Від «Правого сектору» до роботи на ФСБ. Як пропагандистський телеграм-канал урятував херсонця від смерті в полоні

Колишнього журналіста Ігоря Бондаренка росіяни взяли в полон, коли він через Крим намагався виїхати з окупованого Херсона. 45-річного херсонця утримували, били та катували. Та він попри все зумів вижити й пошити ФСБшників у дурні. Журналістка hromadske Діана Буцко дізналася в Бондаренка, яким був його хитромудрий шлях в окупації. Заборона публікує цю історію з дозволу редакції.  

Викрадення

Ігор, у минулому журналіст, змінив професію і працював водієм у Польщі. 31 січня приїхав до Херсона у відпустку. Коли росіяни захопили місто, зрозумів, що виїхати вже не зможе: колись волонтерив для інформаційного порталу «Сектор правди» місцевого осередку «Правого сектору».

«Я знав, що мене шукають, але, може, не так завзято, як інших. Я підтримував зв’язок із деякими військовими, патріотами, передавав якусь інформацію про колаборантів, підтримував тих людей, які тут ховалися», — розповідає Ігор.

В окупації переховувалася й очільниця херсонського осередку «Правого сектору» Наталія Вотеічкіна. Кілька разів Ігор мав зустрічі з нею. 

А загалом сидів удома. Коли ж виходив, вибирав ті маршрути, де не було росіян. Так він прожив у Херсоні до 10 серпня, а потім «здали нерви». Вирішив вибиратися через Крим. Сів на автобус і поїхав до Каланчака. Пройшов паспортний контроль, митницю, а далі чекала розмова з ФСБ. Молодий ФСБшник забрав у чоловіка документи, телефон, планшет і пішов їх перевіряти. За пів години повернувся зі стосом паперів завтовшки 1,5 сантиметра.

«Хто така Наталя Вотеічкіна?» — найперше запитав ФСБшник. 

«Штірліц, я зрозумів, що ми під ковпаком у Мюллера», — подумав Ігор, а вголос сказав, що Наталя — його сусідка.

У тих паперах були роздруківки з телефонної книги Ігоря, зокрема й контакти лідерів «Правого сектору», які він видалив ще в березні, а також усе листування в телеграмі за останні пів року, були й повідомлення від Вотеічкіної. Ігор зрозумів, що не зможе відкараскатися. Почав створювати легенду, що він колишній російськомовний журналіст та актор, який знімався в російських фільмах. Навіть показав свій ютуб-канал з епізодами з кіно, у яких і справді знімався. 

Після допиту його відправили до контейнера, де на адмінкордоні росіяни утримували людей. Наступного ранку білим бусом із буквою Z приїхали силовики в балаклавах і з автоматами. Ігорю скрутили руки, надягли на голову червону ганчірку, обмотали скотчем і відвезли у невідомому напрямку. Ігор визначав час дороги піснями, які лунали з приймача, — 13 пісень, приблизно 40–45 хвилин. Коли вони приїхали на місце, з Ігоря зняли ганчірку — він побачив перед собою викопану екскаватором яму завширшки метри зо два і завдовжки з чотири. У ямі лежали трупи чоловіків, трішки присипані землею. З-під землі стирчали голови, руки, ноги. Ще дві ями поруч уже були зариті.

«Це все», — подумав Ігор.

«Хочеш до них?» — запитали силовики.

«Ні», — відповів Ігор. 

ФСБшники вистрілили ззаду повз Ігоря і вдарили його кулаком у спину поміж лопаток. Ігор упав на коліна. Чоловіки сміялися. 

«Ну хоч цей не обісцявся», — сказав один із них.

На голову Ігорю знову надягнули червону ганчірку і ще хвилин зо тридцять везли в місце, де він пробув 15 днів. 

Катування

В окремій кімнаті з ганчіркою на голові Ігоря прикували наручниками до буржуйки, попередили: «Якщо знімеш ганчірку — застрелимо. Будеш шуміти — застрелимо». Він скрутився на невеличкому килимку і так пролежав кілька днів. Часом здавалося, що минуло три дні, часом — що п’ять. Їсти не давали. Виділили лише пластикову пляшку, щоб він міг справити нужду.

Удень приходив чоловік, який назвався «капітаном ФСБ», уночі — той, кого Ігор назвав «катом».

«Є такі люди, знаєте, вони люблять катувати людей заради задоволення, тобто навіть якби їм за це не платили, вони, може, волонтерами пішли б», — описує його Ігор.

Перші дві ночі «кат» бив Ігоря струмом, імовірно, електрошокером. Потім вмикав його біля вуха, щоби Ігор чув цей електронний звук тортур. Коли кат брався бити ногами, Ігор згруповувався й забивався в кут, щоби удари не були настільки сильними. 

«Хай краще зламають руки-ноги, бо їх легше лікувати, ніж тобі відіб’ють печінку, селезінку», — згадує Ігор.

Ці п’ять днів, за його словами, мозок працював як комп’ютер. Лежачи на кахельній підлозі, чоловік прокручував у голові вже сказане ФСБшникам і думав, що буде далі. 

Ще першого дня Ігор сказав собі: «Вони мене зламають, це просто питання часу. Когось ламають за день, когось за тиждень, але все одно, якою б твердою не була людина, тільки в кіно ніхто не ламається. Я однаково зламаюся, просто треба зробити так, щоб я зламався на своїх умовах, щоб вони мені повірили, що я зламався, що погодився».

Ігор, як він каже, ліпив легенду, що працював російськомовним журналістом і актором, а коли від нього вимагали перейти на українську, не зміг знайти собі місця. Вигадав, що не знав української, тому втратив роботу, за що не любив і критикував у своїх ефірах владу. ФСБшники купилися. 15 серпня з нього зняли наручники й повідомили, що він працюватиме на Росію. Ігор запитав як. Сказали, що їм потрібні «журналісти».

«Я з цим зав’язав, товаришу начальник, — відповів на це Ігор. — Вибачте, будь ласка, я водій-далекобійник».

Той самий капітан ФСБ, якого росіяни називали то Петровичем, то «Феніксом», розізлився і знову прикував Ігоря кайданками до пічки. Щоправда, на голову вже нічого не надягав.

«Посидь, подумай ще день. Ти ж ямку пам’ятаєш?» — нагадав той.

Наступного дня капітан ФСБ повернувся, й Ігор сказав, що згоден співпрацювати. ФСБшник відчепив Ігоря від печі й наказав піднятися. Той не зміг: ноги, сідниці та спина були сильно побитими. Довелося лізти рачки. Уперше за п’ять днів він випростався. 

Телеграм-канали

Капітан ФСБ розказував Ігорю про біолабораторії та бойових комарів. Розповідав, що Україна збиралася напасти на Росію 8 березня. Коли Ігор сперечався, той злився, одного разу навіть пхнув його ногою. 

«Було видно, що кілька книжок із психології він таки прочитав і щось знає. Але у всю цю маячню, що Симоньян їм пише і на телебаченні говорять, навіть капітани ФСБ вірять», — дивувався тоді Ігор. 

ФСБшники запропонували Ігорю вести проросійський «патріотичний» телеграм-канал. Йому повернули телефон і лишили наодинці. Він увімкнув геолокацію. На його телефоні була встановлена програма IGO Israel, якою користувалися далекобійники. Карти показали, що його утримували на базі відпочинку в Скадовську, біля дельфінарію. Ігор був у будинку сторожа, одразу біля в’їзду до бази. Звідси було чутно, що нових полонених привозять щодня — ті спочатку кричали, а потім від болю просто кректали. Якось Ігор бачив, як одного чоловіка закували навколо дерева. Так він простояв три дні, ходячи в туалет під себе. 

16 серпня Ігореві дали телефон і планшет, щоб він міг почати працювати. Найперше написав дружині, сестрі та знайомим із «Правого сектору»: «Хлопці, я в бабусі відпочиваю на морі». Але групи все-таки мусив вести. Першу назвав «Дневник свободной Таврии». Потім, як розповідає, купив ботів та написав знайомим, щоби підписалися на канал. 

«У мене в групі були три «правосєки», сестра, дружина, друг, два ФСБшники та 1600 ботів, але це вже у вересні», — розповідає Ігор.

Він продовжував вести групи в телеграмі уже після визволення, щоби звітувати ФСБшникам.

Звільнили Ігоря 25 серпня. За день до цього двоє російських силовиків змусили його з російським прапором сказати на камеру, що дає згоду «на співпрацю зі збройними силами Російської Федерації в боротьбі з терористами та бандитами». Ігорю знову надягли на голову балаклаву й на околицях Скадовська посадили в маршрутку. Він дістався Херсона. Поки тривала окупація, мав звітувати перед кураторами з ФСБ.

Куратор

Щоби показувати ФСБшникам, що він справді в Херсоні й не втік, записував селфі-відео на фоні впізнаваних місць. Ставав біля плаката «Росія тут назавжди» на вокзалі та казав, що він удома. З куратором зустрічався лише раз — 2 вересня. Той хотів приїхати до нього, але Ігор наполіг на зустрічі десь зовні.

«Ти до мене заїдеш, а завтра цегла на голову впаде», — Ігор і далі продовжував грати роль проросійського блогера, який боїться українських партизанів.

Куратором був молодий хлопець 25–30 років, який назвався Густавом.

«Я так розумію, це був син якогось генерала, якого сюди відправили підвищувати свій авторитет. У мене було таке відчуття, що він сидів до 23 лютого на дискотеці. Зі спілкування я зрозумів, що це все взагалі йому не подобається, що він із задоволенням сидів би десь у Москві чи Пітері, нюхав би кокс, курив би кальян і мацав би всіляких дам за різні місця. Що він тут робить, він сам зрозуміти не міг», — розповідає Ігор.

Це була єдина зустріч із куратором. У середині вересня Ігор зрозумів, що росіянам не до нього, бо ті усвідомили: вони в Херсоні не назавжди. 

«Так зірки зійшлися. Я вже потрапив до них надто пізно. Потрапив би раніше, усе в мене було б набагато складніше», — говорить Ігор у центрі визволеного Херсона.