«Коли летять ракети, люди дивляться історичний ютуб». Заборона поставила фантастам братам Капрановим складні питання про історію України. Ось їхні прості відповіді

«Люди хочуть знати, що таке Україна, а відповіді короткої і зрозумілої нема», — кажуть брати Капранови, письменники, видавці, а в останні роки ще й автори ютуб-каналу «імені Т.Г. Шевченка». Знані українські фантасти, Віталій і Дмитро тепер розповідають про цілком реальні сторінки української історії, шукаючи відповіді на питання про те, хто ми, звідки ми та за що боремося. В березні минулого року брати Капранови взяли до рук зброю і пішли боронити Київщину. Журналістка Заборони Оксана Паращак поговорила з ними про те, які землі першими відколються від Росії, чому продовження ленінопаду схоже на розмінування українських територій та яку роль відіграє українська мова на фронті. 

Багато глядачів вашого ютуб-каналу, напевне, навіть не здогадуються, що ви далеко не історики. Скажіть, чим ви займалися до історії і що вас сюди привело?

Віталій Капранов: До історії ми займалися літературою, а література і історія, як з’ясувалося, це сестри рідні. Навіть Дюма казав: «Історія — це цвях, на який я вішаю свої романи».

Дмитро Капранов: Ми зрозуміли, що нам, українцям, конче потрібна нормальна коротка версія історії України, тому що не все так ясно з нашим походженням, нема версії, яку можна від зубів розказати. Ми ж письменники, чорт забирай! Невже такий сюжет як історія України не може ніхто нормально викласти? Це, як виявилося, важка робота.

Скільки часу уже ведете ютуб-канал, з чого все починалося і чи виправдав канал ваші сподівання?

В. К.: Не було жодних сподівань. Ми взагалі не вірили в існування ютубу, ми люди старої формації. Коли я вперше зайшов в ютуб, побачив: сидять якісь дві дівчинки, в них порожні баночки, креми, говорять: «Тут я намазала ось цим кремом». А старший син, людина нового покоління, каже: «Батьки, зробімо на ютубі канал». Кажу: «Ти хочеш, щоб ми баночки розглядали?»

Д. К.: А потім зняли пілотний випуск і воно зайшло. Ми зробили коротку версію мальованої «Незалежної історії України» — 10-хвилинний мультфільм.

В. К.: І раптом пішли підписки. Люди хочуть знати, що таке Україна, за що ми воюємо, що тут робили наші пращури. А відповіді короткої і зрозумілої нема. З’ясувалося, що це не тільки наша особиста проблема — це проблема суспільства, і тому ми зайняли цю нішу. Як не дивно, нам дуже допомогла війна — кількість підписників подвоїлася. Коли летять ракети, люди, виявляється, дивляться історичний ютуб.

Д. К.: Ми вперше відчули це, коли їздили в Піски 2015 року презентувати наші книжки і роздати військовим. Якось ночували з хлопцями в одній військовій частині і зранку вийшли на сніданок. Два хлопці стоять, кажуть: «Слухай, я вночі прочитав, тепер я розумію, чому ми на Донбасі тут воюємо». Тобто в них потреба в мотивації внутрішній дуже велика. 

На початку повномасштабного вторгнення ви взяли зброю і пішли служити. Чому прийняли таке рішення? 

Д. К.: З переляку пішли служити. В Києві ворог стоїть, ми прекрасно розуміємо, що живими точно не вийдемо з цієї заворухи. Хоч загинути зі зброєю в руках є шанс, може, ще когось прихопиш з собою — ми й пішли. Приходиш — а там купа людей зі зброєю, і ти розумієш, що вони тебе охороняють, а ти їх. Ти думаєш: «Боже, так це класно, всі озброєні, може, ми й відіб’ємося».

В. К.: Потім так спокійно, розумієте. Пішов на пункт спостереження, відстояв вахту, повернувся в казарму і чудово знаєш: якщо тебе не викликають по тривозі, все під контролем. Береш автомат, лягаєш на каримат і спокійно спиш. Виявляється, з автоматом спати прекрасно. Потім тебе о четвертій ранку будять, ти йдеш служить. Так значно спокійніше, бо біля комп’ютера можна було з’їхати з глузду.

Вже понад двісті тисяч людей втратила Росія у цій війні. Якщо на початку повномасштабного вторгнення росіяни ще пробували виходити на мітинги, то тепер і спроб таких немає. Що, на ваш погляд, має статися, щоби росіяни прокинулися і вийшли на якісь протести?

В. К.: Є розповсюджена міфологема про «русский бунт, бессмысленный и беспощадный». Так от: це брехня, «русского бунта» в природі не існує. Жодного повстання росіян не було. Знаєте, чому? Тому що в них нема кому бунтувати, в них немає нації, в них немає єдності людської, яка б на чомусь базувалась. Що таке нація? Це інформаційне об’єднання людей, які вирішили, що в них є щось спільне: погляд на світ, уявлення про добро і зло, свідомість історична, мовна, культурна, навіть дівчата однакові подобаються — національний ідеал краси. У них цього нема, вони самі себе не усвідомлюють. Єдине, на чому тримається Росія — військова сила та бабло. Це державний механізм пригнічення, контролю, він дає диктатору можливість керувати самому всією країною.

Яка ймовірність того, що Росія справді розпадеться на шматки?

Д. К.: 100% розпадеться, але це буде довгий процес гниття, відпадання тощо. Тобто не буде такого, що повстануть «порабощенные народы» і гордо тюрки проб’ють собі дорогу на Казахстан. Усе це буде довго, вони в багатьох аспектах знищили нації, що нібито складають їхню федерацію.

В. К.: Я хочу нагадати, що Татарстан — єдиний із суб’єктів сучасної Росії, що оголосив про свою незалежність — підкупив Путін і загнав назад. Я думаю, що Татарстан першим відколеться. Це буде цілком логічно: там критична кількість татар. Ще раніше за Татарстан, як не дивно, відколеться Тува, бо там 94% людей знають тувинську мову. Там без знання тувинської мови не беруть на роботу. 

Чи потрібна Україні своя пропаганда, і якою вона має бути?

Д. К.: Пропаганда — це не погане слово. Його вперше ввів Папа Римський у своїй буллі, коли намагався врегулювати порядок просування церковного вчення в люди. Безумовно, пропаганда — це інструмент дуже гострий, використовувати його треба обережно. Один з найточніших випадків пропаганди на державному рівні — це вступ в Першу світову війну Америки, де більшість економічної еліти — німці. І хоча Штати далеко від Європи, за три роки свідома діяльність групи, яка розробила теорію пропаганди, призвела до того, що всі зрозуміли: Європа зовсім близько, ворог біля воріт, треба німцям дати все-таки прочухана. Так американська армія і поїхала в Європу.

Проте заради пропаганди не можна монополізувати інформаційний ринок, не можна організовувати єдиний канал новин, не можна забирати ліцензії, не можна вводити інформаційну диктатуру. Тобто в організації пропаганди держава має бути не монополістом на інформаційному ринку, а учасником. Ця суб’єктність держави як учасника ринку дуже важлива. Держава має працювати з незалежними медіа, адже вони — найміцніша основа для успішної та конструктивної пропаганди. Без цього нічого не буде.

В. К.: Тільки даючи щось, можна українців на свою сторону привернути, а просто агітація чи пропаганда на українців дуже погано діють. Рано чи пізно українець відкине пропаганду і буде хай поганим, але своїм розумом жити. В таких умовах організувати нормальну систему пропаганди з нашим щастям неможливо.

На тлі великої війни відбулося піднесення українського національного духу, набирає обертів українська музика та все частіше б’ють рекорди українські фільми. Багато хто повністю відмовився від російської мови. Таке піднесення національного духу — це лише на час великої війни, чи воно матиме довготривалий ефект?

Д. К.: Зачохлити творчу зброю після війни, зачохлити клавіатуру, щоб уже не писати, бо українська культура перемогла? Ні, такого не буває, треба працювати й після того. Треба воювати в інформаційному середовищі й відновлювати ці знищені органічні структури самовиживання, колективної національної свідомості, системи місцевих авторитетів.

Нас хочуть інформаційно знищити. Ми — перше покоління, яке за 30 років не виморили голодом, не відправили в табори, не знищили масово війною. Тільки зараз краєчком чіпляють. В українців зараз унікальний досвід, коли геноцид влаштовують, але ми боремося, ми перемагаємо геноцид. Ми виживемо як нація, збережемося і розвинемось. Такого ще не було. Але попереду вдосталь роботи.

Торік лише в Києві перейменували майже 250 вулиць. Одні українці радіють такому поступу, а дехто каже, що це точно не те, чим треба займатися під час великої війни, та й нині це нераціональне використання коштів. Чи на часі сьогодні дерусифікація?

Д. К.: Ми пам’ятаємо, як виникли ці назви вулиць і памʼятники — це називалося «Програма монументальної пропаганди», і це було невипадково. У нас, наприклад, дядько був скульптором, він їздив у межах цієї програми по селах, районних центрах, партизанів ліпив, піонерів, солдатів зі стягом. Це була програма, їм виділяли на це гроші.

В. К.: Це була шарашка, але за те, щоб зліпити піонера, давали великі гроші, які скульптор більше ніде не міг заробити.

Д. К.: Це свідома зброя, залишена нам. Це заміновані рельєфи, замінована географія.

В.К.: Хороше питання: а чи треба розміновувати ліси під Бородянкою? Стільки часу та ресурсів іде! Хай собі. Повісимо табличку: «Заміновано». Нащо розміновувати? Не підемо там гриби збирати, це ж дорого. Так от, ці міни [радянські пам’ятки] в нас на кожній вулиці. Чи треба це розміновувати? Ну звісно! Щодо нераціонального використання коштів — от би на ці гроші купити БТР. Я пропоную всім не митися і на зекономлені гроші теж купити БТР.

Д. К.: З іншого боку — ми цивілізовані люди, якийсь витвір мистецтва чи умовно історичний артефакт можна відправити в архів. Якщо спеціаліст хоче подивитися, як влаштований Щорс — будь ласка. Для наукових досліджень на спеціальних майданчиках нехай використовують, але радянську пропаганду з центрів міст слід прибрати.

Ви були на фронті. Чи має насправді значення мова у війську?

Д. К.: Безумовно, це дуже важливий елемент. Мова — це те, чим ми відрізняємося від ворогів. І недарма всі, досконало чи ні, говорять українською. Є випадки, коли, почувши російською «братишка», українські бійці плутали нашого з чужим і відкривали вогонь. В. К.: Вночі все українське військо переходить на українську, тому що там стріляють на звук. Чуєш російську — значить, там під*ри. Тому мова має неймовірне значення. Сьогодні стало модним прикривати власні лінощі військовими: «Там же воюють російськомовні!» Тобто військові не тільки захищають тебе фізично, але й захищають твої лінощі, небажання щось змінювати? Ганебно ними прикриватися. У захисників немає часу займатися мовним питанням, але в тебе є, ти ж не воюєш. Займися, будь ласка, вивченням мови, ти повинен воювати в інформаційному просторі.