Клубніка Андріївна, її непідконтрольне життя і смерть на блокпосту
У моєї подруги померла мама. Померла епічно, ніби спеціально для книги про цю війну: у черзі на блокпосту, їхала за пенсією.
Алі подзвонив днрівець із маминого телефону і сказав, що її маму забрали в морг. У Горлівку. А в нього її сумки, паспорт, телефон.
– Заберіть, – попросив він.
Так не стало Клубніки Андріївни, мабуть, однієї з найвідоміших пенсіонерок України. Тому що її малювала її дочка Аля, художниця Алевтина Кахідзе. Уся українська війна намальована Алею очима мами – від 2014 року до вчора.
…Коли я говорила з Клубнікою Андріївною чи з Алею, я відчувала, що революція гідності все-таки відбулася. Хай не в усій Україні, але в окремо взятих душах.
«Алю, чого ти не забереш маму?» – «Вона що, шафа?»
За паспортом Клубніку Андріївну звуть Людмила Андріївна Кахідзе. Колись давно вона працювала вихователькою, й один хлопчик, Толік, ніяк не міг запам’ятати її ім’я та називав весь час Клубнікою Андріївною.
У Жданівці всі знають, що вона «бендеровка».
– Ви не уявляєте, як ми в 14-му році всі пересварилися. Ви думаєте, все просто? Ми сварилися не на життя, а на смерть, – розповідала вона.
Влітку 2014-го, у розпал бойових дій, вона носила фрукти в психлікарню.
– Вони там геть голодні були, – розповідає вона.
Тільки перестануть стріляти – вона швидко збере два відра яблук, помиє їх, бо в лікарні нема води, і «біжить».
– Якщо звідти шарахнуло і дим пішов – це означає, що можна йти, – згадує вона свої прикмети.
Віднесла яблука – несе сливи, а потім швидко ховається в підвал.
…Найгірші часи були, коли ЗСУ звільняли Жданівку – тоді місто зазнало найбільших обстрілів.
– Мене всі у Фейсбуку вітають, пишуть: «Ура! Твою Жданівку звільнили», а я ридаю, бо кілька днів не можу мамі додзвонитися, яке «ура», – з жахом згадувала Алевтина.
…Клубніку тут чекали, я пам’ятаю щемкий Алін пост на Новий рік, щоб тільки мама переїхала. І на Фб-сторінці Клубника Андреевна – Strawberry Andreevna теж останнім часом були пости про переїзд:
«Разговоры в Музычах, во время приезда 21.11-03.12
– Ну диван у нас старый – его брать и не нужно… Стенка у нас в отличном состоянии, но ее не забрать, холодильник не доедет… А вот машинка стиральная у меня прекрасная, стульев нет хороших, а кровати такой не найти… Аля не торопи меня…»
Вона не те, що не хотіла переїжджати. Просто там, в Жданівці, було все її непідконтрольне життя, уся її зона відповідальності: будинок, господарство, город, садок вишневий і навіть базар, де вона торгувала овочами-фруктами. І де весь час вела проукраїнську агітацію – розповідала, що тут і що вона про це думає.
«Я им говорю, вы должны моей Але, Вове и всем молодым, кто работает в Украине желать процветания! Они: почему? А я им: вы же за украинской пенсией ездите… Они: «Мы, же ее заробили!», а я им спокойно: «Заработать-то вы ее заработали, но ваша пенсия не на счету в банке Швейцарском лежит себе, с которого вам каждый месяц начисляют, а с тех, кто работает в Украине…
Если их не станет и самого государства Украины, не будет с кого и кому вам пенсию начислять – не будет вам пенсии!»
Вона там вважала себе потрібною. А тут ні. Хіба що дітям – але людині треба більше.
Найбільше її обурювало, що вона має брехати, щоб отримати своє, зароблене. Свою пенсію.
– Все на брехні. Ми брешемо, і нам брешуть. Оце противно. Щоб своє отримати – збреши, щоб доїхати – усім заплати, щоб довідку отримати – заплати, перевірка – заплати, – втомлено каже Людмила Андріївна.
«Збреши» – це скажи, що ти переїхав, що ти ВПО. А вона переїжджати не хотіла.
Здавалося, скільки тої пенсії, але для пенсіонера – це єдине його. Навіть якщо діти дадуть у рази більше.
Загалом, це те, про що революція гідності: про те, що в тебе є своє. І про те, що кожна доросла людина хоче давати, а не брати.
…Зараз пенсійні дні.
Черги на блокпостах.
Клубніка Андріївна вийшла з дому в Жданівці о 4.00. О 10:25 було зафіксовано її смерть.
За 5 годин вона навіть не доїхала до нуля.
Учора ще й не ходив автобус. Той що № 14 – від центру Горлівки до блокпоста: дороги замело, не почищено, усе забито приватними машинами.
Інша мама, мама Лени, яка якраз поверталася з України з пенсією, хотіла забрати сумки й паспорт Клубніки Андріївни. Не змогла – важкі каже, а автобус не ходить – не донесу, бо ще й свої є.
…Я уявляю, як ці старі йдуть тою дорогою з тими сумками: з дому везуть родичам-дітям консервацію, щоб дати, з України – улюблені продукти, щоб поласувати.
…Сніг, поле, непочищена дорога.
І черга – скільки видно оку.
