Чому Німеччина намагається примирити українців і росіян, замість того щоб зайняти більш чітку позицію? Колонка Ірини Лісової

Німеччина — один із головних економічних і соціальних донорів, що допомагають Україні. І водночас це країна, де популярні кремлівські наративи, а її культурні й політичні діячі намагаються примирити українців і росіян, не розуміючі всю безглуздість цих спроб. Заборона попросила Ірину Лісову, що перебуває у Берліні, написати, як в Німеччині сусідують фотовиставки про воєнну Україну та німецька журналістська премія Олексію Венедіктову, визнання Голодомору та підпал будинку для біженців.

Після 24 лютого Німеччина прихистила мільйон українців, сто тисяч з яких зареєстровані в Берліні. І я — одна з них. 

В перші місяці російського вторгнення на центральному вокзалі Берліна злагоджено працювали десятки волонтерів. Ширилася інформація: безкоштовні музеї, проєкти для українців, стипендії, донори, гранти, резиденції, курси німецької. Пересічні німці запрошували українців жити до себе додому. Так і моїм родичам дала ключі від своєї порожньої квартири абсолютно чужа людина. 

Німеччина посідає друге місце у світі після США за обсягом підтримки від уряду, наданої Україні. Німеччина всебічно підтримує вимушених переселенців: окрім щомісячних виплат для безробітних і безплатної медичної страховки, за необхідності покривається вартість орендованого житла та надається доступ до безкоштовних мовних курсів. Проте поряд з великою соціальною підтримкою існує нерозуміння українського контексту — як, наприклад, спроби організувати українсько-російські діалоги. Або програми підтримки студентів з України, Білорусі та Росії — часто можливості для українців перераховані через кому разом з можливостями для громадян країни-агресора та Республіки Білорусь.

На великому концерті під Бранденбурзькими воротами нібито в підтримку України (куди не запросили українських митців) на сцену виходять дві дитини — з українським і російським прапорами. У філармонії організовують концерт «на підтримку України» з російськими виконавцями. Навесні пропагандистка Овсяннікова отримує роботу в Die Welt за антивоєнний плакат. На початку грудня колишній редактор «Ехо Москви» Олексій Венедиктов отримує німецьку премію «за свободу слова», на яку номінують і українку (вона відмовляється отримувати премію). 

***

Днями в мене стався когнітивний дисонанс. Я пішла на відкриття виставки, присвяченої воєнному Києву, яку разом організували київська і берлінська міські влади. Промову виголошувала мерка Берліну Франциска Ґіффай, почесним гостем заходу був Володимир Кличко. Я підійшла до фотографій і мене знудило: неможливо дивитися на свій дім відсторонено. Мені боліло неспівпадіння контексту і радісних облич відвідувачів з шампанським.

Одночасно з цією подією за два кілометри від ратуші відкривалася російська ялинка. Russisches Haus in Berlin («Російський будинок науки і культури в Берліні») привіз Діда Мороза. Навпроти зібралася українська демонстрація: російській ялинці не має бути місця в європейському місті, коли росіяни вбивають і викрадають українських дітей. Організатори демонстрації питали очільницю Берліна, чому вона допускає російську ялинку, на що отримали відповідь про «свободу слова». Ми кричали «Russia is a terrorist state», але це чули тільки перехожі, бо до ялинки з її новорічними піснями, що звучали з колонок, наш голос не долинав. 

Берлін — місто контрастів. Ще навесні 2022 року в Берліні та низці німецьких міст запровадили кримінальну відповідальність за літеру Z у публічному просторі і за публічну підтримку російської агресії. Поліція провела обшук у житлі російської блогерки, яка активно підтримувала вторгнення та цькувала українців. Але водночас партія «Альтернатива для Німеччини» 8 жовтня організувала демонстрацію проти санкцій, накладених на Росію — туди прийшло 10 тисяч людей. У жовтні був підпалений притулок для українців у східній Німеччині. Водночас 30 листопада парламент Німеччини визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Водночас Німеччина повільно і неохоче надає Україні озброєння. Водночас Кіріл Сєрєбрєнніков ставить у Гамбурзі пропагандистську інтерпретацію гоголівського «Вія». Водночас в берлінському метро відтепер можна побачити рекламу українською. 

Я не вважаю, що варто вимагати від європейців, щоб вони припинили ходити на балети Чайковського чи читати Достоєвського. Мені здається це надмірним, якщо згадати, що ще нещодавно в українських маршрутках лунала російська попса. Але гадаю, нам варто докладати максимальних зусиль, щоб посилювати українську культуру за кордоном, робити її видимою. 

У Берліні потужна спільнота українських активістів. Від кількості українських подій розриваються месенджери — щодня є якийсь кінопоказ, дискусія, нетворкінг, благодійна подія, тренінг, презентація. Berlin is the new Kyiv. Лише сьогодні одночасно проходять показ фільму про Ґарета Джонса — британського кореспондента, який розповідав світові про Голодомор, — і вистава українського плейбек-театру про втрату дому. Завтра ввечері — вистава «Пастка» про повномасштабне вторгнення від Українського театру в Берліні, семінар з працевлаштування в Німеччині для українців та відкриття виставки українського художника Александера Кроліковського, який місяць пропрацював у морзі, розбираючи тіла з Бучі. Десь під Мюнхеном днями відбудеться прем’єра вистави за п’єсою Жадана. Пару днів тому в Берліні виступала «ДахаБраха», сюди регулярно приїздять українські стендап-коміки. Бар «Медуза» у Кройцберзі, заснований українцями, хостить кілька українських подій на тиждень. 

Українських подій на культурній сцені Берліна помітно більшає. Більшає і заходів, організованих німецькою стороною. І ті, і ті мають слабкі сторони. Українським заходам часто важко вийти на німецьку аудиторію. А на німецьких інколи бракує українських голосів — коли, наприклад, експертом по Україні запрошують спікера з питань Східної Європи, недостатньо обізнаного щодо України. Нашою позицією має бути «Нічого про нас без нас», нашим завданням — щоби наші голоси лунали голосно. У мене немає враження, що про Україну забули — але є стійке враження, що європейцям мало що про нас зрозуміло. На відміну від Росії, яка тривалий час вкладалася в культурну дипломатію і пропаганду в Європі. 

Звідки у німців сантименти до Росії та чи є вони взагалі? Я попросила кількох знайомих німців з хорошою освітою поділитися думками з цієї теми — і ось що почула. Заклик «Не давайте Україні озброєння» уходить корінням в німецький пацифізм. Після двох світових війн і десятиліть ядерної загрози Німеччина обрала пріоритетом мир і суворо критикувала постачання зброї. Німці кепкували над власною слабкою армією. Для Німеччини було великим викликом переступити через пацифізм і почати надавати зброю Україні, бо фраза «Nie wieder» (нім. «Ніколи знову») стосується не тільки неповторення Голокосту та геноцидів, але й війни. 

***

За місяць Новий рік. Я не хочу бути в Берліні на свято, бо зазвичай тут всю ніч розриваються салюти та петарди — ціле місто виходить на вулиці й зустрічає новий рік піротехнікою аж до ранку. Я не знаю, що в цю ніч відчуватимуть ті сто тисяч українців, які сюди приїхали.