«Окупанти врубали пісню “Русские идут” і починали мінометний обстріл». Історія захисника Маріуполя, який повернувся з полону

85 днів завод «Азовсталь» у Маріуполі був прихистком для кількох тисяч місцевих жителів, штабом для військових, госпіталем для поранених та фортецею, яка до останнього протистояла окупації міста. Завод активно обстрілювали піхота, винищувачі та корабельні ракетні установки. Наприкінці квітня з території «Азовсталі» вдалося евакуювати перших цивільних, а 20 травня звідти вийшли останні захисники міста. Більшість з них досі перебувають в полоні у Російської Федерації. Та Олегу Клочківському пощастило повернутися. 53-річний солдат-стрілець Територіальної оборони Маріуполя одним з останніх виходив з «Азовсталі» і пройшов крізь полон та кілька спроб обміну. Журналістка Поліна Вернигор дві доби спілкувалася з бійцем ним про його військовий досвід. Заборона публікує скорочену версію його монологу.

Війна

Я народився в Ірпені, в дитинстві переїхав з батьками до Маріуполя. Все життя працював на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Останній рік перед повномасштабним вторгненням сидів на пенсії. У мене є дружина, син 11 років, доросла донька, був власний будинок. Ми будували його дуже довго, всі гроші в нього вкладали. Десь 15 років ми з дружиною нікуди не їздили відпочивати, бо постійно щось удосконалювали в будинку. Жили на лівому березі міста, у Новобережному районі. Сусідній Східний район росіяни обстрілювали ще у 2015 році. 

Я не дуже памʼятаю, як саме дізнався про початок війни. Напевно, мені сказав хтось із родичів. Вранці 24 лютого я увімкнув новини і побачив, що бомблять майже всю Україну. 

Я вірив у те, що щось буде. Усе до того йшло. Коли 23 лютого росіяни почали завозити техніку на Донбас, вже розумів: ось і починається. Але я був впевнений, що війна буде тільки на Донбасі, навколо Маріуполя, Волновахи — уся ця колишня лінія АТО. Я уявити не міг, що вони підуть на Київ, на Херсон із Криму, на Одесу. 

Тоді я не думав про те, щоб вивозити родину, бо, знову ж, не очікував, що бої будуть у нас в місті. Усі ці роки нас запевняли, що ця лінія дуже захищена, що є протиповітряна оборона. Десь в обід я почав усвідомлювати масштаби того, що відбувається. Надумав іти до Територіальної оборони. 

Я зідзвонився з братом Андрієм — він молодший за мене на два роки. Ми домовилися піти у штаб Тероборони. На вході було небагато людей — хтось прийшов сам, когось призвали. Нас записали у 107-й батальйон 109-ї окремої бригади тероборони Маріуполя.

В бій. Без бойового досвіду 

Наступного дня прийняли присягу. Порахував — нас було десь 300 людей, хоча мало б бути майже 500. Я знав, що в місті дуже багато ватників, але все одно думав, що серед 400 тисяч населення збереться достатньо народу, щоб захищати Маріуполь. 

Того ж дня нам видали зброю, погрузили в автобуси та відвезли в Маріупольський державний університет — ми там переночували. На ранок місце, звідки нас вивезли, обстріляли — хтось з місцевих повідомив, що там військові. 

Виявилося, що командування роти — цивільні люди. Деякі з них ніколи не брали до рук зброї. Їх призначили тільки тому, що у них в університеті була військові кафедра. Нам не проводили інструктажу, не пояснювали, що робити, як воювати. Я підійшов до хлопців з підрозділу розвідки — виявилося, дехто з них уже був в АТО. Спитав, як у бою поводитися. Вони почали мені розповідати. Інші хлопці також підтягнулися послухати.

Вранці 26 лютого нас швидко зібрали, погрузили в машини і повезли по різних точках. Наш взвод відвезли у школу № 63 на Західному мікрорайоні. Пробули там два дні і нас перекинули далі по Володарській трасі — це вже виїзд із міста. Ми були третім ешелоном захисту, перед нами ще стояли Нацгвардія і Збройні сили.

Нам наказали копати окопи біля самої дороги. У тих окопах ми дуже часто сиділи. Поруч розривалися міни, снаряди — моє бойове хрещення. На другий день обстрілів ми прийшли до командира і доволі агресивно пояснили, що не хочемо сидіти в окопах — це нелогічно, нас видно з неба, треба ховатися у будівлі поблизу. Він погодився. 

Якось я спитав у товариша по службі, який пройшов АТО, як перестати боятися. Він сказав: «Не заморочуйся. Коли потрапиш у бій, навіть боятися не будеш. Воно автоматично все відбувається. Страх прийде, коли бій закінчиться. Тоді буде страшно». Так воно потім і трапилося. 

Активний наступ

У нас було дуже мало зброї — тільки автомати та гранати. Озброєння ворога було набагато краще. Тож у першому бою загинуло чимало наших, багатьох поранило.

Спочатку були мінометні обстріли — в окопі страшно, нічого зробити не можеш, тільки молишся, щоби до тебе не прилетіло. А в бою від тебе щось залежить: яку позицію приймеш, як перебіжиш, пересядеш. Можеш відповісти, намагатися вбити. Жодного страху не було. Мозок ніби відключається. Коли бій закінчився, мене почало колотити. Може, через те, що почав вмикати мозок і усвідомлювати, що трапилося. 

Згодом ми вирішили відходити, бо вже майже були в оточенні. Ми мали стримати окупантів, щоби вони не увійшли в місто, а вони проїхали іншою дорогою і фактично опинилися позаду нас. Тому ми пішли у бік Новоселівки — це в напрямку «Азовсталі».

Командування повідомило: якщо в бою хтось відіб’ється від своїх і доведеться відходити самому, місце зустрічі — «Азовсталь». Там був штаб нашої бригади, командування. 

Вийшло так, що коли ми почали туди прориватися, нас відрізали танки. Там така широка дорога є — проспект Будівельників. З однієї сторони стояли два танки. Ми намагалися з іншої сторони пройти, але нам місцеві сказали, що і там стоїть ворожа техніка.

Відступ

Вирішили йти невеликими групами. Разом зі мною та братом було ще шестеро хлопців. У мене неподалік живе мама, я той район добре знаю. Запропонував шлях, всі погодилися. 

Повз нас проїхала машина із чоловіками років тридцяти. Мені здалося, що це росіяни каталися по району у цивільному, видивлялися все. Ми пройшли деяку відстань, і туди, куди ми мали йти, почали міни прилітати. 

Місто було повністю зруйноване, деякі мікрорайони рівняли з землею. Спочатку я думав, що вони випадково влучають у житлові будинки. Там же військових взагалі немає. Ми стоїмо попереду, а вони гатять туди. Потім ми просто зрозуміли, що ціль — лупити по місту, по мирних мешканцях, будинках. Для мене це була дивина — навіщо? Що воно їм дає? Їм просто треба було знищити все і всіх.

Ми чекали, поки закінчиться обстріл. Дійшли до річки, обійшли стороною ворожу техніку. Дорогою я заскочив до матері — вона не знала, що я пішов воювати. Спочатку навіть не впізнала, а потім розплакалася. У мене із собою в рюкзаку була їжа, я їй все залишив. Ми попрощалися і я пішов. 

Повернувся до хлопців — брата немає. Виявилося, він пішов мене шукати. Так вийшло, що і він забіг до матері попрощатися, але йшов іншою дорогою, тому ми розминулися. Його чекали не дуже довго. 

Ми пішли понад річкою до «Азовсталі». Дорогою побачили, як люди тягнули зі складів напої та їжу. Ми від ранку нічого не їли, тому вирішили зайти і собі взяти щось. Було печиво і безалкогольне пиво. Ми сіли на кладовищі і поїли. Ніколи не думав, що печиво з безалкогольним пивом — це настільки смачно. 

На підході до заводу хтось вирішив іти на «Азовсталь», а хтось, зокрема й я, був за те, щоб піти на лівий берег, де жила моя сімʼя. Ми розійшлися в різні сторони, брат пішов на «Азовсталь». 

Дорога до фортеці

Невдовзі по нас почали прилітати міни. Двох поранило, я їх перебинтував, зловив попутки і відправив до лікарні. Я лишився один. Згодом прийшла думка, що йти додому не варто — раптом там вже московити. Вирішив йти назад, до «Азовсталі». 

Далі — перебіжками. Почали знову прилітати міни. Я то падав, то ховався за деревами, за гаражами. Добіг до «Азовсталі». Там зустрів двох хлопців з нашого батальйону. Спитав, як зайти всередину, бо вже було пізно і прохідну зачинили. Мені сказали, що у паркані є дірка, через яку можна пролізти. Ми боялися, що зараз повністю стемніє, а в темряві ніхто не буде розбиратися, хто йде. Можуть просто відкрити вогонь без попередження. Ми намагалися швидко проскочити й добратися хоч до когось зі своїх, поки ще світло. Дійшли.

Нас зустріли військові. Вони не зрозуміли, як ми потрапили всередину. Ми розповіли про дірку в огорожі. Далі нас розпитали, хто ми такі і звідки. Вони зв’язалися з нашим штабом, прислали за нами машину, відвезли в іншу будівлю. Там я зустрівся з братом. Виявилося, що вони спокійно дійшли до іншої прохідної.

Блокпост і катівня піснями

Біля «Азовсталі» був міст, а на другому кінці мосту блокпост — нас туди відправляли чергувати по два дні. Якось виходили на чергування через прохідну, а як поверталися наступного дня — це було 14 березня — вже її розбомбили вщент. Думаю, росіянам треба було завалити ці прохідні, тому що на території заводу стояли танки азовців, які просто не могли виїхати через руїни. 

На блокпості треба було перевіряти документи тих, хто проходить і проїжджає. Спочатку ми намагалися це робити, але там постійно потік людей і машин, постійно «Гради» обстрілюють. Дуже складно здогадатися, де саме вони збираються бомбити наступного разу. Бували ситуації, коли обстрілювали нас на блокпості. Під’їжджає легкова машина, висовується короткий автомат, починають по нас стріляти. Потім по газах і тікають. Ми поки добіжимо до того перехрестя, щоби їх навздогін постріляти, вони вже зникають.

В кінці березня нашу групу разом з «Азовом» відправили на лівий берег міста, де йшли бої. Розбили на менші групи — з нами з братом були ще азовець та прикордонник. Ми були на другій лінії, але у будь-який момент вона могла стати першою. Ми були там десь 11 днів. Рівно о пʼятій ранку росіяни в мегафон вмикали пісню «Хотят ли русские войны», на половині вимикали і кричали в мегафон щось на кшталт: «Украинский солдат, сдавайся, тебе гарантирована теплая одежда, горячий чай и жизнь». Я бачив таку саму сцену в якомусь радянському фільмі про війну, коли слово в слово через мегафон німці закликали здаватися радянських солдатів. Ми з пацанами дивилися одне на одного і говорили: «Ну пиздець якийсь, невже вони не бачать паралелі з фашистами під час Другої світової?».

Це все закінчувалося, вони врубали пісню «Русские идут» і починали мінометний обстріл. Останні пʼять днів були найважчими, бо у нас не лишилося більше снарядів, ми майже не відповідали їм. 

Дорога, де ми були, вся в ямах, дома побиті. Коли ми почали рити окопи на цих позиціях, цивільні, що жили в сусідніх будинках, намагалися протестувати. Вони казали, що наші позиції наражають на небезпеку їхні будинки: мовляв, якщо росіяни бачитимуть, що ми тут сидимо в окопах, то почнуть бомбити і влучать в будинок. Ми пояснили, що не питаємо дозволу: нам треба зупинити наступ. Сварилися ми десь три дні. В результаті вони ніби усвідомили, що ми не ховаємося за їхніми спинами, а захищаємо їх. Навіть іноді приносили нам якусь їжу. 

Але згодом будинки таки обстріляли, все згоріло. Люди тікали, а їх накрило мінометним обстрілом. Вони намагалися тягти за собою дуже стареньку бабусю — їй було, певно, років 90. Вона не могла ходити. Спочатку її тягли на візку, потім принесли ходунки. Ми хотіли допомогти, але це було нереально — повсюди літали міни. Через кілька хвилин я визирнув з окопу, щоб подивитися, як вони там — а ця бабуля вже лежить убита. 

Смерть

8 квітня був найстрашніший день в моєму житті. Того дня обстріли не припинялися. У будь-яку хвилину ми чекали, що може бути наступ на наші позиції. Під час обстрілів ми з братом постійно перегукувалися — упевнитися, що живі. І от розривається міна, я кричу: «Андрій, все нормально!». У відповідь — тиша. 

Виліз з окопу. Дивлюся на інший бік дороги, де був брат — з окопу стирчить його голова. В голові з обох боків уламок і біле щось витікає. 

Я крикнув командиру: «Андрій задвохсотився!». Не знаю, чому обрав таке формулювання. Певно, на той час ми всі стали беземоційні, сухі. Зараз згадую — підступає ком до горла. А тоді ніби почув себе зі сторони, жахнувся, що це не викликає емоцій, які зазвичай відчуває людина, що бачить вбитого брата.

Я підняв Андрія, а він ще живий — сопить, стогне. Витягли його, викликали евакуаційну машину, погрузили в автівку і повернулися в окоп. Я майже не думав про брата. Просто сподівався, що все добре, але інші казали — шансів у нього жодних.

Пекельний біль

Увечері ми, як завжди, мали виставляти караул на чергування. Нас було четверо, заступали по одному, щоб хоч якось відпочивати. Заступив наш хлопець — була десь восьма вечора, надворі вже темно. Згодом прибігає весь в крові. Якийсь місцевий підійшов ззаду, хотів шпорнути ножем в шию, але був напідпитку, промахнувся та потрапив у плече.

Ми спали тоді по 2–3 години на добу. Було сильне напруження, повсюди обстріли. Я чергував, хотілося спати. Сам не помітив, як заснув — на мить, а, може, на 10–15 хвилин. Але я дуже злякався: якщо знову засну, мене можуть тут, на посту, прикінчити, а хлопці навіть не дізнаються. Тому пішов мінятися. Біля блокпоста була недобудована двоповерхівка — ми там відпочивали. Замість мене на пост пішов інший військовий. Я посидів, перекусив, і вирішив поспати хоча б півтори години. Впав на ліжко і в момент вирубився. 

Прокинувся так само раптово, як і заснув. Удар. А за ним — пекельний біль по лівій нозі, аж зі стегна. Не памʼятаю, чи кричав, але памʼятаю, що цей біль мене всього наповнив. Відкрив очі — все в пилу, я опинився під завалами. Лише почув, як поруч продовжують падати й розриватися міни. 

Здавалося, зараз знепритомнію або від болю, або від втрати крові. Боявся, що мене і не знайдуть, якщо буду непритомний. Якось викарабкався, почав кричати. На мить подивився вниз — нога бовталася, як на шкурі висіла. Я розумів, що не виберуся сам, голосно кричав, кликав на допомогу. Хлопці почули, винесли мене, погрузили в евакуаційну машину, а там вже наш командир — теж поранило.

Госпіталь

Відвезли нас до «Азовсталі», до прохідної. Біля центральних воріт був пункт, де обробляли поранених, а потім везли в сам завод, де був госпіталь. Там була окрема кімната, де робили операції — мене одразу туди, і на операційний стіл. Зашили й відправили на койки, де лежали поранені. 

Велике приміщення, біля стіни — два ряди розкладачок. Там лежали важкі поранені, які не могли рухатися. Мене спочатку поклали туди. Перші днів пʼять кололи антибіотики, щоб запалення не було. В інших рядах лежали такі, що трохи триматися могли, ходити на милицях. І ще далі були ліжка на 2–3 яруси — там вже лежали поранені, які могли ходити.

Раз на декілька днів прилітали гвинтокрили, що привозили зброю, медикаменти й забирали поранених. Кого забирати, вирішували медики. В цьому бункері [де тримали поранених] були тільки військові. З цивільних була одна чотирирічна дівчинка — донька медсестри. Її ні з ким було залишити, тому її забрали до військового бункеру. Коли була евакуація [під наглядом окупантів], їх удвох намагалися вивести як цивільних, але окупанти дізналися, хто її мама, і забрали в полон цю медсестру. Дівчинку з цивільними відправили автобусом до Запоріжжя. 

Коли я вже був в силах розмовляти, одразу ж почав дізнаватися, чи не привозили сюди мого пораненого брата. Продивилися по всіх списках, але його ніде не було. На «Азовсталі» були й інші госпіталі, але саме сюди привозили важко поранених. Я сподівався, що його гвинтокрилом відправили на підконтрольну Україні територію. Але він все одно мав би бути в списках бійців. Та його ніде не було. 

Останній бастіон

21 квітня нас вперше намагалися обміняти. Навіть приїхав Червоний Хрест. Але все скасувалося. Якихось цивільних вивели, а нас відпускати не хотіли. Як я зрозумів, росіяни були проти: вони вимагали попри все взяти нас в полон. 

Таких спроб евакуювати нас з «Азовсталі» було кілька. Так тягнулося аж до 16 травня — тоді почали перших [військових] виводити. Стало ясно, що нас забирають у полон, а потім вже будуть обмінювати. 

Після цього почалися доволі точні обстріли «Азовсталі». Спочатку в кухню — ніхто не загинув, але кухня була зруйнована вщент. У нас значно поменшало їжі, адже більшість запасів опинилися під завалами. Потім їжу приносили з інших бункерів. Годували раз на день: пшеничної каші менше половини пластикового стаканчика на 200 мілілітрів і шматочок сала. 

Потім прилетіла бомба з іншої сторони і так само влучила в край будівлі. Двох людей завалило живцем. На тому місці зʼявилася величезна дірка, крізь яку було видно небо. Люди в бункері позавішували її ковдрами — вгорі літали безпілотники і могли побачити, що всередині військові. 

За кілька днів прилетіло ще раз — знову двоє загинуло. Тіла починали розкладатися, в закритому приміщенні сморід вʼїдався в кожен предмет. Дихати було неможливо — брали маски, мочили водою. Так і жили. 

Останні дні з ліками було дуже туго. Знеболювальних не було. Навіть операції робили без наркозу. Були випадки, коли люди помирали від болю — серце не витримувало. Якось поклали біля мене хлопця, голова до голови. Він стогнав від болю, а посеред ночі перестав. Я подумав, що він втомився і заснув, але він не рухався. Нахилився до хлопця, щоби перевірити дихання, а від нього такий запах, як від неживого вже.

Вихід

У травні нам повідомили, що 16-го числа будуть вивозити з «Азовсталі». Ми спочатку скептично поставилися, бо було багато спроб і всі провалилися. Але, на наш подив, цього разу почали виносити найважчих поранених. Наступного дня виводили другу партію — я вже потрапив туди. Винесли на вулицю, я подивився на «Азовсталь» — а там суцільні руїни, скелети вбитих вибухами птахів. Я вперше за півтора місяця побачив сонце, небо — таке голубе, красиве. Я сидів і просто не міг відвести погляд. 

Мене понесли до прохідної, потім до швидкої допомоги. Хто міг ходити, посадили в автобуси. Простояли там кілька годин, поки всіх перевірили. Потім повезли в Новоазовськ. А ходячих одразу в Оленівку. У Новоазовську мені дали милиці, я потихеньку почав ходити. 

Новоазовськ

В лікарні нас обшукали. Ми виходили з «Азовсталі» з якимись особистими речами — сказали, що можна і телефони, і якісь коштовні речі. Єдине — не можна було будь-яку зброю, колючі та ріжучі предмети. Я взяв телефон, перед цим почистив його і викинув сімку. Ще була кружка, яку я хотів зберегти. Поклав в пакетик. Але в лікарні все позабирали. 

Нас розподіляли по палатах, біля кожної чергувала людина зі зброєю. Виходити забороняли. Нас знову і знову обшукували. Позабирали навіть ремені і шнурки від взуття — щоб нічого з собою не могли зробити.  

Годували там тричі на день. Їжа як в звичайній лікарні. Не скажу, що було дуже смачно, але [після раціону «Азовсталі»] та їжа була святом. Хочеш вийти в туалет — треба спочатку спитати. Приставляли людину з автоматом, він забороняв закривати двері в кабінку — просто стояв і весь час дивився.

Нас допитували — і днрівці, і російські слідчі — але у них був такий бардак, що мене від детального допиту тоді пронесло. Питали, хто такий, де народився, чи воював до 24 лютого. А потім слідчий відволікся і попросив мене увести. В палату потім заходили і питали, кого ще не допитували. Я не зізнався.

Ми були в Новоазовську півтора дня. Потім перевезли в Донецьк, в 15-ту лікарню. Там лежали і їхні поранені. Нас там теж охороняли — коли вели на якесь обстеження групою, охорони йшло стільки ж, скільки було і нас. Але на поверхах охорони було значно менше, ніж в Новоазовську. Я так зрозумів, вони не стільки охороняли, щоб ми не втекли, скільки від своїх же військових, які лежали в цій лікарні. Відморозків було багато, вони обурювалися, що нас взагалі лікують, казали, що нас треба постріляти. 

Допит

В Донецьку знову допитували. Питали подробиці бойових дій, в якому бункері я лежав. Звичайно, на все доводилося відповідати чесно — в них було багато інформації, було страшно, що зі мною можуть щось зробити, якщо зловлять на брехні. Днрівські приходили в масках, а росіяни просто так — один взагалі прийшов у цивільному.  

Допитував мене російський фсбшник. Почав питати, де я отримав поранення. Я розповідаю, а він уточнює: «Це така сіра будівля там, так?». Я здивувався, що він знає такі подробиці, і спитав, чи він сам з Маріуполя. Він усміхнувся і сказав, що ні. Упродовж допиту я зрозумів, що він був там після боїв і все там знає. 

Я згадав, що за пару тижнів до повномасштабного вторгнення в місті зʼявилася купа нових людей. Це помітила і моя дружина. По них було видно, що це не місцеві: поведінка, манера спілкуватися, одягатися — все відрізнялося. Якось проїжджали з дружиною на автобусі штаб «Азову» і поруч з нами сиділи троє наче немісцевих. Один показав пальцем у бік цього штабу, а другий відповідає: «Ниче, ниче, недолго им осталось». Може, за інших обставин ми б викликали поліцію. Але у нас в місті доволі багато людей з проросійськими поглядами, за це ж не арештовують.

Ми наївно вважали, що Маріуполь — це хащі. Там є такі райони, що можна заблукати. Думали, вони не зможуть Маріуполь взяти, бо просто загубляться. Але, виявилося, вони вже все знали, вони ці хащі вже самі пообходили, поперевіряли, подивилися. В них був детальний план міста. 

Надія

Ми довго чекали обміну. Перший раз нас підняли 13 червня о четвертій ранку, сказали [збиратися] з речами на вихід. Вивезли нас на метрів, може, триста від цієї лікарні. Постояли там годину і все скасувалося, повезли назад. Нам казали, що Україна не захотіла нас забирати, що ми нікому не потрібні. Але я розумів, що причина, скоріш за все, в тому, що серед нас не було жодного азовця.

За два тижні нас знову підняли вранці, але і цього разу нічого не сталося. За кілька днів по палатах ходили і звіряли списки, ставили якісь відмітки. Ми розуміли, що готується новий обмін. 29 червня я прокинувся дуже рано — ще і четвертої не було. Охоронець закричав, щоб всі підіймалися і шикувалися в коридорі. Я був дуже щасливий. Просиділи годину в коридорі, потім нас знову посадили по автобусах і вивезли кудись. Ми знову довго чекали, аж раптом поїхали у напрямку виїзду з міста. Нас повезли в Бердянськ, а далі до Василівки — біля неї був обмін. 

Усі наші були на милицях, на ношах — всі поранені, а кого віддавали їм — усі на своїх ногах. Нас розсадили по каретах «швидкої», повезли до Запоріжжя. Там привезли на розподільчий пункт. Поміж нас почали бігати волонтери, роздавати цигарки — на «Азовсталі» з цим були проблеми. Я взяв і вперше від 24 лютого закурив. Це було велике задоволення. 

Лікування

Нас розподілили по лікарнях, нагодували смачною їжею. Всі були щасливі, усміхалися. Потім понаїхали волонтери, привезли багато смаколиків та одяг. Вони приїжджали майже щодня. У лікарні мене обстежили. Виявилося, що у мене зламана шийка стегна, відкритий перелом. Треба ставити ендопротези. Я відмовився, бо подумав, що треба робити операцію або в Києві, або вже їхати в Німеччину, до своєї родини. 

Згодом мене відправили до лікарні Мечникова у Дніпрі. Там констатували, що в рану потрапив якийсь вірус — воно й не дивно, враховуючи умови, в яких мене зашивали на «Азовсталі». Треба спочатку вилікувати цей вірус, а потім вже робити операцію.

В Мечникова я побув три тижні, потім на евакуаційному потязі мене перевезли до Києва. Спочатку я потрапив у «Феофанію». У мене на той момент сильно понабрякали ноги, довелося просвердлити отвори в кістці. Кілька днів з мене виходила брудна кров, але нога перестала набрякати. За два дні мене перевезли у військовий госпіталь — виявилося, одного пацієнта одна лікарня не може тримати довше, ніж три тижні, тому нас постійно перевозили.

До жовтня мені не можна робити операцій — треба щоб рана загоїлася. Кістка зрослася неправильно, тому мені важко наступати на ногу — без милиць не можу стояти. Думаю, операцію робитиму в Україні, бо за кордоном треба зібрати дуже багато документів і довго чекати.

Мої

Про родину я довго нічого не знав, адже від 4 березня в Маріуполі зник звʼязок. На «Азовсталі» хтось підказав, де можна зловити інтернет. Я дав хлопцям, що туди йшли, номери своєї доньки та дружини, попросив звʼязатися. До них додзвонились через месенджер. Виявилося, мої на той момент були вже у Польщі, готувалися виїжджати до Німеччини. 

Мені ніби камінь з душі скинуло. Помирати було вже не так страшно, бо я знав, що сімʼя в безпеці. Вже коли мене обміняли, нам вдалося нормально поговорити. Вони виїхали з Маріуполя 18 березня — до того часу довелося голодувати. Коли виїжджали, бачили наслідки «звільнення Маріуполя», 11-річний син надивився на вбитих містян. Це сильно вдарило по них всіх, зараз з ними працюють психологи.

Моя 75-річна мама залишається в Маріуполі. Дякуючи богу, її там не чіпають, не таскають на допити. Ми спілкуємося з нею в месенджері. Ще у Маріуполі лишилися дружина і донька Андрія, мого брата. Вони не стали виїжджати, бо вона не змогла залишити старих батьків. З ними теж підтримуємо звʼязок. Вони часто питають про Андрія, але я лише кажу, що його поранило і я намагаюся знайти його тепер. Матері теж нічого не кажу. Я і сам досі сподіваюся, що він живий — просто треба ще пошукати.

Матеріал опубліковано ГО “Заборона Медіа” у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.