«Деколонізація — це обопільний процес. Потрібні двоє: колонізовані й колонізатор». Як інуїтка Айю Пітер почала повертати корінним народам Арктики їхню культуру

Колись інуїти, корінний народ Півночі, були мовчазними жителями країн, де вони оселилися тисячі років тому. Але останніми роками представники цього народу почали голосно заявляти про свої права й проводити деколонізацію. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова зустрілася з Айю Пітер — інуїтською активісткою, адвокаткою та дизайнеркою традиційного одягу, про яку щойно вийшов фільм Twice Colonized («Двічі колонізовані»), присвячений боротьбі інуїтів за гідність, — і розповідає про процеси деколонізації, які активізувалися в спільнотах корінних народів. 

Коли Айю Пітер було 11 років, батько вирішив відправити її з Гренландії, де вони жили, у Данію за спеціальною програмою інтеграції для гренландських дітей. Це було на початку 1970-х років, коли «зелена країна» була графством у складі Данського королівства. Інтеграційна програма передбачала, що дитина живе в данській родині, вивчає данську мову й культуру та «цивілізується». 

У Данії Айю дістала інше, данське ім’я, швидко забула інуїтську мову й не змогла навіть розмовляти нею з батьками, коли вперше повернулася в Гренландію на канікули після кількох років. Усе дитинство вона провела в переїздах між чужими родинами та містами, і, як сама Айю розповідає у фільмі «Двічі колонізовані», через це в неї не залишилося жодних згадок про місце, яке могла б назвати домом.

«Я весь час пристосовувалася», — каже вона. 

Причиною втраченого дитинства й зламаної психіки жінка називає колоніальну політику Данії. Коли Айю виповнилося двадцять, вона опинилася на науковій конференції в Північній Канаді, де зустріла багато інуїтів і вийшла заміж, як вона каже з посмішкою, «за першого-ліпшого інуїта». Після цього вона переїхала в Нунавут, де народила п’ятьох дітей і живе вже сорок років поспіль.

Як Гренландія стала колонією? І як на її сучасний процес деколонізації (частково) вплинули протести Black Lives Matter?

Гренландія — це найбільший острів Землі між Північним Льодовитим та Атлантичним океанами. Там живе близько 55 тисяч людей, більшість з них — етнічні інуїти, або ескімоси. Інуїти — це етнос, який тисячі років тому мігрував з Північно-Східного Сибіру через Берингову протоку й проживає в арктичних і субарктичних регіонах Гренландії, Лабрадору, Північної Канади та Аляски. Вони розмовляють інуїтською мовою, яка входить до групи ескімосько-алеутських мов і перебуває під загрозою знищення.

З Х століття Гренландію почали заселяти нормани. Наприкінці XV століття норманські колонії зникли, а на початку XVIII століття контакти між скандинавами та Гренландією відновилися, і Данія встановила свій суверенітет над «зеленим островом». Велику роль у цьому відіграв Ганс Еґеде — норвезький лютеранський проповідник. У 1721 році він попросив данського короля Фредеріка IV про дозвіл організувати пошук колонії, про яку давно чув, і заснувати в Гренландії релігійну місію. 

Еґеде вважав, що якщо на острові ще залишилися європейці або їхні нащадки, то з ними варто встановити контакт. А якщо відшукати їх не вийде, то принаймні вдасться налагодити контакти з ескімосами — тобто інуїтами — і звернути їх у християнську віру та зробити підданими данської корони. Невдовзі Еґеде став єпископом Гренландії та доклав багато зусиль, щоби прискорити колонізацію. 1814 року острів став данською колонією, а в місті Нуук, столиці Гренландії, встановили пам’ятник місіонерові. 

Улітку 2020 року, під час активної фази масових акцій Black Lives Matter, які охопили світ через убивство афроамериканця Джорджа Флойда поліцейським у США, статую Еґеде облили червоною фарбою й написали на ній: «Деколонізувати». 

Як починалися деколоніальні зміни?

Колоніальний статус Гренландії офіційно припинився 1953 року через внесення поправок до Конституції Данії. Згодом Гренландія була інтегрована як графство в Королівство Данії, через що гренландці отримували данське громадянство. Водночас, незважаючи на офіційне припинення колоніалізму, Данія продовжувала дотримуватися політики культурної асиміляції. Без знання данської мови гренландцю було неможливо влаштуватися на нормальну роботу. Також були й економічні обмеження за критерієм місця народження: наприклад, громадяни, які народилися в Гренландії, отримували менші зарплати в порівнянні з уродженцями Данії. 

Під час з’їзду Світової ради корінних народів у 1975 році делегати від різних корінних народів Америки озвучили, що корінний народ (indigenous people) — це група людей, яка є нащадками тих, хто найраніше населяв землі, де вони нині живуть, але не має контролю над урядом рідної країни, бо монополія на політичні рішення належить білим людям. 

Визначень поняття «корінний народ» доволі багато, і вони різняться залежно від контексту й самовизначення самих народів. Та одна з характерних ознак залишається актуальною для багатьох етнічних спільнот — відсутність контролю над рішеннями, які стосуються території проживання. 

У 1961 році, коли Айю Пітер був лише рік, Данія офіційно подала заявку на вступ до Європейських Співтовариств — провісника нинішнього Євросоюзу. Як виборчий округ Данії, Гренландія була повністю інтегрована в процес приєднання країни до ЄС. Тож мав відбутися референдум. Данці проголосували за приєднання до Співтовариств більшістю голосів (63,5%). Але в Гренландії референдум призвів до відмови від ЄС — проти проголосувало 70,8% виборців. Проте, незважаючи на відмову Гренландії, острів приєднався до ЄС як частина Данії. 

До 1970-х років Гренландією управляла виключно данська держава, незважаючи на те, що «зелена країна» перестала бути колонією. Усі рішення, які стосувалися Гренландії, ухвалювали в Копенгагені, а на місцях їх реалізовувала данська буржуазія. Данія зберегла контроль над питаннями економічної та соціальної політики. Але приблизно в той самий час вже почав формуватися рух за незалежність. У 1983 році Європейська комісія дозволила Гренландії вийти з Європейських Співтовариств та отримати статус ОКТ — окремих країн і територій ЄС, який допомагав розвиватися таким країнам, як Гренландія.

Як колонізація впливає на покоління, які народилися в уже вільних країнах? І чому, можливо, саме через це серед інуїтів настільки поширене самогубство?

«Вони забирають твою землю, вони забирають твою освіту, вони забирають твою мову. Тому нам доводиться вчити іноземну мову, де немає жодного схожого слова, переймати інший спосіб мислення, інший спосіб поведінки. Це те, що відбувається, коли хтось приходить і відбирає твою землю, твій спосіб мислення та побут», — каже Пітер. Зараз їй 62 роки, і справжній шлях усвідомлення свого колонізованого мислення для неї почався відносно недавно.

Також порівняно недавно Данія почала розслідувати примусові практики, які застосовували щодо гренландців у XX столітті. Наприклад, протягом 1960–70-х років тисячам гренландських жінок і дівчат насильно встановлювали внутрішньоматкові спіралі — засіб контрацепції, який розміщується всередині матки, щоб запобігти вагітності. Деяким дівчатам було по 13–15 років. Наприклад, інуїтка Ная Ліберт розповідала в інтерв’ю ВВС, як у 13 років шкільний медик відправив її в клініку, де данські лікарі без згоди батьків встановили їй у матку спіраль. У багатьох дівчат після такої операції були ускладнення, деякі навіть утратили здатність завагітніти або лишилися без дітородного органа. Журналісти подкасту Spiralkampagnen («кампанія щодо використання спіралі») знайшли записи, які свідчать про те, що 4500 жінкам і дівчатам — приблизно половині всіх фертильних жінок Гренландії — імплантували спіраль між 1966-м і 1970-м роками.

Але між причинами та наслідками часом складно провести пряму лінію. Скажімо, у Гренландії — як і в Північній Канаді, де корінний інуїтський народ також зазнавав колонізаційного контролю, — найвищий індекс рівня самовбивств у світі. Самогубства серед молоді — це тема №1, коли йдеться про інуїтів. І деякі дослідники пов’язують це саме з політикою щодо корінного народу як «другосортного». 

У фільмі «Двічі колонізовані» Пітер розповідає, як її молодий син укоротив собі віку, вистрибнувши з вікна своєї квартири на десятому поверсі в Нунавуті. Ця трагедія перевернула її життя й ледь не зламала жінку. Але, каже Айю, вона впоралась, і з цього почався її справжній, відчайдушний шлях активізму з деколонізації. 

Як повернути собі вкрадену культуру? Досвід Айю Пітер

Пітер носить татуювання на обличчі й руках. Вони називаються тунііт — це традиційні інуїтські тату в жінок. Значення деяких зображень відсилають до інуїтського міфу про морську богиню Седну, якій відрубав пальці розгніваний батько. Пальці стали морськими тваринами, на яких тепер полюють люди. 

Але ще 20 років тому Пітер не могла знайти жодної особи, яка б носила традиційні інуїтські татуювання. Ця традиція була знищена колонізаційною політикою. Айю та її колезі Алетеї Арнакук-Баріл, яка знімала фільм про етнічні традиції ескімосів, довелося ходити до старих людей у Нунавут у Північній Канаді, щоб зібрати усні історії про те, як виглядали татуювання. 

«Вони зображували на малюнках те, як виглядали їхні матері й бабусі, які татуювання робили інуїти, яким чином і чому, — розповідає Айю Пітер. — Після п’яти років зйомок і збору інформації ми вирішили пройти через ритуал, коли старійшина запитує духів згоди на те, щоб ми зробили собі татуювання. І один з них повернувся з відповіддю — так. Нам дозволили. Світ духів сказав: так, можна робити татуювання, це не образить наших предків». 

Айю згадує, що тоді, 12–13 років тому, люди хапали її за татуйовані руки, ніби вона була музейним об’єктом. А сьогодні ці тату — поширена й популярна практика по всій Арктиці.

«Тепер ми повертаємо традиції, які втратили, відроджуємо нашу культуру, — каже Айю. — Нам не дозволяли їх практикувати сотні років».

Чому колонізаторам і колонізованим так важливо деколонізуватися разом? 

Деколонізація — це персональна подорож кожного, вважає Пітер. Але це також обопільний процес. Вона розмовляє про досвід життя в умовах колонії з сотнями таких, як вона, представників корінних народів по всьому світу — та з тими, хто представляє країни, які здійснювали колонізаційну політику. Це основна частина її активістської діяльності. 

«Важливо говорити між собою — колонізованому з колонізатором, — каже вона. — Потрібні двоє: колонізований народ і колонізатор. Ми маємо деколонізуватися разом. Ніхто не може зробити це наодинці».

Також важлива частина деколонізації — розповідати свою частину історії. 

«Тільки колонізатори писали книги, тільки колонізатори оповідали одну сторону історії. Тож ми маємо розказати нашу версію», — каже Айю. 

Нині вона працює над книгою про інуїтів. Її ціль — робити свій народ видимим, показувати приклад того, що коїть з людьми бажання можновладців підкорити собі меншість. Розповідь є найважливішою частиною процесу деколонізації, а ще це терапія для тих, хто проходить через зміни власної оптики й самоідентифікації. 

«З боку Данії нами керували 300 років, а з боку Канади — 130 років, коли все нав’язувалося іншою мовою, з іншими цінностями. Звичайно, це не можна подолати за кілька років, — каже Айю. — Потрібно багато людей, щоб рухатися вперед, щоб мати менш колонізований спосіб мислення. Але ми дуже мирні й дуже добрі. І хотіли б співпрацювати з іншими колонізаторами та іншими людьми мирним шляхом, без війни. Я навчилася від інуїтів, що ми не заохочуємо плітки, погані розмови й лихі думки. Але коли гніваємося по-справжньому, можемо зрушити з місця цілий світ. Бо ми найсильніші люди, які змогли вижити в дуже ворожому середовищі».