'

«Я лежав в охопленій вогнем лікарні й думав, що не хочу помирати». Заборона поспілкувалася з маріупольцем, чия історія може нагадати фільм-катастрофу. Ось вона

Polina Vernyhor

26-річний мешканець Маріуполя Владислав Бескровний зараз мав би працювати у своєму барбершопі та готуватися до весілля. Натомість він утратив житло, ногу, побував у лікарні разом із метадоновим наркоманом з «ДНР», ночував у медичному механічному ліжку в гаражі, пересуваючись завдяки милицям, і ледь не згорів у госпіталі. Журналістка Заборони Поліна Вернигор зустрілася з Бескровним та розповідає його неймовірно сильну (детальну і жахливо кінематографічну) історію.


Як я зустрів Маріуполь

Мені було 17 років, коли довелося виїжджати з рідного Краматорська. У 2014-му там було доволі спекотно. Мій батько тоді вже працював на заводі в Маріуполі. Я вступив у маріупольський технікум, жив з татом. Спочатку ми обговорювали переїзд до Одеси, бо Маріуполь теж був під прицілом росіян. Батько не захотів, а я поїхав — пожив там кілька місяців і повернувся назад.

Спочатку брався за випадкові роботи, потім потрапив у барбершоп. Познайомився з хлопцями, які там працювали, захопився. Так минуло три роки. На початку 2022-го я збирався працювати на себе: орендувати місце і працювати зі своєю базою клієнтів. Відкриття точки було заплановано якраз на 20-ті числа лютого. Водночас ми з дівчиною збиралися переїжджати в більшу квартиру — один товариш поїхав з Маріуполя і залишив своє помешкання нам. Мій клієнт, який займався транспортуванням вантажів, спочатку погодився допомогти перевезти речі. Але коли я телефонував йому 24 лютого, той уже не брав слухавки. Так ми залишилися в маленькій квартирі в Іллічівському районі на нульовому поверсі із зібраними речами в коридорі. 

Усвідомлення

Перший, другий, третій день. Якісь сирени, якийсь рух. Друзі тікали з міста, а мені здавалося, що вони сіють паніку. Деякий час усі події ми обговорювали в нашому корпоративному чаті з клієнтами й майстрами. Потім звʼязок зник. Ми дивом встигли дістати крупи, мʼяса та трохи корму для собаки й кішки. 

Коли пропав звʼязок, ще була електроенергія. У нашій квартирі все працювало на електриці, тому загалом ми почувалися непогано. У перших числах березня електроенергію вимкнули. Стало дуже холодно. Ми готували їсти в сусіда — той мав газову плиту. Одного дня мене розбудила дівчина, сказала: «Подивися у вікно». Внизу сусіди влаштували такий собі пікнік. Біля кожного підʼїзду були вогнища, на яких люди гріли воду, готували їжу. Зрозуміли: тепер і газу немає.

Люди почали виносити магазини. Неподалік нашого будинку було кілька крамниць — продуктових, косметичних, господарських. Біля них уже панував повний хаос, хтось погукав мого сусіда долучитися. Нам здавалося це неправильним — ніби когось грабуємо. Але я відчував, що іншого виходу немає. Вітрини здебільшого були пусті. З магазинів торбами виносили цигарки, алкоголь, коробки шампунів, зубних паст. Це не було задля виживання, бо навіщо одній людині кілограми зубної пасти? Якось в одну з аптек приїхали поліцейські з військовими: відкрили двері, взяли дорослі памперси, знеболювальне, бинти та все необхідне для першої допомоги. Потім дозволили зайти в аптеку цивільним. Це вже було як зелене світло для населення: беріть усе, що можете, щоб вижити.

Ми з сусідами ходили по магазинах організовано, вели звітність. Якось снаряд влучив у будинок неподалік, там був великий магазин «Каскад». Майже одразу після вибуху туди побігли цивільні. Коли ми дійшли, залишилися тільки мішки з цементом. Спочатку планували забрати їх і закласти вікна — нульовий поверх же. Але потім уявили, як російські військові зайдуть у двір, побачать закладені вікна, подумають, що там ховається українська армія, — і просто розстріляють нас. 

Виживання

З часом ми звикли, що світла та газу немає. Ми буквально всі жили біля підʼїзду. Поруч із будинком був військовий госпіталь, у нього теж влучив снаряд. Іти туди було страшно, але вирішили з сусідом пошукати щось корисне. Залишилося багато дерева: двері, стільці, шведські стінки. Це все можна було використати для розпалювання багаття. Я брав батарейки, канцелярські ножі, знайшов кілька касок і посібник з воєнної агресії Росії проти України. 

Усім підʼїздом ми відсортували це дерево. Потім підійшов сусід і запропонував нам качку. Виявилося, що разом з дружиною планує виїжджати з Маріуполя. Вони віддали нам ключі від квартири, де лишалися всі їхні продукти: і крупи, і олія, і консервація. Було вікно, яке відчинялося на вулицю, — ми використовували його як холодильник. Завдяки цим продуктам ми з сусідами вижили. 

У якийсь момент наш район обстрілювали так, що більшість вікон у будинку винесло. Нам пощастило: наші шибки вціліли. Ми забили всі діри дошками, щоб ніхто не лазив до сусідів, які виїхали. Ходили в ці квартири самі, організовано. Стежили, хто що бере, щоб не виносили зайвого. Ми брали ліки, їжу і господарські речі. Якось сусідка мені віддала гірський велосипед. На той момент я міг душу продати за нього — був дуже щасливий.

Я часто думав про те, як було б гарно зʼїздити до батька на Волонтерівку — сусідній з нашим мікрорайон. Якось розповів про свій план у розмові з перехожим. Я спитав, чи не знає він, яка в тому мікрорайоні ситуація. Він сказав, що шанси проїхати туди є, але якщо добре знаєш місцевість. А я ж сам не з Маріуполя — знаю лише ті вулиці, де живу і працюю. Їхати побоявся. 

Ми знайшли криницю, ходили туди по воду. З черги відкривалася моторошна картина: було видно пагорб, з якого стирчала «Точка-У» — виглядала дуже масштабно. Одного разу недалеко від нашої черги збили безпілотник. Ми з дівчиною почули й відбігли вбік. Та більшість продовжила стояти — от наскільки людям важливо було набрати води. Важливіше, ніж вижити.

Чому мені не подобається риба

26 березня до нашого підʼїзду прийшла дівчина з будинку навпроти. Вона розповіла, що разом із сусідами знайшла рибний цех і тепер у них дуже багато риби — хотіла помінятися на якісь продукти. Ми знайшли в себе печиво і крупу, віддали їм, бо серед них були діти й старі. Виявилося, «багато риби» — це пласт рибного фаршу і кілька. 

Близько трьох кілограмів рибного фаршу. На початку шостої вечора я розпалив багаття біля підʼїзду, нагрів сковорідку і почав смажити котлети. Увесь цей час я чув постріли, вибухи. Але здавалося, що це десь далеко. Я досмажив останню партію котлет, виклав на тарілку, а коли розвернувся іти додому — просто впав. 

Я не чув ані літака, ані ракети. У цьому пеклі я жив майже місяць, тож усі ці звуки знав напамʼять. Уже потім зрозумів, що у двір прилетіло щось важке. Мені пробило артерію на правій нозі, а на лівій — кістку. Один з уламків застряг у мене в худі, прорізав шкіру десь на п’ять міліметрів. 

Я почав кричати. Стояв дим, мене оглушило. Я не розумів, чи видаю бодай якийсь звук. Вибігла моя дівчина, схопила мене під пахви й затягнула в підʼїзд. Каже: «Давай, вставай». А я не відчуваю ніг. 

Позбігалися сусіди, почалася паніка. Мене заливали перекисом, кололи кровоспинний препарат. Дівчина знайшла на районі чоловіка з машиною, який погодився відвезти нас до лікарні. Мене поклали в ковдру, запхали в «москвич». Коли їхали, дівчина кричала у вікно, щоб нас не розстрілювали, бо в автівці поранений, — на той момент уже була комендантська година. Я сидів позаду і тримав ганчірку на рані, намагався якось спинити кров. 

Відтоді, до речі, я риби не їм. 

Перетерпіти печію

Ми приїхали в Центр первинної медико-санітарної допомоги. Я намагався пояснити санітарам, як мене краще транспортувати, а потім просто відключився. Памʼятаю все уривками: як мене везли на каталці, а потім переклали на кушетку й почали різати одяг; як я кричав; як зі мною щось зробили та поклали в палату. Я істерив. У ніс поставили зонд, щоб я не захлинувся, якщо нудитиме. 

На другий день до мене прийшло троє лікарів. «Як почуваєшся?». Кажу, нормально. «А можеш пальцями ноги поворушити?». Я поворушив, а потім подивився на ноги, а один з лікарів непомітно всунув голку в артерію. Зрозумів, що ворушив пальцями тільки у своїй уяві: не відчував цієї голки й ніг. Один з лікарів сказав, що потрібна ампутація, але попередив, що під час операції я можу померти.

Я відмовився, щоб робити це зараз — необхідно було попрощатися з коханою. На той момент у лікарні оперували одного з медиків, який працював там. Він перевозив пацієнтку з підвального приміщення, і його підстрелили. Тоді я зрозумів, що взагалі не факт, що моя дівчина змогла живою дістатися додому: звʼязку ж немає, щоб спитати. 

Деякі медпрацівники дуже грубо до мене ставилися. Нам давали 50-грамовий стаканчик каші й воду, від якої в мене була печія. Коли попросив попити трохи якоїсь іншої води, один із санітарів накричав на мене і покрив матом — мовляв, там є діти без ручок та ніжок, а я не можу печію перетерпіти. А мені реально здавалося, що зараз помру. 

Я перевернувся на інший бік, а там червоне полумʼя

На третій день у лікарню влучив снаряд. Усе скло в моїй палаті повилітало. Я встиг закритися ковдрою, але уламки ввігналися мені в шию. Почав кричати, щоб нас звідти вивезли. Хтось викотив моє ліжко в коридор. Перший час лікарі були там з нами. А в якийсь момент усі зібралися й пішли — ті, хто міг іти. Нам нічого навіть не сказали, просто лишили лежати. 

У коридорі нас таких лежачих було людей вісім. І так ми пролежали десь півтора тижня. За кілька днів після того, як нас покинули, до лікарні прийшли цивільні в пошуках медикаментів. Один з чоловіків приніс нам банку тунця і шипучі пігулки, які зробили воду трохи приємнішою. Він пообіцяв забрати мене наступного ранку. Та мені було важливо лише те, щоб він знайшов мою дівчину і передав їй, що я живий. На ранок по мене ніхто не повернувся. 

Лікарню продовжували обстрілювати. Відділення почало горіти знизу, з боку вулиці. Серед нас був один чоловік, який міг ходити, але він страшенно боявся подивитися, що там. Тому я лежав і гадав, чи згоримо ми всі заживо.

Двері винесло, стеля посипалася. Я перевернувся на інший бік, щоб подивитися у вікно, а там червоне полумʼя, і приміщення заповнював чадний газ. Я взяв воду, яка була в мене, намочив ковдру та закрив собі рота. Зʼявилися люди — це були родичі пацієнтів лікарні — й вивезли нас у гараж, куди прибували карети швидкої.

У цей гараж прийшов якийсь хлопець — думаю, у нього було щось не так із психікою. Він допоміг жінкам вибратися з гаража, але коли я попросив його допомогти нам, він розсміявся і просто пішов.

Відчинити двері за чотири години

Так ми залишилися вдвох з іншим хлопцем, що назвався Русланом. Він мав із собою якусь книжку, яку він дав мені почитати, але читати я вже не міг. У нього був наручний годинник — дві години ми грали з ним у слова. Кожні пʼять хвилин кричали: «Допоможіть!» — настільки голосно, наскільки могли. Ми розуміли, що нас чують, але ніхто по нас не йшов. 

Ми говорили про те, що нам доведеться отак голяка лежати в цьому гаражі всю ніч, а було дуже холодно. Тоді я запропонував заїхати у двері, які вели в наше відділення: воно догоріло, і дим мав уже осісти. Я вирівнявся за допомогою милиць, підʼїхав до дверей, зачепився за них і потягнув на себе. Щоб відчинити двері, нам знадобилося близько чотирьох годин.

Врешті вони відкрилися, але могли захлопнутися назад від будь-якого шурхоту. У нас був план: Руслан зупиняється біля дверей, я відштовхуюся милицями й відпихаю його каталку всередину. Далі я кидаю йому милицю, яку він простягає й так затягує мене всередину. Логічно і просто.

Але з того боку дверей був сильний спуск. Тому, коли я штовхнув Руслана, він просто покотився вниз. Дякувати богу, милиці залишилися зі мною. Я намагався заїхати в ті двері ще півтори години.

У Руслана була запальничка — я посвітив навколо себе і побачив баклажку. Води там було мало, всередину потрапив попіл. Але вже було все одно, дуже хотілося пити. Я швидко заснув. 

Визволення

Десь о шостій ранку по лікарні спрацювали ще два безпілотники. Ми прокинулися й почали знову кликати на допомогу. Нам хтось кричав у відповідь щось на кшталт «ми вам зараз допоможемо», але на цьому все закінчувалося. 

Потім у коридор, де ми лежали, зайшла бабуся. Я благав її вивезти нас до підвалу. Вона пішла шукати вихід, а потім повернулася і викотила нас. Можливо, завдяки цій жінці я тоді вижив. Не знаю, звідки в неї були сили штовхати моє ліжко.

Коли ми потрапили на вулицю, до нас з підвалу вибігли якісь мужики — медперсонал чи лікарі. Вони кинулися на нас з криками — мовляв, навіщо нас зараз вивезли з лікарні, зараз має початися обстріл. Мене ніби облили холодною водою. Кажу: «Я навіть не знаю, яка зараз година. Ви на нас забили, а я просто хочу потрапити в безпечне місце». 

Нас підвезли до входу в підвал, а там кілька десятків мужиків картоплю смажать. Тобто рятувати нас небезпечно, а отак готувати їжу на подвірʼї окей? Мене завезли в коридор — там уже лежали ті дві жінки, яких вивезли з гаража. Повз ходили санітари, які тоді, у відділенні, проігнорували мене — вони навіть в очі не дивилися. Мабуть, було соромно. 

Цей мужик, що накинувся на нас на вулиці, почав мене лякати, що Руслана не встигли завезти, що я в цьому винен. Я дуже злякався. Потім сказали, що це жарт. Він просто нагнітав у мені страх. Хтось дав мені цигарку, я швидко її викурив, потім другу. Ніяк не міг заспокоїтися. 

Тур лікарнями «ДНР»

Згодом мене переклали в інший коридор. У мене почалися галюцинації. Мені снилося, що поруч вибухає снаряд. Я кричав уві сні, прокидався, бачив перед собою темряву, і мені здавалося, що це сталося насправді. 

Але серед людей усе-таки було спокійніше. На другий день увечері всі почали метушитися. Я спитав у санітарки, що відбувається. «Зараз буде евакуація в Сартану». Я не знав, під яким прапором зараз Сартана. Виявилося, не під українським. 

Мене, як тяжкопораненого, вивозили з лікарні одним з перших. Моє ліжко провезли через усе медмістечко. В якийсь момент мене зупинили. Підійшов військовий з шевроном «ДНР» і спитав, що зі мною робити, адже моє ліжко не пройде в машину. Я сказав, щоб перекладали на ковдру. Я не знав, від чого кричав більше — від болю чи від злості. Мене переклали на тент, натягнутий між двох металевих палиць, і затягли в «буханку» [швидку — прим. ред.]. Поруч сів солдат, уперся в мою «кушетку» ногою, щоб я не літав по машині. 

До Сартани ми їхали десь пів години. Там вивантажили в якийсь дитсадок. Переночував. Уранці приїхав чоловік з уже російським шевроном і сказав, що нас евакуюють у Новоазовськ. Лікарня в Новоазовську нагадувала стару сільську хату з білими стінами. Виявилося, що це якийсь військовий госпіталь. Там мене оглянули лікарі, зробили рентген і залишили в коридорі. У цьому приміщенні було дуже тісно: крім мене, було десь 60 пацієнтів — цивільні маріупольці, російські військові. 

У якийсь момент я зрозумів, що не маю сили підняти пляшку з водою і втрачаю свідомість. До мене підбігли кілька санітарів, схопили на ноші й потягли до хірургії. Останнє, що памʼятаю, — як мені звʼязують руки та ноги. 

Втрата, зустріч

Прокинувся я без правої ноги. Ампутація була до паху. Я пролежав у хірургічному відділенні ще три дні з температурою під 40. Потім мене перевели до загальної палати. Зі мною лежали «ДНРівці» та чеченці. Спитали, що я думаю про «Азов». Я відповів, що це нормальні хлопці, я їх стриг ще до повномасштабної війни. Мене дуже технічно осадили: «Тут ты не можешь говорить ничего хорошего про “Азов”. Просто молчи». 

Санітарка дала мені свій телефон — я зміг подзвонити мамі в Кропивницький, виклав сторіз в інстаграмі, що шукаю дівчину. Потім мій друг переслав санітарці на картку 8 тисяч гривень, вона принесла мені телефон — якусь дешеву китайську модель. У мене був звʼязок.

За кілька днів до мене прийшов російський військовий і сказав, що мене відправляють у Донецьк на лікування. Проте в день, коли мене мали перевозити, виявилося, що їду до Макіївки. Я був не в тому становищі, щоб сперечатися. 

Мене поклали в другу лікарню в Макіївці. Там я зустрів волонтера, який за тисячу рублів погодився відшукати мою дівчину в Маріуполі. Я сказав, що не маю таких грошей, і він пішов. А потім неочікувано скинув фото будинку мого батька. Виявилося, він таки відправився шукати моїх рідних. Так батько дізнався і передав моїй дівчині номер телефону. Тоді ми з нею вперше за, мабуть, місяць зідзвонилися. Домовилися, що приїде до мене. Ми знайшли їй квартиру там, тому вона могла тепер до мене часто їздити.

Сусід-метадонщик

У Макіївці почали працювати з моїми пораненнями, поставили спиці в неампутовану ногу. Потім — щось на кшталт апарата Ілізарова, його спрощений варіант. 

Якось до мене в палату підселили «ДНРівця» Максима. Тоді почався треш. Він постійно жалівся, що йому мало уваги від лікарів, істерив з будь-якого приводу. До нього приходили батьки, приносили флакони з аптечним спиртом. Він напивався і кричав на мене й мого сусіда по палаті, теж маріупольця, — мовляв, ми самі винні в тому, що сталося, бо не протидіяли «нацистському режиму». 

До нього іноді приходили друзі, і вже разом вони знову пили аптечний спирт. А якось почали колотися просто в палаті. З їхніх розмов зрозумів, що це метадон. Я знімав це на камеру і скидав медсестрі, щоб або мене перевели в якесь інше місце, або його. 

В один з вечорів він, пʼяний, знову кинувся на мого сусіда-маріупольця. Збіглися медички, щоб відтягнути його. Тоді вже його поклали до іншої палати — туди, де лежали такі ж, як він, «ДНРівці». Вперше за цей час я зміг відпочити. 

Шлях туди, де все рідне

Ми з дівчиною обговорювали, що треба виїжджати. Знайшли якусь службу — і мене на ношах повантажили в машину й повезли на так звану фільтрацію, щоби встановити, хто ми такі. З фільтрації поїхали на квартиру в Макіївці й стали шукати варіанти, як повернутися на підконтрольну Україні територію. Через три тижні знайшли перевізника, який погодився нас вивезти, але з Маріуполя. Був серпень: ми знову повернулися додому.

Зупинилися в покинутому будинку. Багато хто практикував таке: ті, у кого житло було зруйноване, шукали вцілілі помешкання й оселялися в них. Памʼятаю, як уперше виїхали зі знайомою її машиною в місто. Мене накрив шок. Місцевих на вулицях майже не було, зате вулицями бродили буряти, багато підозрілих чоловіків, усі бухали. Ми проїхалися до мого барбершопу, до нашого будинку — все в руїнах.

Людина, яка обіцяла нас вивезти з Маріуполя, врешті просто зникла. Ми залишилися в місті на два тижні. Якось я зловив інтернет, написав усім знайомим, що потребую евакуації. Інтернет пропав. Дуже скоро з нами звʼязався чоловік, назвався Денисом. Виявилося, він — водій організації Help People, яка евакуює людей з різних окупованих та прифронтових міст і сіл.

Наступного дня рано-вранці по нас приїхав Денис, він з моєю дівчиною та нашою знайомою повантажив мене до машини. Крім нас, було ще троє пасажирів та один пес. Кішку в переносці поставили під ноги, наша собака лежала в ногах, я поклав ногу на дівчину. Ми провели в такому положенні півтори доби.

Як тільки рушили, Денис закомандував, щоб на всіх блокпостах ми казали, що їдемо в Крим. Нам треба було роззнайомитися та вивчити легенду, буцімто ми всі з одного будинку і хочемо виїхати в Крим до рідні. Нас пропустили на всіх блокпостах. Денис поводився впевнено, не викликав підозр у росіян.

Так доїхали до Василівки. Там стояла величезна черга на виїзд, ми були 1200-тими — провели б там мінімум два тижні, бо за день випускали максимум сто машин. Денис підійшов до якогось військового на блокпості, сказав, що в машині поранений і нам терміново треба до лікарні. Той пообіцяв перевести нас до «пільгової» черги. Нам казали, що зможемо виїхати о 10-й годині, потім о 15-й, потім о 17-й — так ми й залишилися ночувати в машині. 

Наступного дня нас таки пропустили в колону, яка проїхала блокпост за кілька годин. Змусили вивантажити всю машину. Перевіряльник гаркнув на мою дівчину: «Прибери собаку, бо зараз пристрелю. Мене в дитинстві собака вкусила, потім ходив їх по двору стріляв» — і засміявся. 

Врешті пропустили. Один блокпост, другий, ми їдемо на «ДНРівський нуль», вʼїжджаємо в сіру зону. Мабуть, це був найстрашніший момент. Усі їдемо мовчки. Аж ось бачимо новий блокпост, а там напис: «Слава Україні! Смерть ворогам!». Ми з дівчиною в сльози. 

Наші хлопці відкрили авто, побачили мене, поматюкалися, пропустили далі. На наступному блокпості в машину зайшов український військовий і сказав: «З поверненням додому».

Небайдужість

Ми приїхали в Запоріжжя, вилізли з машини, курю, мене трусить — не можу заспокоїтися. Весь автобус спокійний, а в нас з дівчиною істерика. Я був щиро здивований тим, як нас зустрічають — як у якомусь американському фільмі. Мене одразу оглянули лікарі, натикали візиток з безплатними перевезеннями по Україні та за кордон, нагодували, видали набори з гігієнічними засобами. Я вперше за довгий час опинився в місці, де до мене не було байдуже.

Денис відвіз нас у Дніпро, там у друзів ми провели тиждень. Відпочили трохи, поїли нормальної їжі. Вирішили замовляти квитки до Львова. Нас зустріла знайома, допомогла знайти житло на перший тиждень. Мене одразу поклали до лікарні, зняли апарат Ілізарова. Через тиждень виписали.

У той час я написав пост в інстаграмі: поділився своєю історією та прикріпив номери картки для тих, хто захоче допомогти. Я працювати не можу, дівчина мене доглядає — теж не може влаштуватися на повноцінну роботу. Допис швидко розійшовся — мені почали присилати донати, це дозволило зняти кімнату й оплачувати реабілітацію. Зараз є надія на протезування, але поки що про терміни говорити зарано.

Ми обовʼязково повернемося 

Я часто думаю про Маріуполь. Це місто, яке дало мені головне — професію та кохання мого життя. Там у мене змінився світогляд, там я став собою. Війна зруйнувала всі мої мрії. 

Коли дивлюся тікток або ютуб, спокійно сприймаю російську пропаганду, дезінформацію, брехню в російських новинах — мене це все не тригерить. Та щоразу, як бачу в стрічці щось про Маріуполь, зриває дах. Я не можу спокійно говорити, бо стільки злості.

Але його обовʼязково визволять. Я точно знаю, що ми повернемося. Не знаю, чим ми там займатимемося, але це вже неважливо. Будемо відбудовувати, як можемо. Це найбільша мрія. 

Тепер Влад та його дівчина проживають у невеличкій кімнаті у Львові. Влад проходить реабілітацію на кошти з донатів небайдужих. Допомогти фінансово герою та його дівчині можна тут:

Монобанк: 4441 1144 4701 4497

ПриватБанк: 4149 4390 4201 3700

PayPal: vladbeskrovnii123@gmail.com

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій