'
Читаєте зараз
Putin’s Rasputins: Олександр Дугін, Юрій Ковальчук чи Іван Ільїн — хто стоїть за російським фашизмом?

Putin’s Rasputins: Олександр Дугін, Юрій Ковальчук чи Іван Ільїн — хто стоїть за російським фашизмом?

Daniel Lekhovitser
Євразійство і рашизм: Олександр Дугін, Юрій Ковальчук чи Іван Ільїн — на кому тримається російський фашизм?

Рашизм і євразійство чи християнський фашизм разом із комунізмом, Олександр Дугін чи Іван Ільїн, Юрій Ковальчук чи сам Путін — історики й журналісти наводять різні терміни й імена в спробах з’ясувати, хто ідеолог війни в Україні та яка саме політична течія відіграла головну роль у подіях 24 лютого. Водночас постає питання — чи є взагалі ідеолог, що може вплинути на Путіна, коли весь державний і медійний апарати втратили суб’єктність у країні, якою керує одна людина? Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер спробував розібратися в історії російського фашизму та його нових течіях. 


Квіти для фашиста

У 2005 році особливо важливий вантаж вирушив із цюрихського передмістя Цоллікона до Росії, де разом із президентським кортежем його доставили до чоловічого Донського монастиря. Монастир — розташований неподалік колишнього гуртожитку НКВС центр перекваліфікації, де співробітники КДБ стають священниками, а священники перетворюються на кадебістів, — відомий не лише як місце пам’яті, де під час Великого терору 1930-х спалили тисячі тіл. Тут, перевезений зі швейцарського цвинтаря за особистим розпорядженням Володимира Путіна, 2005 року був похований Іван Ільїн — головне джерело мудрості та цитат російського президента у розмовах із журналістами та апаратниками Кремля.

Відвідини президентом РФ нової могили Ільїна у 2009 році ознаменувалися путінським — а значить державним — визнанням. Того дня Путін поклав квіти до могили людини, яку згодом назвуть основоположником російського християнського фашизму. У цей же період за президентським розпорядженням бібліотеку Ільїна доставлять з архіву Массачусетського університету, а політичний клас зрозуміє, що треба підучити філософію: слідом за Путіним про Ільїна говоритимуть Медведєв і Лавров, псевдоопозиційні ЛДПР і КПРФ, губернатори і всі ті, хто хотів влитися в кремлівський мейнстрим. Це необхідний для політика крок, адже в одній бесіді Путін скаже, що Ільїн став його «улюбленим істориком», а отже, має стати і їхнім. Щоправда, президенту РФ так і не скажуть, що Ільїн не написав жодної історичної праці. Він був філософом та публіцистом.

Невинне колективне тіло Росії

Слова українці й Україна, що беруться в лапки, надісторична винятковість усього російського, заатлантичний ворог, що розбещує невинність простодушної російської людини, оборонна місія народу, який не бажає нікому зла, — це не зміст методички співробітників каналу Russia Today чи хештеги соцмереж пропагандиста Володимира Соловйова, а тези Ільїна, що перекликають між собою 1930-ті та 2020-ті роки.

Ільїн — прибічник білого монархічного руху, контрреволюціонер, який бачив СРСР дегенеративною системою, що перетворила росіян на недосвідчених «тарзанів». У 1922 році разом з іншими небажаними інтелектуалами його, за наказом Леніна, відправили знаменитим філософським кораблем до Європи. Розстрілювати Ільїна було не можна — Ленін стверджував, що той написав найкращу книгу про філософію Гегеля. Проте у Європі Ільїн узяв ще різкіший поворот праворуч: його захопили ідеї італійських фашистів і нацистів — що, втім, було досить закономірним для інтелектуала, розчарованого в політичних проєктах минулого. Майбутнє для нової, посткомуністичної Росії Ільїн бачив у очисному фашизмі, вождь якого має скасувати інститути влади й сам стати цим інститутом.

У своїх публіцистичних роботах Ільїн писав про божественне, теологічне призначення Росії, яка, на відміну від Заходу, зуміла зберегти чистоту духу — це стало чимось на кшталт генетичної особливості російської людини. Росії, за Ільїним, слід бути національною державою-вакуумом, християнським аскетом, що відгородився від занепадницького впливу Заходу. Проте всі спроби країни зберегти чистоту оберталися нападками на її суверенність — мовляв, усі війни в історії Росії були обороною. Зло може визначатися через призму Росії; все, що йде проти неї, є злим. І якщо за останні 300 років Росія нападала на Польщу 13 разів, значить, історичне зло на боці того, в кого немає російськості.

Росія-2022 та християнсько-фашистська традиція Ільїна пронизані системою рим. Багато формулювань філософа доволі точно описують ту політичну моновиставу, яку Путін нав’язав суспільству й державно-корпоративному апарату. Самооборонне призначення Росії, про яке писав Ільїн, вилилося у війни проти Молдови, Грузії та України. Національна держава-вакуум справді утворилася — завдяки санкційній блокаді країни-ізгоя. Держава-нація, в рамках якої все сусіднє має постати російським, перетворилася на агітку про «один народ» і «російськість» білорусів та українців. «Принцип демократії [як] безвідповідальний людський атом», про який він писав, став політичною реальністю: Росією вже двадцять років керує той, кого філософ називав «демократичним диктатором».

За різними припущеннями, з книгами Ільїна Путіна в середині 2000-х ознайомили або Микита Михалков (так вважає американський історик Тімоті Снайдер), або випускниця філософського факультету і прессекретарка тодішнього голови уряду РФ Наталія Тімакова (це припускає соціолог Костянтин Гаазе). Щоби реабілітуватися у XXI столітті, ідеям Ільїна, а точніше, їхнім носіям, потрібен час. Він настав у 2010-ті, що нагадували своєрідний спіритуалістичний сеанс: дух Ільїна відчувався у російському політичному кліматі. У 2012 році Путін украй різко висловився про Захід, пояснюючи протести на Болотній діями Гілларі Клінтон, яка нібито фінансувала мітинги. США та Європа постали «розсадником нетрадиційних цінностей», що виступають проти російської «невинності». Нарешті, Україна, що заглядається на Європу, становила загрозу відокремленості усьому російському. З 2010-х привид Ільїна блукатиме Росією і говоритиме голосом фашистів та підспівувачів Кремля.

«Особливий євразійський шлях»

«Putin’s brain» («мозок Путіна»), «the mastermind behind the Ukrainian-Russian War» («ляльковик українсько-російської війни») — типові формулювання у заголовках іноземних ЗМІ про залаштункову роль неофашиста та філософа-містика Олександра Дугіна у плануванні війни проти України. Проросійські лобісти й некомпетентні совєтологи часто пишуть про Дугіна як про окультного наставника президента РФ, який нібито вселяв Путіну ідею про побудову континенту всередині континенту — Євразії, анти-Європи, на шляху до якої стоїть вільна Україна.

Немає жодних переконливих фактів про близькість Дугіна до Путіна; останні пів року ЗМІ часто пишуть, що починаючи з 2020-го Путін прислуховується лише до бізнесмена Юрія Ковальчука, який, як заявляє преса, також поділяє фашистські погляди. Появу Дугіна в Кремлі важко уявити хоча б тому, що він належав до екстремістської Націонал-більшовицької партії (НБП) разом з Едуардом Лимоновим (останній назвав Дугіна «Кирилом і Мефодієм від фашизму»). Більш доброчинним середовищем для філософа стала Луб’янка з її ефесбешниками та Генеральний штаб РФ, які зазнали кризи ідей під кінець правління Бориса Єльцина. За свою діяльність у НБП Дугін чекав на арешт, натомість був запрошений єльцинським оточенням у пропагандистське та медійне середовище, але так і не влився у велику політику.

Список інфлюенсерів філософії Дугіна еклектичний і непослідовний: містик Алістер Кроулі, симпатик нацистів Мартін Гайдеггер, філософ Лев Гумільов, який першим запропонував концепцію євразійства. Згідно з нею, своїм походженням цивілізації зобов’язані містичному світлу, що спустилося на Землю. За Гумільовим, світло західної цивілізації зʼявилося за давніх часів, що робить Захід синильним і занепадницьким, натомість Росія — молодий і сповнений енергії народ, що утворився не так давно. 

Відомо, що під час подорожей Європою Дугін розширював мережу контактів серед ультраправих маргіналів. Історик Тімоті Снайдер пише, що на російського філософа помітно вплинув чилієць Мігель Серрано, який заснував езотеричний гітлеризм — цілу космологічну систему, за якою лідера Третього Рейху обрали позаземні сили. Серрано переконав Дугіна в месіанській ролі лідера, в яку вірив і улюблений філософ Путіна Іван Ільїн. До речі, останнього Дугін вважав не дуже цікавим для вивчення.

Ще помітніший інтелектуальний слід румунського окультиста Жана Парвулеско, який написав книгу про євразійство і Путіна. Парвулеско розповів Дугіну, що цивілізації поділяються на атлантистів (народ моря) та євразійців (народ суші) — саме ця категорія стане програмною складовою філософії Дугіна 2010-х. За румуном, народ суші зберіг таємне, неочевидне народу моря знання: через глобалістський судноплавний зв’язок атлантисти втратили свою самість і розчинилися один в одному, тоді як ізоляційний народ суші зумів підтримувати внутрішню благодійну чистоту. Дугін інтерпретував євразійство як компенсаторний інструмент: якщо Росія не хоче наблизитися до Заходу, вона має наблизитися до Сходу, якщо Росія не хоче стати Європою, Європа стане Росією. Полем цієї битви стане Україна.

Буде перебільшенням сказати, що Дугін має вплив на центр ухвалення рішень — він так і не став представником політичного класу. У 2005 році Дугін заснував Міжнародний євразійський рух і Євразійський союз молоді — до деяких його філій входило всього по кілька людей, і загалом обидва рухи не мали суттєвого політичного активу. Надалі він працюватиме з Костянтином Малофєєвим, власником націоналістичних і пропагандистських ЗМІ «Царьград» і «Катехон», як сполучна ланка з європейськими ультранаціоналістами та проросійськими лобістами. Маргінальні до середини 2010-х ідеї євразійства стали мейнстримом не так через заслуги дугінців, як через геополітичні процеси — поляризацію поглядів США і Росії та штучно підігріту американофобію й антилібералізм. Невдовзі про ідеї євразійства (або близькі до них) заговорить фашистське крило Росії, а Дугін із парії перетвориться на бенефіціара великих ідей. Саме таку картинку створять медіа, міфологізуючи роль філософа і малюючи його кимось на зразок Распутіна нашого століття.

Фашизм як кар’єрні сходинки 

Євразійство дозволить піднятися з найнижчих поверхів медійного середовища й іншим націоналістам — наприклад, письменнику Олександру Проханову, який з аутсайдера перетворився на одного з найпомітніших спікерів фашистського крила. У 2012 році Проханов створив своєрідний майданчик євразійства — «Ізборський клуб», куди увійшли Дугін, митрополит Тихон (Шевкунов) та колишній радник президента РФ Сергій Глазьєв. У «Маніфесті батьків-засновників» клубу йдеться про ліберальний глобалізм, який намагається розхитати підвалини релігійної й національної згоди Росії та її сусідів, а сам Проханов популяризує суміш фашизму, більшовизації й економіки азійського типу. Того ж 2012 року він наполягав на «російськості» українців і білорусів та говорив про важливість України як стратегічного плацдарму для старту євразійського проєкту.

Проханов не просто наполягав на союзній державі України та Білорусі, які б стали сателітами Росії, що взяла курс на Схід. Його задуми стосувалися експансії континенту й відповідали вже магістральній для євразійців думці про те, що не Росія має тягтися до світу, а Росія стане цим світом. Проханов бачив роль євразійства у підтримці ультраправих рухів у Європі та США. Це сталося: накачування фінансами «Національного фронту» Марін Ле Пен, російський слід у президентських виборах США 2016 року та загравання з трампістами. Здається, найкраще прохановську ідею передає його ж цитата про те, що Європа може перетворитися на «сузір’я фашистських держав».

Дугін, Проханов, Малофєєв або ще хтось — жодна медійна фігура в Росії не здається ідеологом, який відігравав би значну роль у країні, де всі політичні інститути й соціальні механізми перетворилися на одну людину з необмеженою владою. Монополія на насилля й ідеологеми належать Путіну, що повністю знищив суб’єктність інших гравців. Якщо в Росії і є інші ідеологи, то їм дозволено говорити або для того, щоб вони виглядали занадто лівими чи правими (й тим самим вигідно підсвічували ілюзорно більш стриману центристську позицію влади), або для підспівування Кремлю. Користуючись сумішшю бандитської «фєні» і дипломатичної мови, яка все частіше лунає з вуст російських чиновників, жоден ідеолог у Росії «нічєго нє рєшаєт».Євразійство, або «рускій мір», цінували камерність та ізоляціонізм, проте бачили свою місію у розширенні й подоланні простору. Євразійство стало схожим на Щось — монстра з однойменного горор-фільму Джона Карпентера. Щось пожирає все на своєму шляху, заражаючи те, до чого торкнеться своїм нетутешнім, інопланетним ДНК. Дугін, як і Ільїн та Гумільов до нього, бачили позаземну роль Росії, яка веде своє походження від далеких зірок. У якомусь горорнутому сенсі так воно і є.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій