«Поставили в таз із металевими уламками та пустили струм». Історія батька-одинака з Голої Пристані, якого підозрювали в партизанстві

Євгенові Труненку 42 роки. До 10 вересня він жив із девʼятирічним сином і двома доньками 12 та 13 років у Голій Пристані, що на Херсонщині. Батько-одинак працював у місцевому фітоцентрі, але з початком окупації втратив роботу. У серпні до Євгена прийшли окупанти — викрали й катували через підозру в співпраці із ЗСУ. Журналістка Заборони Поліна Вернигор зустріла Євгена в шелтері для переселенців із Херсонської області в Запоріжжі та записала його історію.

Усвідомлення та окупація

24 лютого я мав відвести дітей на уроки. Тоді якраз закінчилося онлайн-навчання, і за планом це був перший день у школі після довгої перерви. Ми зібралися. Небо в бік Каховки та Херсона мало червоне забарвлення. Ми тоді ще не знали, що почалася війна, але було передчуття, що щось не так. У цей момент мені зателефонувала вчителька зі школи та сказала, що в Україні введено воєнний стан, уроки скасовано. 

Перший час не міг усвідомити, що Росія могла на нас напасти. Я думав, що це якась помилка. Повірив, коли почув довгі вибухи, коли побачив Херсон і Каховку в диму — було зрозуміло, що прийшли прямісінько до нас додому. 

На початку березня окупанти вже були в Голій Пристані. Вони поставили блокпости, почали перевіряти документи. Спочатку було якось більш лояльно, називали себе миротворцями, визволителями, чи хто вони там. Самі солдати розповідали, що приїхали шукати терористів. Після того, як вони приїхали й почали мене «захищати», стало значно гірше. 

Режим і місто

Гривню сильно притиснули, гроші ходять тільки ті, що вже є всередині Голої Пристані. У нас там ніби маленька держава утворилася. Наприклад, я у вас купив телефон — дав грошей, ви купили хліба — дали грошей. Я спік цей хліб і привіз у магазин — мені віддали ці гроші. Раніше було легше перевести в готівку, а тепер дуже важко. Почали приймати метал. Та окупанти сказали: якщо прийматимете в гривні, то й жити не зможете, — тільки в рублях. Ті магазини, які співпрацюють із Росією, збирають гривню, а далі її вивозять чи спалюють, я не знаю. Вводять рублі. У банки теж вдерлися, повивозили валюту.

Голу Пристань обстрілювали нечасто. Якось у березні в один приватний будинок влучила ракета — повністю його знесло. Родина, що жила там, ніби відчувала [наближення небезпеки]. Вони встали десь о 5 ранку, пішли їсти в літню кухню. У цей момент у їхній будинок прилетіла ракета. Через чотири будинки звідти чоловікові ноги порвало осколками. А сімʼя залишилася неушкодженою.

У якийсь момент окупанти почали никати по хатах. Заходили як до себе додому. Якщо бачили, що хвіртка зачинена, могли її просто вибити. Як і двері. Я так розумію, перший час вони шукали колишніх військових, потім — мисливців, які мали доступ до зброї, потім — працівників поліції, різних держслужб. Вони підозрювали молодих чоловіків, що ті українські партизани, збирають дані, координати й передають ЗСУ. Багато людей страждало через це, хоч анінайменшого стосунку до партизанського руху не мали.

До людей приходили, називали їх партизанами. Та що б вони не відповідали, окупанти хотіли почути одне: «Так, я партизан» або «Я більше так не буду». Тих, хто не догодив, забирали на підвал. Деякі там сиділи місяць, а потім приїжджали додому чорні від побоїв.

Поки що чіпали тільки чоловіків, але місцеві говорять, що це лише початок. У жовтні — листопаді, кажуть, будуть просто підходити та брати за горло й конкретно ставити запитання: «За кого ти: Росію чи Україну?» Спробуй тільки сказати, що ти за Україну. 

Обшуки та тортури

У мене був товариш, Сергій Чіпок. Коли прийшла Росія, він почав підмазуватися до окупантів, показувати пальцем на «зрадників». Він сказав, що я партизан і маю купу зброї. Після цього до мене приїхали машини із «зетками». 

У доньки мого знайомого був день народження. Він запросив моїх дітей поїхати з його родиною у Залізний Порт на море. Я вирішив, поки дітей немає, побілити хату. 24 серпня я працював у хаті й раптом почув, як гальмує машина. Глянув у вікно — там три солдати, у кожного граната в руці. Один мене побачив і крикнув: «Що тобі, закинути?» Я йому: «Куди ж кидати, ви не бачите, що тут і так усе напіврозвалено?» Він крикнув знову: «Виходь і клич тих, хто в тебе там сидить». Я відповів: «Удома дітей немає, вони зараз на морі». А він сказав: «Нас діти не цікавлять. Нас цікавлять твої партизани, з якими ти збираєш дані, інформацію, перекидаєш координати».

Доводив їм, що нікого немає. Коли я вийшов до калитки, вони мене побили. Потім затягли в хату. Перекинули весь дім, рилися в документах, але нічого не знайшли. Сказали, щоби я у письмовому вигляді склав списки партизанів. Я їм пояснював, що живу без дружини, лише з дітьми — і ніяк не можу партизанити з трьома дітьми. Вони їздили до багатьох. Усі вказували одне на одного, просто щоби від них відчепилися. За два дні приїхали ще раз і ще раз допитували й били. Іще через два дні, 29 серпня, приїхали знову. 

На третій раз мене вже за традицією побили, забрали із собою. Наділи мішок на голову, наручники. Привезли у РУВС на упізнання, але ніхто мене не упізнав. Тоді знову насадили мені на голову мішок, зв’язали та повісили на лом. Почали вкотре бити — вимагали зізнатися. Ставили у таз із залізними уламками, надівали на пальці залізні кільця, били струмом.

Не знаю, скільки годин це тривало. Врешті мене запхали в машину, вивезли й кинули десь на вулиці. Діти в цей час гралися в сусіда на подвірʼї. Дякувати долі, вони всього цього не бачили.

Могло бути й гірше

Багато з тих, хто проходить тортури, втратив розум — катують там дуже страшно. Знаю випадки, коли людей забирали й вони просто пропадали. Одного чоловіка не було 28 днів. Додому повернувся інший хлопець, що сидів із ним у тій самій камері. Він і повідомив родину цього чоловіка, що той живий, але у важкому стані: оскільки був в АТО, сам пішов служити, то й били та катували його по повній. 

А ще був випадок з одним невинним хлопцем. Він мав проблеми з розвитком. Його спіймали, забрали у штаб і били три дні. Потім відправили у психлікарню в Степанівці. Звідти батькам повідомили, що в них більше немає сина. Сказали, що під дією ліків він спіткнувся і впав. Та я не знаю, з якого поверху він мав упасти, — був увесь синій. Батькам довелося їхати по його тіло в Степанівку. Якби не приїхали, то скинули б у якусь братську могилу, та й усе. 

Російські паспорти та школа

На четвертий раз, 8 вересня, [окупанти] приїхали й спитали, чи я здав документи на отримання російського паспорта і чи відвів дітей у російську школу. Сказав, що ні. Вони питали, чи отримував я від них виплати та гуманітарну допомогу. Я нічого не отримував. Вони мене знову побили й сказали: якщо за чотири дні не зберу документів і не зареєструю дітей у школі, мене катуватимуть та записуватимуть це на відео в інтернеті, а з дітьми щось зроблять і відправлять їх туди, де я ніколи не знайду. 

До останнього думав, що не зможу поїхати [з окупованої території]. Не хотілося залишати будинок. Але коли загроза торкнулася дітей, у мене не було вибору. Того ж дня мені прийшло повідомлення від волонтерської організації «Берегиня», яка безплатно вивозить людей з окупації. Сповістили, що наступного дня о 9 ранку нас забере евакуаційний автобус і відвезе на підконтрольну Україні територію. 

Віддавати дітей у їхню школу було не просто негарно, але й небезпечно. У нас є Голопристанська гімназія № 2. На першому поверсі навчаються діти, на другому — військовий штаб. Поруч стоїть дві величезні військові машини. Окупанти говорили не раз, що, якщо буде бомбардування, без попередження посадять дітей в автобус і вивезуть у Крим. Звідти можна було б забрати дітей з [отриманими] російськими паспортами.

Чимало людей у Голій Пристані радіє окупантам. Багатьох колаборантів призначили вчителями, декого змусили вийти на роботу. Я особисто чув, як нашу директорку школи витягали за волосся з хати, садили в машину й десь вивозили. Вона так і не стала директоркою в їхній школі, не погодилася співпрацювати. 

Евакуація

Заявку до волонтерів, щоб виїхати з Голої Пристані, я подав 20 серпня. Відповіли 9 вересня, й наступного дня ми покинули місто. Виїжджати іншими шляхами було дуже дорого — за трьох дітей і мене самого довелося б викласти кругленьку суму. 

Місце зустрічі — автовокзал. Більшість пасажирів — жінки з дітьми. Повезли в Олешки та Довжанськ, забрали ще там пасажирів. Потім рушили до Запоріжжя. Здається, ми проїхали десь 26 російських блокпостів. Перші блокпости були більш-менш лояльними: чоловіків виводили з автобуса й перевіряли в них татуювання, оглядали транспортний засіб, дивилися паспорти, питали про місце роботи. Мене не дуже чіпали. 

На передостанньому блокпості нас не пропустили, бо було вже пізно — 19:30. Сказали приходити наступного дня вранці. Нас відправили в якесь село. Ми шукали школу чи садочок, де можна переночувати, та все було зачинено. Повезли нас у готель, але я не мав грошей, а з кожної людини треба було заплатити по 100 гривень. Водій побачив, що я нікуди не йду, спитав, що сталося. Я пояснив ситуацію, він дав мені грошей. Так і переночували.

Уранці знову сіли в автобус і рушили. Два останні блокпости проходили дуже довго і важко. Нас змусили викласти з валіз речі й усі їх перерили. Щоправда, нічого не забрали. Мій сусід із шелтера каже, що у його дружини на цьому блокпості забрали гарну сукню. 

Розмовляли з нами грубо, але обійшлося без погроз. Вони почуваються там королями — цілий автобус дітей, ніхто їм не чинить опору. Вони питають: «Куда вы едете? Неужели в Херсоне там так плохо? Вы же едете на гандонщину. Водитель, тебе людей не жалко? Мы сейчас туда начнем стрелять, а ты туда едешь».

Діти дуже боялися, тому що не розуміли, що відбувається і скільки ще це триватиме. Треба було мовчати й тихенько сидіти, а мовчати їм важко. Зараз вони трохи відійшли, але коли вночі була гроза, малий дуже смикався уві сні. 

Ми нарешті в безпеці. Мої діти в безпеці — це велике полегшення. Я мрію, щоб Україна перемогла, надерла дупу цим бандитам, щоб мирне небо було таким, як раніше. Щоб я вийшов зі своєї хати, а воно жовто-блакитним світить: блакить неба та світло від сонця. Батьківщину хочу свою. Але що я можу зробити?