Warscapes — фотопроєкт польського фотографа Матеуша Сарелло про те, як український ландшафт всотує війну. Заборона поговорила з ним
На третій день повномасштабного вторгнення Росії в Україну фотограф Матеуш Сарелло приїхав до кордону з Україною, щоб допомагати біженцям. Після трьох тижнів волонтерства Сарелло взяв до рук фотокамеру, яку не тримав вже декілька років, і почав документувати, як змінюється український пейзаж під час війни — кораблі сідають на мілину у Запоріжжі після підриву Каховської ГЕС, а місця катастрофи заростають рослинністю. Більд-редактор Заборони Павло Бішко поговорив з ним.
Довгий час ви не займалися документалістикою, але знову почали знімати після 24 лютого. Чому?
У перші дні війни я був на кількох пунктах пропуску між Польщею та Україною, щоб забирати біженців з кордону і відвозити у глибші райони Польщі. Протягом трьох тижнів я спав у машині і в такому волонтерському режимі взагалі не думав про фотографію.
Професійно я займався репортажем у 2008–2011 роках, наприклад, знімав повінь у Польщі 2010 року. Після цього я відійшов від документальної фотографії. Працюючи тоді над документальною історією про Балтійське море, я розійшовся з дівчиною і, відштовхуючись від власного досвіду, зробив фотокнигу Swell (книга вийшла більше про розставання, ніж про море).
Так я відійшов від документального наративу заради більш особистих візуальних історій. Працюючи редактором фотокниг, куратором, менеджером, ментором для інших художників, особистими проєктами протягом останніх декількох років я займався дуже мало. Документальна фотографія в цей час була мені вже не така цікава, як концептуальна.
Медика, Польша, 2022 рік. Фото: Матеуш Сарелло
Львів, 2022 рік. Фото: Матеуш Сарелло
Але чекаючи на людей на кордоні, я робив фото на телефон. Історичні події, що відбувалися перед моїми очима, масовий потік біженців і втеча від війни змусили мене відчути, що знімати — це мій обов’язок.
Окрім нескінченного потоку людей, я спостерігав за тим, як змінюється простір довкола мене. Коли проводиш кілька тижнів в одному місці, помічаєш, як раніше порожня територія заповнюється наметами гуманітарних організацій. Люди організовують простір, і це безпосередньо пов’язано з війною, що йде поруч, по іншу сторону кордону.
Тоді у мене з’явилася думка: якщо я вже маю повертатись до фотографії, то я хотів би документувати, як змінюється простір під час війни.
Харків, 2022 рік. Фото: Матеуш Сарелло
Як би ви описали свою методику?
Найважливішою точкою старту для пошуку краєвидів війни для мене є поняття територіальності. Я приглядаюсь, як під впливом війни змінюється публічний простір.
Я їздив до знищених міст у Київській та Харківській областях і фіксував спалені танки чи будинки — тоді це була документація воєнного злочину. Але з часом мене зацікавили залаштунки війни. Українці напевно не звертають на це увагу, бо це їхня буденність. А мене як гостя це дуже вражає, коли змінюється публічний простір міста.
Я не знав Україну до війни, але припускаю, що в публічному просторі багато чого змінилося: речі, пов’язані з національними кольорами, блокпости чи мішки з піском, що закривають вікна. Зараз ці елементи оборонної конструкції часто вже розібрані. Вони не виконують своєї ролі, але досі видно, що це була матеріальна частина війни в місті.
Буча, 2023 рік. Фото: Матеуш Сарелло
Під час роботи над Warscapes для мене важливе повернення до місць, в яких я вже був. Кілька разів я повертався у Бучу: після квітня 2022 року ще у травні та вересні 2022 року, а востаннє — два тижні тому. Я прискіпливо дивився, як змінюються ті самі місця. Я приїжджав на ці адреси й дивився, як змінюється простір. Мене шокує те, як швидко відбудовують деякі знищені території, тоді як інші виглядають ідентично й лише заростають рослинністю. Повернення до тих самих місць, що мають дуже сильний відбиток травми, людської трагедії, дозволяє мені краще зрозуміти війну.
Війна є таким комплексним організмом. Чим довше вона триває, тим більше кінцівок має. Стаються нові події, як, наприклад, підрив Каховської дамби. І це тотально змінює функціонування людей і простору на величезній території. Одна подія, одна дія змінює їхнє життя на довгий час.
Візуальні елементи, які я можу спіймати через краєвид, також змінились. Зараз я в Запоріжжі, де кілька днів провів, фотографуючи наслідки руйнування Каховської дамби. Люди гуляють дном водосховища, яке вже не існує, де донедавна над їхніми головами було б кілька метрів води.
З травматичними подіями, що пов’язані з війною, таке трапляється часто. На початку є шок, а потім люди звикають, приходячи в це місце, щоб зробити фото. Але вони не гуляють так, як раніше ходили по пляжу; щось все одно не так.
Київ, 2023 рік. Фото: Матеуш Сарелло
Як би ви описали головне завдання, яке поставили для себе під час збирання матеріалу для Warscapes?
Якби я мав говорити, для чого я працюю над Warscapes, то я роблю це з почуття, що, по-перше, поруч з моєю країною відбувається найважливіший військовий конфлікт з часів Другої світової війни. По-друге, це щось, що стосується мене безпосередньо, оскільки я вважаю, що Україна є щитом Західної Європи. А по-третє, в Україні зараз багато фотожурналістів. Вони добре роблять свою роботу, проте візуально я хотів би бачити події війни у дещо ширшій, геоісторичній перспективі.
Вчора я знімав у парку Дубовий Гай у Запоріжжі. Там є невеликий залізничний міст, побудований над річкою Мокра Московка. Вона була досить широка, близько 30 метрів, а зараз від неї залишився лише струмок. Якщо так добре розігнатись, то можна його перестрибнути. З моста відкривається дуже мальовничий вид на кораблі, що осіли на дні колишнього водосховища, а поруч тече невеликий струмок. Я сидів на цьому мості близько 5 годин. Була неділя і туди приходило багато людей. Я палив і спостерігав за ними, прислухався до розмов. Наприклад, люди розповідали, як колись на одному з кораблів, де був ресторан, їх погано обслужили. Вони згадували такі ситуації з минулого, наче поверталися у своїй пам’яті до місця, яке змінилося, мабуть, назавжди.
Такий повільний темп моєї роботи вимагає багато часу. Я міг би провести там 5 хвилин, зробити кілька фото і піти. Але мені цікаво бути там і спостерігати за людьми, не ставлячи їм питань, які нав’язують відповідь.
Запоріжжя, 2023 рік. Фото: Матеуш Сарелло
Попри те, що я знімаю пейзажі, найважливішим елементом в них для мене є людина. Простір на фото не служить сам собі, він служить людині. Інколи люди прибирають територію після обстрілу, а через пів року прийдуть у це ж місце робити селфі. Я стараюсь мати в кадрі пейзажу якнайбільше шарів. І без людини, яка є цим останнім шаром, важко говорити про хороший пейзаж.
Знімаючи кораблі, що осіли на дні водосховища у Запоріжжі, я помітив, як дитина відбігла від батьків і по коліна застрягла в болоті так, що не могла самостійно вибратись. Першим шаром у просторі водосховища на фото є сама подія (підрив дамби та падіння рівня води). Поява тут людей як наслідку події є другим шаром краєвиду. А третім шаром є вже сама людина. У цьому випадку це дівчинка, яка застрягла в болоті, а мама її витягувала, поки батько знімав це все на відео і сміявся. Ситуація тривала досить довго, оскільки батько не допомагав.
Саме тому і моє перебування у певному місці є таким довгим, тому що, окрім підслуховування людей, що проходять повз, я також чекаю, допоки щось відбудеться.
Про автора:
Матеуш Сарелло — польський фотограф, куратор, автор і редактор фотокниг. Член журі конкурсу фотографії Grand Press Photo, куратор фестивалю фотографії Krakow Photomonth.
У 2023 році знята Сарелло серія фотографій під назвою Warscapes, присвячена війні в Україні, вийшла в фінал престижного гранту The Aftermath Project, а також увійшла до шорт-листа міжнародного конкурсу для митців Allegro Prize.
