30-річний конфлікт за Нагірний Карабах може закінчитися на користь Азербайджану. Війні між Єреваном і Баку кінець? Заборона відповідає на головні питання

Премʼєр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що країна готова відмовитися від претензій на Нагірний Карабах. Це може покласти кінець 30-річному конфлікту між Вірменією та Азербайджаном, однак наразі незрозуміло, чи вдасться країнам знайти консенсус та підписати мирну угоду. Разом з вірменськими та азербайджанськими аналітиками Заборона відповідає на головні питання: яку політику на території Нагірного Карабаху може запровадити Баку, чому Єреван занепокоєний правами етнічних вірмен в регіоні, а також чи може розв’язання конфлікту наблизити Вірменію до Заходу.

Що трапилося?

Судячи з усього, між Вірменією й Азербайджаном, які понад 30 років воюють за Нагірний Карабах, можуть налагодитися дипломатичні відносини, а сам територіальний конфлікт, нарешті, закінчиться. 

Про готовність визнати території Нагірного Карабаху частиною Азербайджану наприкінці травня заявив премʼєр-міністр Вірменії Нікол Пашинян. Водночас, за його словами, цьому мають передувати конкретні гарантії з боку офіційного Баку — зокрема, щодо прав і безпеки етнічних вірмен, які проживають у регіоні.

А що було до цього?

Дві війни високої інтенсивності та систематичні збройні конфлікти (крім того, численні організації з захисту прав людини стверджують, що обидві сторони порушують Женевські конвенції). 

Військовий конфлікт між Вірменією й Азербайджаном за контроль над Нагірно-Карабаським регіоном триває вже понад 30 років. Конфлікт насамперед зумовлений етнічним складом населення — Карабах населяють переважно вірмени, але в радянські часи регіон входив до Азербайджанської РСР. З 1937 року територія отримала статус Нагірно-Карабаської автономної області. Наприкінці 1980-х, коли почався процес демонтажу Радянського Союзу, регіональний парламент Нагірного Карабаху проголосував за те, щоб стати частиною Вірменії. Це призвело до сутичок між країнами, а на початку 1990-х років в регіоні спалахнула війна. 

У 1992 році для врегулювання конфлікту створили Мінську групу ОБСЄ: медіаторами діалогу між Азербайджаном, Вірменією та самопроголошеним Нагірним Карабахом виступили РФ, США та Франція. У 1994 році сторони конфлікту підписали Бішкекський протокол, що декларував припинення вогню. Відтоді вірменська влада неформально контролювала територію Карабаху (в країні регіон називають Арцах). 

У вересні 2020 року почалася друга війна за контроль над регіоном — збройний конфлікт ініціював Азербайджан, а підтримку країні, яку нерідко називають проксі Туреччини, висловив президент Реджеп Ердоган. Загалом бої розгорнулися на двох напрямках: на півночі й півдні Карабаху. Зіткнення військових тривали 44 дні — кількість загиблих з обох сторін сумарно склала близько 7 тисяч осіб.

Бойові дії закінчилися після того, як азербайджанські війська зайняли місто Шуша, розташоване за 14 кілометрів від столиці регіону Степанакерта. Через Шушу також проходить Лачинський коридор — дорога, що пов’язує Карабах з Вірменією. Контроль над коридором дозволив азербайджанській армії порушити логістику вірменських комбатантів, а також майже унеможливив виїзд цивільного населення Карабаху до Вірменії з грудня 2022 року.

9 листопада Єреван та Баку за посередництва Кремля підписали тристоронній договір про припинення вогню. Однак на сьогодні Нагірно-Карабаську республіку не визнає жодна країна.

Вірменія виграла Першу карабаську війну, але дуже швидко програла Другу. Які в цього причини (і до чого тут, ймовірно, Росія)?

Під час військових дій у Нагірному Карабасі Азербайджан для ударів з повітря та розвідки активно використовував сучасні безпілотники, придбані у Туреччини. Саме вони допомогли азербайджанській армії перехопити ініціативу та переломити хід конфлікту. Турецькі дрони Bayraktar TB2 знищили 13 зенітно-ракетних комплексів російського виробництва С-300, що суттєво вдарило по протиповітряній обороні Вірменії. Крім того, Азербайджану вдалося ліквідувати частину станцій радіоелектронної боротьби Репеллент-1 та зенітні самохідні установки Панцирь-С1. Бойові дії у Нагірному Карабасі показали значну роль не тільки ударних безпілотників, але й протитанкових ракетних комплексів (Азербайджан застосовував ізраїльські ПТРК Spike).

На думку члена вірменського опозиційного руху «Націонал-демократичне поле» Ваге Гаспаряна, одна з головних причин поразки Вірменії — недостатня військова підтримка Росії та дисфункціональність Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), до якої належить Вірменія.

«Мені відомі факти, що вірменське ППО російського виробництва було навмисно вимкнене силами РФ. Також Росія саботувала постачання озброєння вірменським військовослужбовцям та забороняла отримувати військову допомогу від Франції та інших країн, які її пропонували, — розповідає Забороні Гаспарян. — Тобто Росія завʼязала руки Вірменії й вела її до капітуляції, щоб отримати, зокрема, лояльність Азербайджану та Туреччини»

Забороні не вдалося знайти публічної інформації, яка б підтверджувала цю заяву.

Після завершення воєнного конфлікту у листопаді 2020 року на територію Карабаху як миротворці зайшли російські військові. Втім, голова вірменського Аналітичного центру з глобалізації та регіональної співпраці Степан Григорян вважає, що військові РФ не сприяють налагодженню ситуації в регіоні, а навпаки віддають перевагу одній стороні.

«Російські миротворці, на жаль, не виконують своїх функцій, — говорить він. — Вузький Лачинський коридор — єдина дорога, яка з’єднує вірмен Нагірного Карабаху з Вірменією — закритий. Азербайджан поставив там контрольний пункт, а російські миротворці не змушують їх піти. Росія використовує конфлікт у своїх цілях».

Григорян пояснює, що Росія не зацікавлена в укладенні мирної угоди між країнами і продовжує відігравати деструктивну роль. Москва хоче зберегти вплив на Кавказі за допомогою військового контингенту, тому намагатиметься зірвати переговорні процеси, зазначають експерти.

Крім цього, співрозмовники Заборони наголошують, що Москва зацікавлена в контролі Зангезурського торгового коридору, який проходить через Азербайджан до Туреччини та Ірану. РФ почала підігрувати цим країнам під час Другої карабаської війни і фактично перестала бути гарантом безпеки для Вірменії.

«​​Росія — не медіатор та посередник, а сторона конфлікту, — говорить Григорян. — Нині РФ на боці Азербайджану, а завтра може перейти на інший бік.​​ Коли вірменське керівництво їде на переговори з Азербайджаном до Москви, після цього відразу починаються загострення у регіоні [Карабаху]. Зрозуміло, що Росія не зацікавлена, щоби Вірменія домовилася з Азербайджаном. Зірвати такий тонкий процес [переговорів] дуже легко, тому сторони мають відмовитися від посередництва Росії».

Григорян вважає, що одна з причин, чому російська влада зацікавлена в постійній напрузі між країнами, — можливість посилити контроль над Єреваном в економічній та політичній площині через військову вразливість Вірменії.

«Залежність Вірменії [від РФ] дуже сильна, адже колишні президенти країни віддали практично всю енергетику, залізницю та атомну станцію під управління Росії через те, що РФ нібито охороняє наші кордони [через квартирування російських військових на базі в Ґюмрі]», — зауважує експерт.

Обидва співрозмовники Заборони вважають, що Вірменія перебуває під гібридною окупацією Росії, насамперед політичною й економічною.

«Протягом 30 років у Вірменії не було і немає справжнього національного керівництва, що переслідувало б національні інтереси власної країни та народу, — зауважує Гаспарян. — Вірменія — окупована країна. Я маю на увазі наявність російського військового контингенту».

Чому Єреван стурбований правами вірмен у Нагірному Карабасі?

Ваге Гаспарян стверджує, що більшість населення Вірменії не підтримує рішення влади визнати Нагірний Карабах (Арцах) частиною Азербайджану (офіційної статистики щодо таких настроїв Забороні знайти не вдалося). На вулицях Єревана та інших великих міст періодично відбуваються масові протести та мирні акції громадської непокори — протестувальники вимагають відставки премʼєр-міністра Нікола Пашиняна. 

Майбутнє Нагірного Карабаху має бути вирішене тільки шляхом переговорів та мирного врегулювання, вважають співрозмовники Заборони. Степан Григорян вбачає у діях вірменської влади правильні кроки для стабілізації ситуації в регіоні й на всій території Вірменії. На його думку, це добре вплине на налагодження контактів Єревану із західними країнами. Цьому сприяють демократичні переговорні процеси між Єреваном та Баку за участі таких посередників як США, Франція, Німеччина та Рада Євросоюзу.

«Позитивно, що переговорний процес між Вірменією та Азербайджаном триває [без медіації РФ], — каже Григорян. — Це дуже правильний крок — визнати територіальну цілісність Азербайджану, а Баку натомість має визнати територіальну цілісність Вірменії».

Головна умова Єревану — дотримання прав вірменів в Нагірному Карабасі, що унеможливить ймовірність етнічних чисток в регіоні. За роки конфлікту міжнародні правозахисні організації фіксували численні випадки насильства, вбивств, знищення майна і масових виселень, що можна вважати етнічними чистками з обох боків конфлікту. Організації Human Rights Watch, Amnesty International та Центральна Гельсінська група вимагали проведення розслідувань і встановлення відповідальності за ці злочини.

«Дуже багато громадян [Вірменії] думають, що влада відмовилася від відповідальності за вірмен Нагірного Карабаху. Це не так. Позиція Вірменії така: Азербайджан має займатися правами вірмен Нагірного Карабаху та забезпечити їм безпеку», — підсумовує Григорян.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв наголосив, що все населення Карабаху має отримати громадянство Азербайджану, а ті, хто з цим не згоден, мають покинути цей регіон. 

На думку азербайджанського політичного оглядача та історика Різвана Гусейнова, Баку не проводитиме політику насильницького вигнання вірмен з території Карабаху. За його словами, Алієв готовий обговорювати з Єреваном та представниками Карабаху умови мирного договору, серед яких і дотримання прав етнічних вірмен. Однак влада буде жорстко контролювати обіг зброї у регіоні.

«Влада пропонує всім, хто не хоче воювати, стати громадянами Азербайджану та отримати всі преференції, субсидії, все, що країна готова надати для розвитку цього регіону. Цілком логічно, що будь-яка держава, зокрема Азербайджан, добиватиметься того, щоб ніхто зі зброєю в руках незаконно не перебував на території країни», — зауважує Гусейнов в розмові з Забороною.

Ваге Гаспарян має протилежну думку і стверджує, що Баку не має наміру займатися правами етнічного населення попри те, що наразі на території Нагірного Карабаху проживає близько 120 тисяч вірмен. За його словами, люди не можуть виїхати до Вірменії навіть для отримання медичної допомоги.

«Регіон перебуває у блокаді Азербайджану. Закрито [Лачинський] коридор, який зʼєднує територію з Вірменією. Від грудня 2022 року відбуваються регулярні перебої з електропостачанням та газом, а також перебої з інтернетом, — наголошує Гаспарян. — Жителі Арцаху не можуть приїжджати до Вірменії на лікування. Лише деяких тяжких хворих під тиском Червоного Хреста вдається перевезти до Вірменії на лікування». 

За словами експертів, з якими спілкувалася Заборона, у разі підписання угоди Пашиняном населення регіону може зазнати утисків прав, що зруйнує карʼєру премʼєр-міністра Вірменії, навіть попри високий рейтинг політика. За даними свіжого опитування міжнародної асоціації Gallup, 38,7% вірмен не схвалюють діяльність Пашиняна, 13,9% повністю її схвалюють, ще 24,1% — швидше схвалюють.

Ваге Гаспарян також наголошує, що для незалежного контролю на території Нагірного Карабаху необхідно залучити міжнародних спостерігачів: «Я та інші політики плануємо звернутися до міжнародної спільноти з проханням про розміщення міжнародного миротворчого контингенту під егідою ООН — насамперед для запобігання етнічним чисткам та геноциду населення Арцаху».

Вірменія — демократична країна, якій не пощастило з авторитарними сусідами. Чи зможе країна зблизитися з Заходом, та чи позбудеться російського впливу?

Вірменські політики та громадські діячі, з якими спілкувалася Заборона, сходяться на думці, що майбутнє країни — разом із Заходом, адже громадськість поділяє демократичні цінності та свободу слова. Однак вплив Росії на різні процеси у Вірменії залишається надто потужним. 

У 2022 році премʼєр-міністр Нікол Пашинян вперше заявив, що Вірменія розглядає можливість вийти з ОДКБ. А на початку 2023 року в керівництві Міноборони країни назвали недоцільним проведення цьогорічних військових навчань ОДКБ на території Вірменії. У Кремлі такі заяви сприйняли негативно, а прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков заявив, що «Росія продовжить діалог з Вірменією стосовно її членства». 

Ось що про це говорить Степан Григорян: «Влада має перейти до згортання наших відносин з Росією та ОДКБ. На практиці ми бачимо, що країни, які входять в ОДКБ, не мають жодного стосунку до демократії — яка демократія в Росії чи Білорусі? Тому очевидно, що Вірменія — зайвий елемент у цій структурі. Наша країна дійсно йде демократичним шляхом».

Позбутися російського впливу буде непросто, впевнений Григорян. Причина — монополія Росії на газовому та енергетичному ринку Вірменії.

«80% наших енергетичних потужностей у руках Росії. Офіційно вся власність у руках “Газпрому” та енергетичних компаній, — наголошує експерт. — Всі газові труби, включно з тими, які будував Іран для Вірменії, належать РФ. Теплові електростанції та гідроелектростанції — практично всі об’єкти належать російській енергетичній компанії або іншим власникам».

Гаспарян також вважає, що майбутнє Вірменії разом з країнами Заходу, а не з РФ: «Наша опозиційна партія виступає за встановлення тісних союзницьких відносин Вірменії зі США для набуття статусу головного позаблокового союзника. Цей статус Сполучені Штати надають тим країнам, які, не входячи до НАТО, є ключовими партнерами у військовій співпраці. Його мають такі країни як Японія, Південна Корея, Тайвань та Австралія».