвет»? На той час наші близькі зв’язувалися з міжнародними організаціями, але я про це нічого не знав. На допиті мене не били. 

Тоді мені вдруге продовжили термін. Я почав кричати. Але мене швидко заспокоїли. Трохи пом’яли, посадили на три доби в одиночну камеру. Я і тут мав певність, що мене випустять, і впевнено говорив про це наглядачам. Вони дивувалися, але навіть давали мені їжу. Загалом в одиночках не годують — навіть воду дають не завжди. Натомість можуть бити чи змушувати чистити туалет. Зі мною цього не робили.

На волю

Через сто днів полону, 4 липня, до камери підійшли чергові і назвали прізвища 19 людей. Серед них — моє. Нас спустили на перший поверх, обшукали, посадили навпочіпки. По одному заводили в кабінет і давали підписати документ, що претензій до колонії не маємо і всі речі нам повернули. 

Повернули, звичайно, не все: тільки телефон і паспорт. Коли я був «там», у мене було одне питання: чи знають мої близькі, де я і що зі мною? Тому перше, що я зробив, коли вийшов на волю — створив телеграм-канал «Оленівка — пошук полонених», щоб допомогти людям знайти своїх рідних. Пишуть нам так багато, що ми не можемо впоратися.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій