Вийшла Oxenfree II — гра-портал у 1980-ті, що нагадає серіали «Пітьма» і «Дивні дива»

На Netflix Games, PlayStation 5, Switch та ПК вийшла Oxenfree II: Lost Signals — містичний трилер (а інколи й горор) про віддалений острів, де відкриваються портали з привидами, а герої ув’язнені в часовій петлі. Мабуть, найкраща реклама для неї — те, що все це нагадує ностальгійні, стилізовані під 1980-ті нетфліксівські хіти «Пітьма» і «Дивні дива», яким Lost Signals зовсім не поступається.

Про що це?

Привиди, зовсім як біологічні види, мають піддаватися класифікації. Є (принаймні в нашій уяві) безліч типів фантомів, але якщо спростити — є привиди, що чекатимуть в старих місцях вашого дитинства та юнацтва, і ті, що слідуватимуть за вами, куди б ви не їхали, та завжди ховаються у вас за спиною. 

Oxenfree II розповідає про перших — статичних, замкнених в певній місцевості примар, які тільки й чекають вашого повернення, адже рано чи пізно повертаються майже всі. Райлі, 35-річна невдаха, яка вилетіла з армії США, щойно в неї вступивши, повертається в рідне острівне містечко Каміна на десяток будинків. В неї нова робота: разом з колегою Джейкобом вона встановлює трансмітери, що вимірюють погодні умови. 

Вже за 20 хвилин першого робочого дня Райлі та Джейкоб зісковзують у містичний горор: дані з трансмітерів зашкалюють, у морі з’являються вири, у небі відкриваються портали-трикутники, через рацію долітає поліфонія примарних голосів, а герої відчувають дежавю, ніби потрапили в часову петлю. Джейкоб згадує історію субмарини USS Kanaloa, що затонула біля берега сусіднього острова Едвардс — саме привиди потонулих моряків були головними антагоністами (чи жертвами, які застрягли в небутті?) першої частини Oxenfree. Джейкоб загадується над питанням: чи це повернулися привиди, чи вони мають справу з чимось іншим?

А як тут з геймплеєм?

Як і її попередниця, Oxenfree II — геймплейно мінімалістична, по-доброму скупа гра. Райлі та Джейкоб подорожуватимуть гірською Каміною, лазитимуть шахтами та скелями, спускатимуться на мотузках та користуватимуться радіосигналами, щоби комунікувати з привидами. Не дуже захопливий на словах геймплей прикрашають насичений осінніми земляними тонами сугестивний ліс, водоспади і, звісно, діалоги. Команда Night School Studio взагалі славиться майстерно прописаними діалогами: в першій Oxenfree треба було грати за підлітків з острова Едвардс, які буквально не затикалися ні на мить, а в Afterparty — перепити демонів із пекла (з якими теж треба було щосекунди про щось базікати). Lost Signals — по суті, мамблкор, де 70% часу ви будете обирати репліки і слухати відповіді. Для цього є все: балакучий Джейкоб, який розповідає, чому на Марсі сині світанки, рація з девʼятьма каналами, через які можна спілкуватися з лісовою рейнджеркою (про загадкові вбивства), моряком (про самотність) та метеорологом (про аномалії). До того ж є радіо, де транслюють подкаст місцевого окультиста.

А як з атмосферою?

Все це створює ностальгійну, занурену в 1980-ті атмосферу. «Минуле так приваблює, бо воно таке доступне» — це, мабуть, ключова для опису гри фраза Джейкоба. Lost Signals справді робить минуле доступним насамперед завдяки своїй гіпертекстуальності та кіноцитатам: гра нагадує і «Донні Дарко», і серіал «Пітьма», і «Дивні дива», і горори категорії Б, ніби виступаючи енциклопедією попкультури 1980-х.

У книзі «Про ностальгію» Девід Беррі пише, що наш час чомусь став порталом у 1980-ті — це найбільш згадуваний західною культурою період, який експлуатує ринок ентертейменту від Netflix (де, до речі, можна зіграти в Oxenfree) до Amazon. Задля справедливості, якщо Oxenfree і звертається до минулого, то робить це з любов’ю.

Певної ретроманії грі надає користування раціями та радіо, які не тільки асоціюються з минулим, а ще й з більш старовинною, вже паранормальною давниною. Річ у тім, що радіо завжди зображали як лазівку до світу мерців — інтернетом навіть гуляють спекулятивні теорії, що винахідники радіо Марконі та Попов сконструювали його, щоби комунікувати з мерцями. Джеффрі Сконс у книзі Haunted Media: Electronic Presence from Telegraphy to Television взагалі виписав паранормальну історію технологій. В Oxenfree ця метафора доведена до такого максимуму, що, спілкуючись ігровим телефоном, рацією чи слухаючи радіо, не зовсім розумієш: живі люди на тому кінці чи привиди.При цьому Oxenfree не здається клоном, що копіює жанрові особливості містичних трилерів 1980-х. У ній є дуже сучасні прийоми, починаючи від естетики глитч-арту і жвавого нелінійного монтажу та закінчуючи атмосферою слоубернера — піджанру горору з повільним нагнітанням саспенсу. І це нагнітання настільки повільне, що іноді не помічаєш, як герої стають жабою, яка не розуміє, що зварилася в окропі — після шести годин гри не знаєш, чи вони теж привиди, чи ще ні.