«Коротше, немає Куп’янська». Заборона поговорила з музикантом, який залишається в зруйнованому місті з лежачими родичами. Ось його історія

Під час масштабного контрнаступу ЗСУ Купʼянськ Харківської області був одним з міст, які довше за інші звільняли від окупантів. І навіть зараз вже повністю деокуповане місто продовжують обстрілювати. Мешканці міста живуть без води, газу та електроенергії. Вони запасаються дровами на зиму та готують їсти на подвірʼї. Під час відрядження на Харківщину журналісти Заборони зустріли музиканта Сергія Церковного біля одного з підʼїздів обстріляного будинку, де він готував на подвірʼї обід. Сергій готується до зими та опікується лежачими родичами. Ось його історія. 

Підвал, дрова, знов підвал 

Я у Казахстані народився, місто Теміртау. Мій батько приїхав у Купʼянськ на початку 1970-х. Потім дали квартиру, ми з мамою та братом переїхали до батька — це було у 1974 році. Тоді ще Куп’янськ був селом, а коли збудували Купʼянський ливарний завод, почали зводити більше будинків, зʼявилися мікрорайони. Життя йшло повним ходом.

Останні роки у Купʼянську збиралися будувати парк. Навіть кошторис вже був: там мали бути нові атракціони, бігові доріжки. І тут на тобі. Дорогі всі побиті, усе розбите. Коротше, немає Куп’янська.

27 лютого [в місто] зайшли росіяни. Робили тут що хотіли. Почали видавати паспорти, гроші. Навіть референдум збиралися проводити. Хто хотів, паспорти ті брав. Мені таке не потрібно. Я українець, у мене вся рідня — українці.

Як вже вони виходили під час наступу ЗСУ, нас почали обстрілювати. Літали російські літаки, ракети і снаряди. Одна [ракета] вбила мого товариша-хірурга. Він робив операцію пораненому, як у лікарню прилетіла ракета — всі, хто там був, загинули. Після такого немає поваги до ворога.

Від обстрілів ми ховаємося у підвалі — в нашому будинку він довгий, є виходи у кожен підʼїзд. Біля будинку часто прилітають касетні снаряди — летять з боку, де росіяни. Якось нас пронесло — тільки вікна побилися в квартирі. Сусідці одна така касета залетіла у квартиру і все там порозбивала. Половини квартири немає, в стінах дірки, меблі потрощені. Хоч ніхто не загинув. 

Підвал — найбільш безпечне місце в будинку. Там добре чути, коли щось прилітає — стіни трясуться. Зараз люди звикли до ситуації, мало хто спускається в підвал під час обстрілів. Тільки якщо щось дуже близько починає падати.

Газу, світла, звʼязку немає. Уже доволі холодно. Їжу готуємо централізовано на всіх — у кожного підʼїзду своє багаття. От зараз ми з сусідами готуємо борщ з тушонкою. Хтось консервацію дістає — то ділимо на всіх. Не можна сказати, що наїдаємося, але і не голодаємо. 

Чоловіки рубають сухі гілки — це запас на зиму. Незрозуміло, що буде далі і як взагалі переживати морози: чи дадуть якийсь газ та світло, чи ні? Я навчався у морському училищі, тому звик до холодів. А от мама у мене старенька, вона сильно мерзне. У брата інвалідність, він лежачий, його теж треба утеплювати. Мабуть, буду якось затикати щілини ковдрами.

Будинок культури

Від міста нічого не залишилося. Добре, що будинок культури зберігся. Там була духовна семінарія і там дуже товсті стіни, їх нічим не пробʼєш. Тільки єдине — скло посипалося. 

Я в цьому будинку культури працюю. Працював, точніше. Зараз він не діє. Офіційна посада — вахтер. Але поза змінами викладаю змішані єдиноборства дітям. У мене там є студія, я викладаю в ній гру на барабанах. 

Моя студія — сакральне місце для мене. Там висять мої грамоти, фото з Кузьмою Скрябіним, Аллегровою. Я колись часто їздив по гастролях, грав з різними музикантами. Ще раніше у мене було два гурти — спочатку «‎Старе місто»‎, потім «‎Стадіон»‎. Ми їздили за кордон, виступали на фестивалях різних.

Я два місяці взагалі не грав і навіть не приходив туди. Запʼястки дуже забиті вже після роботи вдома, рубання дров. Барабани розслабляють, а то ж взагалі один смуток: вогнище, дрова, мама бурчить, вогнище, дрова, мама бурчить — і так по колу. Не знаходиться часу для музики.

У ніч на 10 вересня я був на вахті. Вікна БК виходять на Купʼянську міськраду. Десь під ранок дивлюся у вікно — а там український військовий ходить. Він зривав російські прапори. Було дуже радісно.

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Institute for Human Science, Відень.