Трагедії та порятунок у декораціях сірої зони: як «Восток SOS» евакуює мешканців прифронтових міст. Репортаж Заборони

Через війну з Донецької області щодня вимушені евакуюватися цивільні жителі. Лінія фронту непередбачувана — ситуація там може змінитися будь-якої миті. Волонтери, ризикуючи своїми життями, щодня вивозять у безпеку тих, хто цього потребує. Команда Заборони разом із рятівниками «Восток SOS» зʼїздила в Часів Яр, розташований за кілька кілометрів від лінії фронту, й поспілкувалася з місцевими про те, чому вони не хочуть залишати небезпечні райони та що може змусити їх евакуюватися. 

Рятівники

Зустрічаємо команду «Восток SOS» на одній із заправок у Краматорську. Сьогодні ми разом їдемо евакуйовувати маломобільних людей з Донецької області. Маршрут дещо складний: з Краматорська в Часів Яр, потім знову в Краматорськ, а далі — в Покровськ.

«Щоб не везти людей із Краматорська в Часів Яр, спочатку ми поїдемо в більш небезпечне місце, потім повернемося», — пояснює Забороні чоловік у сірій флісовій кофті та бронежилеті. Це Владислав Арсеній — рятівник організації «Восток SOS», який разом із напарником Едуардом Скориком від минулої весни евакуює цивільних з Донеччини.

«Я починав евакуйовувати людей ще з середини березня [2022 року], возили із Сєвєродонецька та Лисичанська. Але тоді я до жодної організації не був причетний, усе робив самотужки, — розповідає Едуард Забороні. — Потім свої кошти закінчилися, зрозумів, що треба шукати можливості допомагати далі. Мій вибір припав на “Восток SOS”. Дуже радий, що вирішив іти саме сюди».

Робота з людьми

«Восток SOS» — одна з найдавніших громадських організацій, які допомагають постраждалим унаслідок війни в Україні. Її заснували в травні 2014 року, і відтоді «Восток SOS» допомагає цивільним на лінії фронту гуманітарно, юридично та інформаційно. Один з напрямів діяльності організації — евакуація з прифронтових територій. 

Людина, яка хоче евакуюватися або евакуювати когось із рідних, має залишити заявку на гарячій лінії. Звідти інформацію передають рятівникам і формують маршрут. Команда виїжджає за вказаною адресою, забирає людей та привозить на евакуаційний потяг у Покровськ. 

Проте, каже Едуард, буває й таке, що вони приїжджають за заявкою, а людина відмовляється виїжджати. Зазвичай це трапляється, коли про допомогу просять родичі: звʼязку в селах і містах, наближених до лінії фронту, часто немає, тому приїзд рятівників може бути несподіванкою та шоком. 

Часом трапляються трагічні випадки. Одного разу Едуард забирав з Бахмута жінку з сином. У пасажирки був цукровий діабет, вона впала в інсулінову кому. Рятівник уперше з таким зіткнувся й не розумів, як допомогти жінці. Син сказав, що вона просто простудилася, тому їй погано.

«Ми її дуже швидко доправили в Краматорську лікарню, але лікарі сказали, що жінці залишилося жити приблизно добу, порекомендували її залишити, щоб не померла в дорозі. Через годину після того, як ми поїхали, вона померла», — говорить Едуард. 

Син жінки евакуювався на захід України, а за тиждень повісився — не зміг пережити смерть матері.

«Ще одного чоловіка евакуювали з Бахмута. У нього не було кінцівок, дуже важко дихав. У швидкій дали інгалятор проти астми, та він не допомагав. Ми привезли чоловіка на потяг, але ставало гірше. Викликали швидку, і він помер у лікарні. Це запущені випадки, бо люди тягнуть до останнього, коли лікарів у місті вже не лишається і допомогти просто нікому. На жаль, буває так, що евакуйовуватися вже пізно — лікарі нічим допомогти не можуть», — говорить Едуард.

Місто поблизу фронту

Наша машина прямує за мікроавтобусом з емблемою «Восток SOS». На блокпостах майже не зупиняють — хлопці їздять там щодня, їх усі знають. Дорога від Краматорська рівна. Та щойно зʼїжджаємо в напрямку Часового Яру, починаються ями.

Місто Часів Яр розташоване за 17 кілометрів від Бахмута, де зараз точаться жорстокі бої. Втім, сам Часів Яр теж обстрілюють щодня. Попри це, там живуть цивільні й навіть працює кілька продуктових магазинів. 

Часів Яр можна умовно розділити на дві частини: правий та лівий берег, між ними — канал річки Сіверський Донець. Переїзд через канал небезпечний, за кілька кілометрів нижче по каналу траса, одразу за нею — сіра зона. Саме на цьому клаптику можна почути найгучніші вибухи.

Швидко пролітаємо переїзд через канал і в’їжджаємо в лівобережну частину міста. Руйнування тут серйозніші: в більшості будівель немає скла на вікнах, частіше трапляються зруйновані будинки та вирви від снарядів і ракет.

«Ми виживаємо»

Будинок, що нам потрібен, розташований майже на східному виїзді з Часового Яру. Це чотириповерхова цегляна будівля на два підʼїзди. Біля одного з них чоловік кипʼятить на багатті воду. 

«У вас є родичі в Україні? Якщо немає куди поселитися, наша організація надає маломобільними та лежачим житло, харчування й медичну допомогу», — каже Едуард до чоловіка. 

Той сухо відповідає, що евакуюватися не хоче, але забирає брошуру організації з номерами гарячої лінії. Знайомимося. Його звуть Ігор, на вигляд — за 60. 

«Ми не живемо, ми виживаємо. Немає тепла, світла, звʼязку — ніхріна немає. Виїжджати нема за що. От відвезете, а що далі? Дадуть дві тисячі гривень — і палець до рота, все?» — пояснює Ігор свою відмову евакуюватися.

Поки рятівники допомагають готовим до евакуації мешканцям перенести речі в машину, надвір виходить сусід Ігоря Юрій. У розмові виявляється, що він нещодавно втратив на війні сина. 

«Данило Горбенко, 23 роки. Пацан займався спортом, багато медалей мав. Закінчив спортивний коледж імені Бубки, луцький інститут. Хотів далі навчатися, піти в поліцію. Але так сталося, що вступив на службу за контрактом. Він загинув кілька днів тому під Сіверськом. Зараз у Дніпрі, в четвер поховання», — говорить Юрій Забороні.

Він разом з матірʼю свого сина поїде на похорон. Але потім планує повернутися назад. Причина та сама: немає за що жити, а волонтерам, які обіцяють надати житло, не довіряє. 

З підʼїзду Едуард виводить 89-річну Тамару Єгорівну, за ними з пакунками виходить її син Володимир. Вони все життя жили в Часовому Яру, не хотіли виїжджати, бо це — їхній дім. Евакуюватися вирішили після того, як у будинок прилетів снаряд. 

«Волонтери приїздили, ходили по квартирах. Спочатку ми не хотіли їхати, бо можна було жити: опалення, вода. А потім нічого не стало. У сусіднє вікно залетів касетний снаряд, усе розбив навколо. Вікна повилітали і в кухні, і в спальні», — розповідає Забороні Тамара Єгорівна. 

Снаряд прилетів у кухню її сусідів. На той час господарів удома вже не було. В тій квартирі пробитий дах і дірки на місці вікон.

Володимир заколотив вибиті вікна дошками, але це не допомогло: усередині дуже холодно, температура майже не відрізняється від тої, що на вулиці. Про евакуацію домовилася племінниця жінки. Вона раніше теж евакуювалася з Часового Яру, тепер живе в безпечному регіоні.

Сідаємо по машинах. Треба швидко виїжджати, бо звуки вибухів наближаються. На переїзді через канал мікроавтобус рятівників зупиняється перед нами. Едуард з Владиславом виходять з машини, до них підбігає пара років 50 із сумками на візках. Рятівники вантажать їх до машини. 

Здається, ми мали забрати тільки двох людей звідси. Незапланована евакуація? Якраз напередодні ми сперечалися в команді про те, чому люди не хочуть виїжджати. Оператор Женя вважав, що хто хоче виїхати, той і пішки піде з небезпеки, я заперечувала. Ця сцена могла б бути яскравим підтвердженням його слів. Якби ми не зупинилися на правому березі міста й не висадили подружжя. Виявилося, вони попросили підвезти їх до магазину. Пішки йти було б далеко та небезпечно.

Самотній, але не покинутий

Прямуємо до Краматорська. Назустріч трасою несуться машини швидкої, військові й волонтерські автівки, цивільні тут їздять нечасто. На вʼїзді до Краматорська зупиняємося, шукаємо вулицю Сонячну — там треба забрати наступного пасажира. 

Біля потрібного будинку стоїть чоловік, на вигляд років 65. Він зустрічає рятівників та проводить до хати. Забиратимемо сьогодні не його, а сусіда.

«Йому 72 роки. Ми вже девʼять років дружимо, я недалеко живу. Нормальний хлопець, тільки от життя в нього не склалося, з жінками не вийшло, тому він тут один жив. Раніше хату опалював пічкою, а потім упав і тепер не може ходити», — пояснює чоловік.

Будинок дуже маленький і неохайний. Вікна закладені мішками з піском і заколочені дошками. Всередині з рота йде пара, у ніс бʼє різкий запах сирості, туалету та зіпсованих продуктів. За два кроки навпроти входу — кімната, щоправда, від дверей лишилися самі петлі.

У кімнаті на ліжку, закиданому подушками й одягом, лежить старий чоловік. Він не дуже розуміє, що відбувається, і тільки здивовано дивиться на нові обличчя в його домі. 

«Це волонтери, Анатолію Дмитровичу, не бійтеся. Вас до лікарні заберуть, як я вам і казала: через Покровськ у Дніпро», — озивається жіночий голос за нашими спинами. Це соцпрацівниця, яка доглядала старого й подала заявку на його евакуацію. 

Жінка турботливо загортає ноги дідуся в шарфи й пояснює: так набрякли, що не влізають у жодне взуття. Перед евакуацією пасажирів, які можуть тільки лежати, треба перевірити на наявність підгузка. Жінка і про це потурбувалася. Чоловік готовий до транспортування. Його перевертають на бік і підкладають під спину тканинні ноші. 

«У нього електронне направлення, треба одразу до терапевта. Сусід сказав, що в нього може бути підвищений цукор. Ліва нога відморожена або поламана — він нещодавно впав. Та набрякла й червона, не може на неї ставати», — звітує соцпрацівниця. 

Один з рятівників виходить із хати й повертається за хвилину з Володимиром — сином Тамари Єгорівни. Нести чоловіка вдвох не вийде, бо він важкий. Володимир не відразу орієнтується, що йому робити, і помилково тягне ноші на себе — Анатолій Дмитрович ледь не падає на підлогу. Едуард пояснює, як треба нести ноші, й за кілька хвилин чоловіка вкладають на спеціальне місце в мікроавтобусі.

Дому більше немає

Наступний пункт призначення теж у Краматорську, щоправда, ближче до центра міста. З багатоповерхівки з валізою в руках виходить жінка років 50. Це Світлана. Розповідає, що виїжджала з Донеччини вже кілька разів. Її будинок був розташований у Барвінковому Харківської області. Місто опинилося на лінії фронту й пережило сильні обстріли, що знищили Світланин дім.

У Краматорську жінка винаймала квартиру. Раніше вона виїжджала до Переяслава, але не змогла знайти роботу. Повернулася до Краматорська по документи, щоби далі шукати можливість заробити, але якраз напередодні місто обстріляли, тому вирішила евакуюватися.

«У мене немає дому ще з квітня. Я не знаю, куди їду. Буду питати на місці, шукатиму вакансії. За дві тисячі від держави не дуже протягнеш на орендованій квартирі, — пояснює жінка Забороні. — Моя сваха повернулася до Барвінкового, але її хати теж немає, живуть із чоловіком у квартирі. Але в них хоча б робота є, розумієте?»

Потяг у безпеку

З Краматорська до Покровська їхати приблизно півтори години. Туди звозять усіх евакуйованих з Донеччини. По обіді з покровського вокзалу відправляється потяг на Дніпро — один із чотирьох вагонів евакуаційний, в інші продають квитки. 

Біля потяга вже чергують волонтери та Нацполіція — вони допомагають розсаджувати пасажирів. Маломобільних доставляють у вагон спеціальним підйомником. 

Анатолія заносять у перше купе та кладуть на нижню полицю, навпроти нього сідає Світлана й Тамара Єгорівна з сином. Вагон швидко наповнюється людьми — інші організації привезли сьогодні на евакуацію кілька автобусів із цивільними. 

Люди набиваються — пасажирів значно більше, ніж вільних місць, тому на одну поличку розміщують по три-чотири особи. Якась жінка вимагає пересадити її в менш наповнене купе. Волонтер, який розсаджує всіх по місцях, терпляче пояснює, що це евакуаційний вагон, місця в ньому безплатні, тож вибирати, де їхати, вона не може. 

Уже за кілька хвилин протиснутися проходом стає важко: весь коридор завалений сумками та валізами. Через загальний гомін проривається дитячий плач. Ще десять хвилин — і потяг повезе евакуаційний вагон до безпечних регіонів.

Наші евакуйовані вийдуть з вагона в Дніпрі. Анатолія повезуть одразу до лікарні, інших волонтери «Восток SOS» відправлять до шелтера.