«Якщо себе не любиш, подумай про мене». Як вмовити рідних евакуюватися з небезпечних регіонів

Журналістка Заборони Поліна Вернигор вісім місяців старалася вмовити маму виїхати з прифронтового Запоріжжя, яке обстрілювали майже щодня впродовж жовтня. У схожій ситуації опинилося багато українців, які безперестанку переживають за своїх близьких. Разом із психіатрами та терапевтами намагаємося відповісти, чому людям психологічно важко евакуюватися, як вплинути на батьків та які аргументи можуть спрацювати, а яких краще уникати.

Моя мама прожила в Запоріжжі понад пів року повномасштабної війни. Уперше ми заговорили про евакуацію із Запоріжжя в ніч на 3 березня — тоді росіяни вперше обстріляли Запорізьку АЕС, зайнялася пожежа. Мій дзвінок о третій ночі налякав маму; сказала, поговорить з іншими родичами, щоб виїжджати. Та вже за десять хвилин передзвонила й повідомила, що в комендантську годину ніхто нікуди не їхатиме.

На ранок мама вигадала нову відмовку: якщо внаслідок пожежі витоку радіації не сталося, то вона начебто в безпеці. В якийсь момент мене просто втомило постійно її переконувати, і на певний час ми закрили цю тему. Питання постало знову наприкінці серпня, коли місто почали обстрілювати сильніше. Ракети влучали в підприємства, інфраструктурні обʼєкти, парки, ресторани й житлові будинки. Мама настільки звикла до повітряних тривог та звуків вибухів, що перестала будитися посеред ночі. На той момент вона вже кілька разів на тиждень їздила на роботу — на металургійний завод, що є потенційним обʼєктом для атак.

Мені було страшно, що мама потрапить під обстріл. Уява малювала жахливі картини щоразу, як читала новини про чергові вибухи в рідному місті. Ми щодня говорили телефоном, і щоразу я зачіпала тему евакуації до мене в Київ. Мама знаходила тисячу й одну причину, чому не може виїхати: треба їздити на роботу, інакше її звільнять; не можна лишати квартиру, бо пограбують; якщо покинути тут родичів, ті вважатимуть це зрадою; коли хтось прийде відбирати дім, вона буде тут і боронитиметься (зброї в моєї войовничої мами, звичайно, немає, як і мінімального бойового досвіду). І моє улюблене: хто доглядатиме за квітами?

Я багато говорила про це з друзями. Дехто радив купити їй квиток і поставити перед фактом, дехто — вигадати, що я вагітна, і тоді вона сама приїде, а хтось писав їй напряму і теж намагався вмовити. Однак мама стояла на своєму, ми почали сваритися.

10 жовтня, в день масованого обстрілу ракетами, мама повідомила, що готова їхати до мене, але тут обстріляли Київ — і вона передумала. Всі мої контраргументи закінчилися. Я побажала їй не загинути під завалами, вона відповіла, що коли прилетить у наш будинок, страшно вже не буде.

Диво сталося рівно за тиждень. Мама подзвонила і сказала, що чоловік її подруги вивезе їх за кілька днів. Переїзд кілька разів переносили. За день до запланованої подорожі маму накрило: вона плакала і говорила, що не знає, що брати з собою, — все її життя не може вміститися в кілька сумок. Я порадила сприймати це як відпустку, ніби просто їде погостювати до доньки. Це трохи допомогло.

Я була дуже щаслива, що вона наважилася на цей крок, пишалася собою і нею. Але майже одразу, як вона приїхала в Київ, почала задумуватися про повернення. Поки що мені вдається її втримати, але як довго це виходитиме, уявити важко.

Чому люди не хочуть виїжджати з небезпеки?

Психіатриня і психотерапевтка Ольга Загарійчук вважає, що все залежить від типології та цінностей тих людей, які залишаються в небезпеці. «Якщо вони більше за своє життя цінують те, що вони надбали, то, на жаль, навряд чи виїдуть», — говорить вона. 

Трапилося таке собі шахове рокірування, і далеко не всім батькам воно подобається. Це може бути однією з причин упертості в небажанні евакуюватися.

Копірайтерка Ріта Дудіна відразу після повномасштабного вторгнення вмовляла евакуюватися із Запоріжжя маму з молодшою сестрою та бабусею. 

Бабуся Ріти не хоче виїжджати, бо не хоче покидати Запоріжжя її син — батько Ріти, ветеран російсько-української війни, який тепер має інвалідність другої групи. Тато бачить сенс у тому, щоб боронити свій дім, якщо його прийдуть відбирати; каже, що хоче загинути так, щоб забрати із собою на той світ кількох росіян. 

Обидві ситуації можна пояснити одним почуттям — почуттям страху: мама боїться змін, бабуся боїться, що з її сином щось станеться. Психотерапевтка Наталія Бень вважає, що страх — найпоширеніша причина, чому люди відкладають евакуацію до останнього.

Чого точно не варто робити?

Не погрожувати. Погрози покликані навіювати страх, а додатковий шар до того страху невідомості, що вже є, точно не допоможе ухвалити складне рішення. 

Не обманювати. Вигадані ситуації, задля яких ваші батьки мають приїхати (як, наприклад, фейкова вагітність), можуть серйозно й надовго зіпсувати стосунки. До того ж, якщо людина почуватиметься ображеною, вона може розвернутися і поїхати назад дуже скоро.

Не знецінювати. Важливо показати, що ви добре розумієте, чому людині складно наважитися на евакуацію. Зайві звинувачення лише посилять думку про те, що ви не можете усвідомити, як важко вашим рідним дається це рішення.

Не поважати. Якщо вам здається, що людина не в стані адекватно розпоряджатися своїм життям через ментальні проблеми, — звертайтеся до держорганів, влаштовуйте медкомісію та беріть опікунство. Якщо це не ваш варіант і ви впевнені, що людина мислить ясно, — навчіться поважати її рішення, хай як це непросто.

Не відсторонюватися. Перебування під обстрілами або окупацією — травматичний та стресовий досвід. Якщо людина залишається зі своїми переживаннями сам на сам, це може призвести до негативних наслідків.

Що може спрацювати?

Наталія Бень радить знайти ті важелі впливу, які були б важливими для ваших рідних. Наприклад, можна пояснити, що для вас було б дуже цінно мати живих і цілих батьків або бабусю з дідусем, або сказати, що потребуєте якоїсь допомоги в іншому місті. Людям зазвичай важливо бути корисними, тому це може спрацювати. 

«Рухайтеся маленькими кроками. Домовтеся для початку про оформлення закордонного паспорта. Якщо їм страшно їхати одразу за кордон, спробуйте підшукати варіанти у безпечніших регіонах України. Наводьте приклади знайомих», — розповідає психотерапевтка.

«Спробуйте сформувати посил на кшталт «Якщо ти не любиш себе, то я себе люблю і мені б хотілося, щоб ти ще пожив/-ла і я змогла зберегти свою нервову систему, щоб дотягнути хоча б до твого віку. Ти мені можеш у цьому допомогти — виїхавши». Це не маніпуляція, бо ви говорите про свої потреби. Але такий аргумент доволі сильний і може спрацювати», — пояснює Ольга Загарійчук.

Вирішальним моментом для мами Ріти Дудіної стало 9 листопада — тоді внаслідок ракетного обстрілу в Запоріжжі обвалилася дев’ятиповерхова будівля. 

«Вона мені подзвонила, плакала в слухавку й казала, що більше не може бачити, як її молодша донька не спить ночами та труситься від кожного голосного звуку. Зіграли і жалість до дитини, і той факт, що в місті, де вона живе, сталася настільки жахлива трагедія. Коли прилітало по інших будинках, не настільки схожих на наш, це ніби не здавалося реальною загрозою», — пояснює Ріта.

Дівчина відчувала, що мама от-от погодиться на евакуацію. Коли запропонувала вибрати місце і знайти житло, мама не перечила. Ріта відшукала номери телефонів голів сільських громад, волонтерів та небайдужих людей. За два дні її мама поїхала у Вінницьку область до своїх друзів, але саме підтримка доньки допомогла їй зрештою ухвалити рішення. 

«Мамі було важливо почути від мене, що я чимось можу їй допомогти, що все це не ляже виключно на її плечі. Але житла замало, необхідно звідкись брати гроші на життя. Якщо шукаєш помешкання за невеликі гроші, треба їхати в село, а там дефіциту кадрів зазвичай немає: всі ролі, вакансії розписані. На виплати для ВПО сильно не проживеш. Тому десь за півтора місяця вони повернулися додому. Але, думаю, якби в моєї сімʼї була якась можливість закрити фінансове питання хоч мінімально, то вони б залишилися в безпеці», — розповідає Дудіна.

Про те, що варто допомогти знайти якусь стабільність у настільки нестабільній ситуації, як евакуація, говорить і Ольга Загарійчук. Коли людина боїться, їй треба детально пояснити, що і як відбуватиметься, якщо вона погодиться виїхати. Тобто ви організовуєте сам виїзд, знаходите житло, розповідаєте про побутові умови в цьому помешканні. Можна забрати людей з-під обстрілу, але якщо їм не буде де жити, вони, ймовірно, все одно повернуться. Особливо це стосується людей старшого віку, які не можуть самостійно орендувати житло.