«Я не планую нічого далі цієї війни». Польський фотограф Патрик Ярач проїхав Україну від Бучі до Херсона. Подивіться на людей, яких він ніколи не забуде

«Я маю відчуття, що роблю щось дуже важливе», — говорить польський фотограф-документаліст Патрик Ярач. Він називає Україну своїм новим домом і відвідує найгарячіші точки повномасштабної війни, щоби документувати злочини окупантів. Напередодні чергової поїздки фотографа на Схід України журналістка Ольга Гембік спеціально для Заборони поговорила з Ярачем про ціну свободи, роботу над власними емоціями та західний погляд на російське вторгнення.

30-річний Патрик Ярач народився в польському місті Колобжег на березі Балтійського моря, згодом переїхав до Торонто. Пізніше жив у Лондоні, займався графічним проєктуванням, дизайном і мав успішну кар’єру. Одного разу він побачив у новинах український Євромайдан (події Революції гідності 2013–2014) — і остаточно вирішив, що хоче займатися документальною фотографією.

За кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення Росії Патрик Ярач оселився в Києві, щоби зняти документальний фільм про війну на Донбасі. Він означив столицю України власним домом і нині методично фіксує історію українців та хронологію злочинів держави-терориста в країні, часом публікуючи свої роботи в західних медіа. А серед найближчих планів — попрацювати над документальним фільмом уже про повномасштабну війну.

«Братство»

Найбільша моя мета — задокументувати [повномасштабну] війну і всі злочини, які скоює тут Російська Федерація. Я стежив за підготовкою до вторгнення й майже весь попередній [2022-й] рік провів в Україні, де побачив, як [зокрема] реальність гарного міста Києва, в якому живуть освічені люди, нараз перетворюється на кошмар.

Те, що я постійно у вирі подій, дозволяє мені бувати в місцях, доступних не кожному. Так я часто документую дуже цінні й важливі речі.

Наприклад, у травні минулого року на військовій базі поблизу окупованого тоді Ізюма ми пили чай із чотирма бійцями добровольчого батальйону «Братство», говорили про історію України, століттями розірваної війною та окупацією. Вони загинули разом під час завдання в тилу ворога [мова про Максима Михайлова, Юрія Горовця, Тараса Карпюка й Богдана Лягова, які загинули 25 грудня 2022 року у складі ДРГ на території Росії].

Ніколи не забуду, що мені сказав Богдан [Лягов]: «Навіть якщо я помру, було б значно гірше залишити жити своїх дітей у поневоленій Україні. Я відчуваю відповідальність захищати свою країну та майбутнє мого покоління». Йому було лише 19, але говорив як доросла сформована людина.

Це трагічна історія втрати й самопожертви ще одного покоління українців, які платять найвищу ціну за свободу своєї країни, — і ці історії потрібно фіксувати. Я хотів би залишитися в Україні після війни та задокументувати все в хронологічному порядку, бо це найважливіший досвід не лише мого життя, а й цілої генерації.

Білорусь

Багатьом людям, які зазнали складного досвіду, важливо ним поділитися. Я можу підтвердити це особисто, бо пережив ув’язнення й катування ОМОНівцями, коли їздив фільмувати акції протесту після сфальсифікованих виборів у Білорусі. Мені відносно пощастило — били, як й інших. Але деякі чоловіки, наприклад, пережили зґвалтування.

Найбільше я тоді боявся, що стану політичним в’язнем, таким собі пішаком, якого захочуть притримати на кілька років для політичних торгів. На щастя, все обійшлося. Після звільнення з в’язниці відчував потребу це проговорити, почути, що комусь це важливо.

Коли розмовляю з людьми в Україні, завжди питаю їхньої згоди фотографувати. Більшість потребують цього й не заперечують. 

Останнє, чого я хотів, — завдати людині додаткового болю.

Найгірше місце

Я багато років розвивав свою дизайнерську кар’єру, але ніколи не відчував, що це заняття принесе щось позитивне, крім прибутку. Тепер я знаю, що роблю в житті те, що маю.

Бахмут — це найгірше місце, яке я відвідав під час війни. У грудні там що 20 секунд падали бомби й ракети. Люди, що живуть там по підвалах і виходять, наприклад, по хліб, часто втрачають життя чи зазнають каліцтв.

Найбільше мене зачіпають трагічні людські історії, яких в Україні, на жаль, мільйони. А також героїзм тих, кого я зустрічав: солдатів і волонтерів, яких уже немає серед живих. Збереження фотопам’яті про них дуже важливе, хоч це й розриває серце.

Я ніколи не забуду розмови з пані Клавдією з Гостомеля. Після того, як російські війська вийшли з міста, вона скрізь розшукувала свого сина — по лікарнях, у поліції, була змушена оглядати тіла людей, закатованих і вбитих росіянами. Пані Клавдія попросила мене передати, якщо раптом його побачу, що чекає на нього вдома. Сказала тими ж словами, якими зверталася до сина, коли той був дитиною: «Серьожа, мама тебе любить».

Після важкого дня я приходжу додому, переглядаю фотографії, редагую. Часом плачу — дозволяю собі ці емоції, цей біль. Якщо я дізнаюся, що хтось загинув, реагую цілком природно й не приховую почуттів. Разом з тим намагаюся стежити за своїм психічним станом.

Я маю відчуття, що роблю щось дуже важливе. І це дає сили виконувати своє завдання. Здається, що нинішня війна — найважливіший період у моєму житті. Тож я не планую нічого далі цієї війни.

Брехня

Західні медіа не зрозуміли російсько-української війни. І це ще одна з причин, чому я зосередився на своїй справі. За вісім років в Україні загинуло 13 000 людей, а деякі ЗМІ продовжували концентрувати увагу на питанні, чи є тут «праве крило». В той час, коли на політичних дебатах у Росії відверто говорять про геноцид українців, репортажів на цю тему немає.

Погляд на цю війну до 2022 року був спотворений. Я бачив сюжет, як журналістка їде в Крим зафільмувати кумедного тигра, якого тримає олігарх. Ніхто не говорить про те, що в Криму відбувся геноцид кримських татар і якою ціною Росія анексувала півострів.

Що далі від кордонів України, то більше російської брехні потрапляє в медіа. Зокрема, повторення неправди про українських нацистів. Я впевнений: Україна виграє війну. Питання лише в тому коли. І, на жаль, усе це обходиться дуже трагічною ціною.