На третій день повномасштабного вторгнення армія РФ окупувала Гракове — село в Чугуївському районі Харківської області. Гракове зазнало великих руйнувань — більших, аніж інші населені пункти району. Журналіст Дмитро Кузубов приїхав у село, умови в якому нагадують сетинг постапокаліптичної картини: відсутнє понад рік світло, одна з найзамінованіших територій Харківщини та сліди воєнних злочинів.
Кусок розірваного берця
Піротехніки з приладами, схожими на металошукачі, сканують землю вздовж дороги та ліній електропередач. Інколи апарати видають звукові сигнали. Один із таких лунає під час наближення до упаковки від російського сухпайка.
«Пацани сидять, не можуть вийти з цього квадрата: дуже сильно заміновано, — розповідають піротехніки. — Ми вже один “Урал” поміняли, бо був підрив, і потім ІМР їхав забирати наш “Урал” — теж підірвався».
Над розмінуванням території працює черкаський підрозділ ДСНС, який приїхав сюди тиждень тому на заміну чернігівському.
«Був випадок підриву [колеги з чернігівського розрахунку], учора ми бачили кусок його розірваного берця. Він натрапив на міну-“лепесток” — залишився без стопи, — стверджує співробітник ДСНС Олександр Марченко. На одній з його нашивок написано Bucha. — Перед цим ми були в Снігурівці Миколаївської області — масштаб замінування тут більший, можливо, вп’ятеро. Дуже багато різного типу ВНП [вибухонебезпечних предметів]: в основному інженерні міни, протипіхотні ОЗМ (“жаби”), протитанкові ТМ, “лепестки”».
Сапер ДСНС Олександр Марченко. Фото: Павло Дорогой / Заборона Знищена внаслідок обстрілів будівля сільради Гракового. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Гракове розташоване за 60 кілометрів від Харкова. До війни в ньому мешкала майже тисяча людей. Тепер складно повірити, що колись тут було нормальне життя.
У центрі села — церква з продірявленими куполами. Праворуч — два розбиті магазини й такий самий кіоск, що колись працював 24/7. Ліворуч — розтрощена хата, поруч із землі стирчить стовпчик з червоною табличкою «Небезпечно! Міни!». Знесені огорожі та вщент розбиті будинки без дахів, кіоск «Товары для дома», який склався як конструктор, зім’яті залишки «копійки» із зеленою «зеткою». Вітер свистить, гуляючи руїнами будинків.
Зруйнована будівля сільради в Граковому. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Через параною росіяни відбирали в дітей телефони
До повномасштабної війни Віталій працював слюсарем у Чугуєві, щодня їздив туди на роботу автобусом. Тепер через малу кількість людей автобус ходить двічі на тиждень. Його дружина Віра — домогосподарка.
Росіяни окупували Гракове 26 лютого 2022-го. Віталій та Віра згадують, що окупанти розмістили позиції у дворах приватних будинків.
«Хрін знає, скільки тут було техніки, — каже Віталій. — Почали “Гради” лупасити через двоповерхівку. Стріляли звідси, думаю, з “Ураганів”. Я аж на коліно став, такий був галас. І долітало геть до чугуївського аеродрому».
«Тут російська БМП стояла на подвір’ї, — додає Віра. — Де вони [росіяни] перебували, туди [ЗСУ] і стріляли».
Віра і Віталій, село Гракове, квітень 2023 року. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Між обстрілами Віра саджала город.
«Навесні до восьмої ранку не стріляли. Годині о четвертій [дружина] вискакує. Прополола, посадила щось, — згадує Віталій. — Як за розкладом, о восьмій ранку вертоліт [армії РФ] вилітав і стріляв по Коробочкиному».
З перших днів окупанти розпочали репресії. Багатьох підозрювали в шпигунстві на користь ЗСУ.
«Не можна було нікуди виходити. Якщо вийшов і дивишся — отже, стежиш, — згадує Віра. — Підозрювали в усьому, обшуки були постійні. Я кажу: “Та нема в нас нічого”. А вони: “А чому прилетіло? Ви їм [ЗСУ] сказали, де ми”. Багато жорстоких. Я часто чула, що когось убили».
Окупанти регулярно перевіряли й забирали в місцевих мобільні телефони. Мешканці села змушені були ховати смартфони та ходити з кнопковими. Через параною росіяни відбирали телефони навіть у дітей.
«“Залиш дітям телефони”. Каже: “Ні”. Забирають, кладуть [телефон] на землю й розстрілюють», — розповідає Віталій.
Будинок подружжя виглядає майже цілим у порівнянні з іншими. Проте осколками його все ж зачепило. Господарі вже відновили зруйновану огорожу та забили вікна фанерою.
«Двічі в мене вікна виносило разом із рамами, двічі вставляв, — згадує чоловік. — Уламок поцілив у дезодорант, і в залі дим і запах такий був — спочатку не зрозумів, у чому річ. Думав, це сірка. Добре, що іскри не було, — пихнуло б добре та згоріло».
Віталій показує нам вулиці села й розповідає, що обстрілів було так багато, що снаряди — попри приказку, що блискавка в одне місце два рази не б’є, — прилітали в ту саму вирву двічі.
«Тут був перший приліт міномета, — розповідає Віталій, вказуючи на розбитий будинок. — Чоловік у туалеті сидів — відкинуло на кілька метрів, дістав контузію. Його переправили до Чугуєва. Пролежав з інсультом, не розумів, де він перебуває. Місяць протримався й помер».
Приміщення школи в Граковому. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Пів року в льосі
Серед мешканців є й ті, що взагалі не виїжджали з села під час окупації. Анатолій Васильєв — один з них.
«На перехресті ідіть ліворуч, побачите обрізану березу — він навпроти», — пояснює Віталій, але врешті веде нас сам.
Біля берізки лунає гавкіт собаки.
— Приблуда! — прикрикує на собаку Анатолій.
— Так і назвали — Приблуда? — питаємо ми.
— Відзивається! — каже Анатолій. — Приблудилася, почав її прив’язувати — сидить нормально. Тільки починають стріляти — виє, гавкає.
Мешканець Гракового Анатолій Васильєв. Фото: Павло Дорогой / Заборона Собака Анатолія. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Анатолій народився в Приморському краї Росії, між Владивостоком та Хабаровськом. Приїхав служити під Київ, але невдовзі захворів. Урешті його відправили в село Малинівка за 15 кілометрів від Гракового, де став трактористом. Тут мешкає з 1980 року. Останнім часом працював ковалем, втратив у своїй кузні око.
Під час окупації Васильєв пів року жив із дружиною в льосі. Спускаємося сходами вниз. У прохолодному приміщенні два на два пахне сирістю. В одному кутку стоїть ліжко, в іншому — мішок із пророслою картоплею.
«У мене найбезпечніший льох: подвійна заводська плита, цегляні стіни, — запевняє Васильєв. — Ми тут постійно жили, а під час обстрілів [приходили] і сусіди. У нас тут дуйчики були, до +17 °С наганяли».
Анатолій згадує про численні злочини окупантів проти місцевих мешканців.
«У родичів і будинок, і машина згоріли — зостався один сарай та літня кухня. Мій кум залишився через корів, зник безвісти. Підозрюємо, що вбили. Його сина мало не розстріляли, та якось випустили. Кажуть, що двох біля церкви кинули в ківш [екскаватора]. А за що застрелили? За фотографії в телефоні».
Зруйнована школа в Граковому. Фото: Павло Дорогой / Заборона
«Вивези їх, прибери, а машину приженеш»
До подвір’я Анатолія підходить жінка в хустці. Це — Раїса Василівна. 15 березня минулого року окупанти застрелили її зятя Ігоря, який «займався полями».
«Як почали стріляти, дочка з двома дітьми поїхали до Малинівки, — згадує Раїса. — А Ігор залишився. Я жила недалеко. Приходив до мене, розповідав: “Ма, вивозили мене на трасу, на коліна ставили: “Зізнавайся”. Запитую: “У чому я маю зізнатися?”. А вони: “Ти нацик!”. Він корейської національності, ну який він нацик?
15 березня Танюша, донька, [йому] дзвонить, а [Ігор] каже: “Я зараз хліб поставлю”. Вона розповідає: “Я навіть чула в слухавку, що хтось стукає у двері”. І він каже: “Танюша, почекай, я потім передзвоню”. І все, на цьому обірвалося».
Наступного дня Ігоря знайшли вдома мертвим зі слідами насильницької смерті. Місцеві вважають, що вбити Ігоря могли через гроші та «крутий великий бус», який він, «може, не давав [окупантам]».
«Приїхали росіяни: “Це не ми, ми не могли”. Ну а хто? Ми прийшли його вбили? — ледве стримує сльози Раїса. — Пішла я до сусідки, щоби вона обмила [тіло]. І як обмивала, каже: “Погляньте, як не вбили?”. Мабуть, куля пройшла навиліт — величезна дірка була в тілі».
Мешканка Гракового Раїса Василівна. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Після поховання Раїса Василівна вирішила їхати з Гракового разом із сином, другим зятем та двома знайомими робітниками. Окупанти пообіцяли випустити їх, проте ледь не застрелили сина Раїси.
«Їх забрали, [у сільраді] розділи до пояса й поставили на коліна, — зітхає вона. — Мав три тисячі доларів — вони їх забрали. Телефони так само позабирали. Стоїть [російський військовий] зі скляними очима: “Та що ти з ними розмовляєш? Вивези їх, прибери, а машину приженеш”. [Другий військовий йому]: “Я не знаю як”. А той йому: “Ну а що, ти не можеш через сидіння їх застрелити?”».
Дім Раїси Василівни зруйнований, її сина — теж. Тепер вони з донькою винаймають пів будинку в Чугуєві, син зі своєю родиною орендує квартиру в цьому ж місті.
«Не можу бачити це Гракове, — промовляє Раїса. — Сюди приїжджаєш — потім тиждень хворий ходиш».
Гракове, березень 2023 року. Фото: Павло Дорогой / Заборона
«Росіяни прийшли творити ху*ню»
Коли село звільнили, Анатолій упродовж трьох місяців заміняв старосту. Після деокупації тут перебувало лише 48 людей. Зараз — близько 160.
«Коли вперше пошта до нас приїхала, сказали: “Ми скрізь районом їздимо — такої руйнації, як у вас, немає ніде”», — розповідає він.
Анатолій пропонує провести нас до сільради, в якій базувалися росіяни. Дорогою минаємо будинок із напівзнищеними воротами. На залишках — напис «Зрадник». Неподалік валяється рожевий дитячий стілець із побажанням «Веселой учебы!». Васильєв каже, що тут жив такий собі Женя. Проте чи співпрацював він з окупантами — не знає.
Інші місцеві стверджують, що в цьому будинку росіяни «були частими гостями», а господар «разом із ними пив горілку» та розповідав, «де що можна взяти». За однією з версій, тепер Женя в сусідньому селищі Чкаловському під домашнім арештом, за іншою — втік до Росії.
Анатолій Васильєв біля зруйнованої будівлі сільради в Граковому. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Наближаємося до будівлі сільради. На вході — вцілілий герб України та намальована Z. Біля будівлі — вириті капоніри, в які окупанти ховали свою техніку. В торці зяє велика дірка. Анатолій називає її «неофіційним входом». Поруч — гори сміття, серед якого впадають в око численні упаковки з-під російських сухпайків.
«Ну що, підемо дивитися?» — питає нас Анатолій.
Спускаємось у темний підвал колишньої сільради. У світі ліхтарика з’являється підлога, всіяна сміттям, пачками цигарок «Закат» і кровоспинними колагеновими армійськими губками.
«Тут вони спали, — розповідає Анатолій. — Це типу в них була санчастина».
Після сільради Анатолій показує нам будівлю школи — навпроти з землі стирчить ракета. Йдемо потрощеними коридорами та класами. На столі в одному з них бачимо підручник російської мови, в іншому — розбите фортепіано «Україна». На дошці виведено крейдою: «Простіте за беспорядок. Всіх благ», нижче — «Русские пришли творить х*йню».
«Це, мабуть, наші писали, — коментує Анатолій останню фразу, копирсаючись у кишені чиєїсь кинутої куртки та дістаючи звідти гроші: — Російські гроші, дві монети та ластик — видно, щось писав, падла».
«Ви їх не провокуйте, а то вони запитували: “Можна ми відрізатимемо голови?”»
У будинку трохи далі від центру в стіні світиться дірка, в ній — банки з консервацією. На мотузці у дворі майорить сірий халат, всюди по ділянці розкидані шматки цегли та шиферу, біля залишків синього паркану тліють дрова.
На подвір’ї з’являється інтелігентний чоловік у синій сорочці — це Андрій. Усередині його будинку увагу відразу привертає розбита плазма.
«Чотири дні не чіпали, а потім вибили хвіртку, — розповідає він. — Ламали двері ногами, хоч усе було відчинено. Зайшли — одразу прикладом у телевізор. По дрібниці, що могли, забрали відразу: телефони, ліхтарики, прилад для гоління, черевики, підзорну трубу. Тут у мене намисто було перлове, жінка зі мною жила, але вони не зрозуміли, що це».
Андрій і його зруйнований будинок у Граковому. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Біля будинку Андрія росіяни розмістили «Солнцепек». 18 березня в його дім усе-таки поцілили.
«“Солнцепек” стрільнув — і від’їхав до іншого будинку. [ЗСУ стріляли у відповідь], — розповідає господар. — У мене немає льоху, то я пішов у підвал двоповерхівки. Людей 12 нас там сиділо — так тепліше. До нас зайшов [російський] полковник, каже: “Ви їх [солдатів] не провокуйте, а то вони нас запитували: “Можна ми їм голови відрізатимемо?”».
За півтора місяця Андрій з родичами поїхали до сусіднього села Чкаловського, тому що залишатися в Граковому вже не могли.
«[Полковник] не пускав нікого на виїзд, — розповідає Андрій. — Потім просили його вивезти дітей. Біля двоповерхівок, де було багато дітей, він закопав три свої БТРи й говорив: “Це найбезпечніше місце”».
18 квітня Гракове відзначило сумну річницю — рік без світла. Староста Граківського старостинського округу Анатолій Коровкін каже, що електрику обіцяють дати до кінця місяця або на початку травня. Газ під’єднали в грудні.
У Граковому залишається найбільша мінна небезпека в Чугуївському районі. «Через мінну загрозу сюди не їдуть великі фонди, які допомагають будівельними матеріалами й ремонтом житла», — каже Коровкін.
Зруйнований магазин і пошкоджена внаслідок обстрілів церква в Граковому, квітень 2023 року. Фото: Павло Дорогой / Заборона
Відновити Гракове, вважає староста, реально, якщо буде політична воля.
«Я не знаю, яке бачення в уряду на все це [відновлення], — розповідає він. — Усе підлягає [відбудові], аби були гроші та програми. Все можливо зробити — потрібне бажання».
