Людина-хаос, чудовисько, емпат. Саксофоніст Андрій Бармалій став однією з головних зірок української сцени і тепер випускає дебютний альбом. Заборона з ним поговорила

Якщо ви слухаєте нову українську музику і чуєте саксофонну партію, скоріше за все, її грає Андрій Бармалій. Він зʼявився в сучукрмузі ніби нізвідки, проте за останній рік виступив з безліччю музикантів: від Стаса Корольова та репера OTOY до гуртів Hyphen Dash і «Циферблат». На сцені він не сесійний музикант, а повноцінна запрошена зірка, точніше — рок-зірка. Не найтиповіший епітет для людини з саксофоном, але і музика Бармалія далека від будь-яких жанрових обмежень. Приклад тому — червневий трек «Я нормально», де на симбіоз саксофона та брейкбіта накладається несамовитий крик.

На прохання Заборони журналіст Валерій Лавровський поговорив з Андрієм Бармалієм напередодні виходу його першого лонгплею: про незмінний епітет «гонорового тіпа», альтруїзм музики та періоди творчості, коли опускаються руки.

Точка відчуття

У віконці зуму — бородатий чоловік без футболки. Інтерʼєр кімнати за його спиною нагадує дитячу: куди не кинь оком, всюди Мікі Маус. Та це, як не дивно, робочий кабінет.

«Я недавно на цю хату переїхав, і тут повний набір Мікі Мауса. Мене дуже прикалує», — всміхається він.

Андрій Бармалій — людина-хаос. В хорошому сенсі. На сцені він постійно в русі: залазить на балкони, стрибає в натовп, на колінах дограє саксофонну партію. Попри те, що він запрошений музикант, варто йому зʼявитися — і вся увага аудиторії одразу скеровується на нього.

Утім, цю увагу пояснює не лише той факт, що саксофон в його руках перетворюється на рок-гітару, а сам Бармалій танцює на сцені, наче Том Йорк з Radiohead. Ще є експресія, музична мультижанровість та гоноровість — слово, що приклеїлося до нього намертво.

Бармалій закочує очі.

Словосполучення «гоноровий тіп» йому вже приїлося. Але, на противагу цьому та образу рок-зірки, Бармалій створює треки, що видають в ньому інтроверта-мрійника. То який він насправді?

«Не повіриш, я над цим думав сьогодні вночі. Аж не міг спати — встав, пішов книжку читати», — говорить він у відповідь. 

Бармалій — це псевдонім, хоча чимало людей вважають його реальним прізвищем. Для музиканта ці дві частини імені наче своєрідна дихотомія розуму й тіла. Андрій з давньогрецької перекладається як «чоловік», і він сприймає це як уособлення — цитата — хорошої маскулінності: «Відданий тіп, робить справи, має ідею допомагати людям, взаємодія, емпатія, бе-бе-бе-бе…»

Натомість Бармалій — це чудище, яке їсть дітей. Та цей бік музикант використовує як комічний контраст.

«Це більше про драматургію: якісь страшні барабани, дуже гучно, але якась красива мелодія, зрозуміла гармонія — поєднання агресії та неагресії. Тобто справжній Андрій Бармалій — це пошук золотої середини», — пояснює він.

Після цих слів його практика поєднувати саксофон з драм-енд-бейсом заграє новими фарбами. Це гарно можна розчути в його дебютному сольному треці «Я нормально», назва якого — типова відповідь на питання «Як справи?», в якій немає жодної краплі щирості.

Та коли Бармалія прямо спитали, що він мав на увазі у своїй композиції, у відповідь прозвучало лише: «На-нанана, наааа-нанааааа-на-на-на-нааа», співзвучне мелодії треку. Він балувався тоді, і те саме слово використовує, щоби схарактеризувати роботу над музикою: балуватися, аби збільшити потенційну кількість сенсів, але не запхати всередину композиції більше сенсів, ніж хочеться. 

«Бувають такі стани, коли я дуже сконцентрований і хочеться виразити якийсь інсайт чи переживання. Шукаю звук, або ноту, або комбінацію, або навіть мисленнєву ідею, що резонує, ніби електрика пройшла по тілу. Так-так, це воно! Це робить зі мною те, що потрібно саме зараз, — пояснює він і неочікувано додає: Виходить як особливий смак чипсів — сметана і зелень чи бекон».

Та поза метафорою чипсів Бармалій уточнює, що кожна його композиція має певне ядро або «точку відчуття». Вона може бути будь-де — на початку, всередині чи в кінці, вона може звучати як барабани чи бас. Але згодом навколо неї зʼявиться те, чого не вистачає, щоби композиція розповіла певну історію або транслювала якийсь мікс емоцій.

Пережити «щось» разом зі слухачем

«Якщо втрачу концентрацію, то все — мені піпєц», — пригадує Бармалій один з недавніх концертів у Києві.

Він гасав тоді по сцені, заліз на стілець, заплутався у проводах та зрештою стрибнув у натовп. Цей перформанс виглядав, наче так і було задумано. Виявляється, що ні. Бармалій починає пояснювати, в чому «прикол усіх його виступів» і одразу осікається: «А я не буду казати. Все! Приходьте на концерт і викупайте, що я там роблю. Нічого я вам не буду розказувати. Давай щось інше!»

Інше так інше.

Чому взагалі саксофон? В одному з інтервʼю він пригадував, що ще малюком перед ним розклали різні предмети — який вибере, з тим і повʼяже життя. Річний Андрій потягнувся за сопілкою, а через вісім років вже сам записався на сопілкарство.

«В десять рочків мені дали саксофон — і всьо. Воно стало виходити, і тепер залишається зі мною на всю жизнь», — говорить він.

Після девʼятого класу Бармалій вступив до музичної академії імені Р. М. Глієра в Києві. Каже, в той час постійно думав нотами, слухав багато музики і вже інтуїтивно розумів, як правильно подавати музику звичайному слухачеві.

«Одна з причин, чому я займаюся музикою, — егоїстична, не альтруїстична, — бо це прикольно, коли люди переживають оце “щось”. І ти переживаєш це разом з ними, тому що тобі вже скучно це переживати одному, — пояснює він. — Виступати перед широкою аудиторією — ах*їтєльно. Чим більше в тебе аудиторії, тим легше».

Та на сцені він зʼявився не одразу. Після академії вступив до політеху на спеціальність «Мікро- та наносистемна техніка», на курсі був найстаршим і протримався у виші пів року. Тоді Бармалій зрозумів, що свідомістю він у музиці, а до КПІ пішов, бо просто побоявся занурюватися у творчість на повну.

Далі була Академія мистецтв імені Павла Чубинського і спеціальність звукорежисера. Чому знову не до Глієра?

«Тому що, с*ка, мене не прийняли, послали нафіг, тому що я борзий, гоноровий тіп», — говорить, не вдаючись у деталі.

Та до музичної освіти в нього є чимало питань. Мовляв, викладачі, які формувалися в професії ще за часів СРСР, легко могли понавішувати учням певні шори, керуючись якимось своїм ідеалом правильності.

«Університет дає складні завдання і потім зай*бує, що ми помиляємося, — обурюється він. — А мені здається, треба навпаки робити — давати просту хєрню, з якою люди справляться. І потім ти вже розумієш, хто краще роздупляється».

Схема обертонами

В дитинстві Андрій часто наживав собі клопоту, тому що занадто сильно довіряв людям. Наприклад, якось у початковій школі приніс до класу всі свої заощадження з дня народження і просто купляв однокласникам булочки.

«Типу, я у ваші [матеріальні] ігри не граю, я поза системою», — пояснює він.

Мабуть, тому, каже, й пішов у музику — саме тут він зустрічає найбільше людей з розвиненою емпатією та бажанням допомагати іншим: «Тут ти можеш довіритися компанії — навіть якщо вони десь і грають в соціальні ігри, то все одно не прагнуть до домінування».

Раніше Андрій працював не у музичній сфері, а якось взагалі сортував на складах коробки із взуттям. Та зараз він займається тільки музикою — і це принципове рішення. Він надто довго займався однією справою, щоб зараз робити щось інше.

«Я так прив’язався до музики, що ніщо не активує мене так сильно, як вона», — каже Бармалій. 

Але якби вже не музика, то, певно, подався б в архітектуру. В дитинстві він займався образотворчим мистецтвом, але далеко не пішов.

Може, економіка чи менеджмент? «Який нах*й менеджмент?!» — питає сам у себе.

Іноземні мови? «Можливо, — говорить він, — але я теж це *бав».

Зрештою, культурологія? «Ну боже, я сам с усамі, я самий умний — ні, звичайно!» 

У трактуванні Андрія Бармалія робота має бути веселою і трохи панкушною. Щоб писати музику, йому потрібні особливі умови: хоча б чотири години вільного часу, а краще з запасом — для рефлексії.

«От у мене є цілий вечір, ціла ніч, мені зранку нікуди не треба або цілий день нічого не треба, я тільки пишу музику, — розмірковує він. — І тоді в мене відбувається свобода, я балуюся, нікуди не поспішаю і нічого не очікую».

У будь-якої творчої людини є періоди, коли опускаються руки. І кожен з цих періодів виходить по-своєму. За словами Андрія, в нього є так звана схема обертонами — маленькі періоди в житті із білою та чорною смугами. Є більш масштабні — пів року відчувається підйом та ще пів року — спад:

«В мене часто таке трапляється, я ж творчістю займаюсь. Але якщо ти пам’ятаєш, що робиш це недарма, якщо хоч трішки полегшив життя сотні людей, ти вже робиш прекрасну справу. Часто в матеріалістичному світі ти можеш не відчувати, що корисний. Можеш відчувати якісь загони, що ти не заслужив просити гроші за свою роботу. Таке в мистецтві буває. Але якщо ти полегшив біль якійсь кількості людей, то цим треба вже продовжувати займатися».

«Автопортрек»

«Альбом буде 1 або 8 вересня, — каже він про свій дебютний сольник. — Можна так і написати, загадково, бо я ще не вирішив, як встигатиму».

Це альбом про шлях. Про дорослішання, життєві історії, ініціації в соціальному житті, коли зі студента перетворюєшся на повноцінного громадянина, усвідомлюєш про себе щось нове.

«Думав весь час всякі абстракції про життя, про світ, намагався якось усвідомити своє місце у світі», — говорить він.

Ніби з іншої планети, Андрій Бармалій намагається показати, що музика буває інакшою. Ніби для того, щоби розкачати натовп, достатньо лише компіляції саксофона, музики власного тіла та емоцій. Артист на сцені створює перфоманс, який триває близько двох годин. Митець проживає власне життя, як перфоманс. Чи то гоноровий тіп, чи мрійливий інтроверт — за ним все одно цікаво спостерігати.

А ще цим дебютом він, скоріше за все, поставить крапку в дихотомії Андрія та Бармалія. Бо відчуває, що загрався. Забув, що він не тільки Андрій Бармалій.

«Як він буде називатися?» — запитую.

«Або “Нормальний альбом”, або “Автопортрек”. Каламбурчик типу. Я подивлюся, які вайби в мене будуть», — відповідає.

«Може, тоді “Гоноровий альбом”?» 

«О, можна! Але думаю, що, як завжди, буду прокрастинувати і в останній день назву його якось, та й усе».