«Народжувалися діти. Під час окупації життя не зупинялося». Мер Бучі Анатолій Федорук — про відновлення міста і надмету стерти російський слід назавжди

Слово «Буча» стало хрестоматійним, як свого часу такими словами стали «Освенцим» чи «Аушвіц», — воно підсумовує страждання українців під час геноциду в Київській області. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з мером міста Анатолієм Федоруком і відвідала з ним місця воєнних злочинів росіян, а також поговорила про окупацію, людей, які вже ніколи сюди не повернуться, і мрію самого мера — реконструювати Бучу так, щоб візуально ніщо не нагадувало про колишню присутність російських військ. 

— Наслідки війни — зруйновані будівлі й мости, сажа та будівельне сміття — досі залишаються. Як люди — ті, хто евакуювався, і ті, хто залишився, — сприймають місто?

— Певною мірою ми — ті, хто залишався, — вдячні тим [містянам], хто виїхав [аби убезпечити себе], але водночас їм складно зрозуміти, як воно було в окупації, як загалом сприймати місто, у яке вони повертаються. Дехто з них сприймає, ніби він виїхав і повернувся немов із подорожі: тут усе має бути так, як було до 24 лютого. Звісно, ми прагнемо того, щоби люди не помітили цієї різниці. Є внутрішнє бажання відчистити, зачистити, відмити, пофарбувати, щоб не лишилося ознак перебування російських військ. На превеликий жаль, ступінь руйнації, жертви серед цивільного населення — воно не дає швидко відбудуватися й забути. 

— Ми зараз у центральній частині міста. Розкажіть, що тут відбувалося?

— Саме тут відбувалися епізоди бойових дій. Наші Збройні сили зупинили російську колону, яка просувалася в бік Києва. Унаслідок цих боїв будівлі зазнали значних пошкоджень. За цей короткий період [після відведення російських військ у березні] ми намагаємося все відновлювати, ремонтувати, облаштовувати, наскільки вдається. У наших реаліях та умовах це досить і досить складно, тому що, наприклад, навіть віконні рами або металопрофіль замовляємо на заході України. Думали, що там буде безпечніше, але відключення електроенергії, [знеструмлена] робота підприємств по 3–4 години — це дає про себе знати. Утім, вони теж пристосовуються, знаходять час, виходять у нічну зміну. Дають результат для того, щоб ми мали чим відновлюватися, з чим працювати. 

Ми хочемо практично підійти до опалювального сезону, щоб увесь периметр, покрівля, вікна, сама будівля були закритими, щоби можна було подавати тепло. На сьогодні місто — суцільний мурашник. У кожному районі та мікрорайоні відбуваються відновлювальні роботи. Станом на сьогодні в місті близько 1500 робітників — від Сумщини до Франківщини, Закарпаття, Волині. Для багатьох Буча і процес відновлення в місті також є певним сенсом життя. Це дає віру, що ми оговтаємося від руйнівних утрат, яких зазнали. Про емоційні втрати, на жаль, одним реченням не скажеш. Вони триватимуть ще довго. 

— Щодо людей, які самостійно реставрують свої будинки. Чи допомагає їм міська рада?

— [Існують] різні програми: обласні, державні, міжнародні, муніципальна ініціатива «Вдома краще» [що допомагає отримати будівельні матеріали та провести ремонт]. Громадяни, які не хочуть стояти в черзі, намагаються розпочати відновлення будівель самостійно. Ми, зі свого боку, намагаємося за можливості компенсовувати. Є механізм компенсації таких витрат, щоб у цих умовах підтримати громадян. Процес набирає обертів, але найголовніше — він результативний. 

— Через системні атаки на українську критичну інфраструктуру всі говорять про майбутню зиму. Як ви вирішуєте питання опалення в частково зруйнованому місці? 

— Критична інфраструктура функціонує. Вже до 1 вересня ступінь готовності соціальних об’єктів — наприклад, шкіл і дошкільних закладів — сягав майже 100%. 

У нас мікрорайонний принцип теплозабезпечення, або дахові котельні. Станом на сьогодні із 56 котелень міста не функціонують усього дві. Були ураження котелень: їх ремонтували, фактично відбудовували з нуля. Зараз стоїть питання технічного підключення і подання газу на ці об’єкти. Також тривають роботи з відновлення житлового фонду. На превеликий жаль, частину житлових будинків (як індивідуальних, так і висотних) довелося демонтувати, вивезти на звалища, на переробку — з подальшою відбудовою, яку розпочали в приватному секторі цього року. Наступного — висотні будинки. 

— Ви привезли нас до цих будинків. Можете розповісти, що тут відбувалося?

— Це вулиця Києво-Мироцька, 104 (А, Б, В). Це будинки, які зазнали пошкоджень різного ступеня. Саме в цьому будинку [за адресою Києво-Мироцька, 104-В] була муніципальна бучанська варта — фактично підрозділ, навколо якого формувалася ТрО. Російські окупаційні війська дізналися про це й підірвали будівлю — квартири вигоріли. Ця частина [будівлі], на перший погляд, підлягала демонтажу, але після додаткових обстежень, рішень, висновків [погодили, що] все-таки будемо відновлювати. Тому що ми, демонтуючи цю частину, автоматично б чіпляли й інші парадні цієї 5-поверхівки. Думаю, за зимовий період ми зробимо все можливе, щоб мешканці знову отримали свої квартири для проживання. 

Ось тут, на Енергетиків, 2 і Вокзальній, 101, — будинки, які палали під час воєнних дій. Пожежні підрозділи, яким удалося піднятися і виїхати сюди на гасіння пожеж, врятували їх. Так би вони вигоріли вщент, тому що бій тривав значний проміжок часу. Якби не робота цього підрозділу, громадяни б довго ще чекали на відбудову свого житла з нуля. 

А це житловий комплекс «Центральний» — група житлових багатоквартирних будинків. Вони також зазнали пошкоджень. Останні пів року ми встановлюємо вікна, двері, відновлюємо фасади. Тож громадяни, які повертаються зараз, не впізнають будинків після того, що вони бачили на картинках і у відеосюжетах [які зробили одразу після деокупації міста]. 

— Ті, хто поїхав, знають, що будинки відновлюють? 

— Звісно. Приємно, що громадяни мого міста настільки патріотично налаштовані не лише до держави, а й до місця свого проживання; що одразу після звільнення вони намагалися й намагаються повернутися попри застороги, пов’язані з замінуваннями. На сьогодні більше як 80% громадян приїхали назад у місто. Це свідчить про те, що тут вирує життя. Ми обов’язково не лише повернемося до стану, який був у нас до 24 лютого, а станемо економічно та соціально сильнішими.

— Ви згадали пожежників. Я хочу запитати про лікарів: як багато з них виїхало під час окупації?

— Вони виїжджали останнім «зеленим коридором» — 11–12 березня. Разом із колективом Центральної міської лікарні ми ухвалили рішення про їхній від’їзд. У шкільні автобуси, які Київська обласна адміністрація збирала по області та спрямовувала до нас, ми завантажили всіх хворих, лежачих і пацієнтів після операцій. Разом із лікарями ми відправили їх на безпечну територію. Але частина лікарів залишилася в місті й працювала під час окупації. Це мало сказати — працювали. Вони виконували присягу, тому що допомогу треба було надавати й під час окупації. Вони це робили ризикуючи, але робили. 

Буча була окупована вже 3 березня. До 12-го числа вони не лише лікували й проводили операції, а й приймали пологи. Народжувалися діти. Це будуть такі спогади з часом, що під час окупації та воєнних дій життя не зупинялося. Лікарі в тих спартанських умовах, без світла, приймали пологи. Це вселяло надію і впевненість, що життя обов’язково продовжиться й Україна переможе. 

— Скільки людей зараз живе в Бучі?

— До повномасштабного вторгнення Буча мала 53 тисячі жителів, Бучанська громада — 72 тисячі (до неї входить ще 14 населених пунктів; ті, що північніше від Бучі, були окуповані з першого дня). Виїхати через «зелені коридори» було неможливо. Наприклад, село Здвижівка: до повномасштабного вторгнення там проживало 863 особи, після визволення — усього шестеро.

— Після появи слова «Буча» у світових медіа і відвідування міста іноземними партнерами багато говорили про програми міжнародних донорів з допомоги Бучі та Ірпеню. Чи діють ще такі ініціативи? 

— Я хочу вас розчарувати: усі політики без винятків, які приїздять у місто, висловлюють підтримку, стурбованість, говорять про допомогу з відбудовою, але тільки після перемоги [над Росією]. Коли Україна обов’язково переможе — вони це знають, вони це декларують, — тоді будуть допомагати. Під час війни [допомагають] одиничні фонди й рухи. Ми вибудували роботу з потенційними інвесторами щодо взяття на відбудову конкретних споруд, підготували електронний доступ до об’єктів (фактично, мапу будівель), які зазнали пошкоджень. Кожен має змогу, відповідно до своїх фінансових можливостей, вибрати той чи інший об’єкт. 

Окремо варто згадати державні (це заміна тих самих вікон), регіональні й обласні програми. Левова частка фінансів нашої територіальної громади спрямовується саме на відновлення. Ми успішно провели земельні аукціони якраз перед війною. Завдяки тому, що уряд дав нам можливість це використовувати, спрямовуємо їх у відновлення. Певні постанови щодо капвидатків, капремонтів та поточних ремонтів регулювали, але нам удалося переконати: як можна відновлюватися без можливості користуватися коштами своєї територіальної громади? 

— Я бачила доволі багато груп чи окремих людей, які збирають донати, щоби відновити свій будинок чи квартиру. 

— Ми свідомі, що охопити такий масив і виконати відразу всі роботи, навіть у невеличкому місті Буча, нереально та неможливо. Є певний графік проведення робіт. А деяким громадянам хочеться сьогодні й зараз. Це гарний прояв колективної солідарності, організованості й відповідальності. Ми плануємо потім відшкодовувати ці кошти. Я не кажу, що всі 100%, бо є бюджетні обмеження. Але певні види відшкодувань обов’язково введемо. Буквально сьогодні був такий приклад: громадяни в одному з житлових будинків, де організовано ОСББ, використали 430 тисяч на відновлення. Стоїть питання, щоб ми частково взяли участь у відшкодуванні — й ми обов’язково це зробимо. 

— Як ви думаєте, чи багато бучанців захочуть повернутися після жахіть, що тут трапилися?

— Після звільнення найскладнішим було, коли громадяни, які виїхали з міста з безпекових питань, розмірковували, чи повертатися в місто після тієї різанини, яку тут вчинили російські окупанти. Я прочитав [скріни] листування двох панянок у Facebook, де одна говорить про те, що не планує повертатися після того, що відбулося в місті. Я сам для себе, колеги й усі, хто був в окупації, дійшли висновку, що надзавдання — це зробити все можливе для того, щоби громадяни, повертаючись до міста, не бачили того, що тут відбувалося. Повертаючись, люди меншою мірою відчувають чи візуально бачать ту руйнацію, яку вчинили російські війська. 

У мене не було часу на всі почуття, емоції, аналіз того, що міг би відчувати чи говорити. [Працювати над відновленням] щоденно 24/7 — це не пафосні слова, це результат роботи всіх громадян, які проживають у місті. Щоби Буча відбудувалася, загоїла (не забула, а загоїла) ті рани, які вона мала від російського вторгнення.