«Як ви можете жити свої життя — там же люди мучаються». Тікток гуде «Піснею» артистки Чуприненко про війну в Україні. Що треба знати про її авторку — профайл Заборони

«Я за останні 8 років не зробила нічого, щоб зупинити війну. Я відчуваю за це вину», — це слова з треку «Пісня» Марусі Чуприненко, більш відомої просто як артистка Чуприненко. Саме після цієї композиції про 28-річну музикантку, а заразом і акторку театру та кіно, почав гудіти інтернет: «Пісня» завірусилася у тіктоці, а перший великий сольний концерт артистки зібрав аншлаг у «Довженко-Центрі». Вона працює в жанрі документальної пісні, називає себе амбасадоркою степів Херсонщини, а на живих виступах розповідає про рідну Новомиколаївку, що, як і половина Херсонської області, досі перебуває під окупацією.

Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко зустрілася з Марусею Чуприненко незабаром після її київського концерту та поговорила з артисткою про те, чому її так сильно налякав ажіотаж навколо «Пісні», звідки в неї почуття провини через війну в Україні та чому вона хоче вдарити кожного, хто запитує її про батьків в окупації.

Будівля «Довженко-Центру» щохвилини ковтає квіткові сукні, джинсовки та різноманіття кольорових зачісок. До концерту артистки Чуприненко 10 хвилин, проте у холі театру людно. Поверх перетворився на суцільну фотозону: під стелею, наче дитячий мобіль над колискою, повільно обертаються зірки і пташки, поруч із ними гігантське мозаїчне серце виблискує сріблом і золотом у вечірньому сонці.

«Як думаєш, їй сподобаються квіти? — розмірковують подруги дорогою до зали. — Може, вона заспіває на біс? Це було б прекрасно!»

Я прямую за ними і зупиняюся за крок до оповитої театральним димом темряви — обираю листівку з віршами артистки та купую намисто з бісеру. Я знаю: вчора ввечері Маруся робила ці прикраси власноруч, аби кожен міг забрати з її концерту щось особливе.

Працівниця театру зі сцени благословляє на гарний концерт без повітряних тривог, і на зміну їй до слухачів виходить Маруся та її музиканти. «Я люблю тебе», — долітає із зали, і артистка сміється, притискаючи руку до серця.

«Щас, я чучуть подихаю, добре? Бо вас так багато, — сідає вона за цифрове піаніно. — Вас вітає артистка Чуприненко, ви зараз на її сольному концерті, і, здається, у мене зараз зупиниться серце».

З педагогічного на сцену

«Слухати мою музику — це робота. Це не просто музика на фоні. [І моя аудиторія] — це дуже працьовиті люди», — говорить Маруся Чуприненко, коли ми зустрічаємося за кілька днів після концерту.

Нас оточує творчий гармидер Малого театру в Києві. За стінкою хтось розспівується, працівники сцени періодично вриваються в розмову, щоб перетасувати хаотично розставлені стільці, лавки та столи. Незабаром тут буде вистава, але наразі переді мною розгортається шоу однієї акторки.

Артистка Чуприненко народилася в гуртожитку столичного університету імені Карпенка-Карого. До театрального вона, випускниця педагогічного технікуму в Одесі, вступила, порушивши дану батькам обіцянку (ті все ж очікували, що з Марусі вийде вчителька). І саме там її перші пісні слухали сусідські дівчата.

Спочатку вони були віршами, та під акомпанемент гітари повільний речитатив ставав піснею. Маруся записувала їх на диктофон і викладала в телеграм-канал. Каже, надихалася тоді «депресивними російськими гуртами», та з часом увагу на себе перетягнув автобіографічний контекст. Маруся сміється, що обізнані люди одразу впізнають в її піснях конкретних дійових осіб.

Сценічний псевдонім «артистка Чуприненко» залишився від часів популярності гештегів в інстаграмі — так вона підписувала пости про свою театральну діяльність. Про сцену мріяла з дитинства — утім, шлях до неї був довгим.

В Одесі вона випадково потрапила на літературний вечір та познайомилася там з дівчиною, яка запросила її до театральної студії. Вони прийшли туди разом, проте нова знайома більше не повернулася. А Маруся — лишилася. 

Учні студії щороку їздили вступати до Карпенка-Карого та поверталися, згадуючи про це, як про пригоду. Ніхто не розчаровувався, мовляв, у виші «все точно куплено». За пригодою до Києва поїхала і Маруся. На консультації перед іспитом розплакалася, на що почула: «Якщо розплачешся на іспиті, ми тебе не візьмемо». Тож на екзамен вона підготувала дуже веселу програму і домовилася з собою, що в жодному разі не плакатиме. 

І от Маруся виходить на сцену і перед виступом чує: чи може вона, раптом що, вступити на контракт?

«А там 20 тисяч — це небо. Кажу “ні” і розумію, що буду плакати, — пригадує вона. — Стрималася, розказала якусь байку, похрюкала. Роблю крок зі сцени, і починаю ридати. Я ридаю, комісія рже, просять: “ану похрюкай ще раз”. Я плачу, хрюкаю — все одночасно».

Зрештою вступила на бюджет.

Амбасадорка степів Херсонщини

Половину своїх пісень артистка Чуприненко присвячує малій батьківщині. От і на інтервʼю в неї на грудях поблискує брошка з гербом Херсонщини. Дівчина родом з села Новомиколаївка, розкинутого по обидва боки траси до курортного Скадовська. За часів колективізації тут був колгосп-мільйонер, і родина Марусі так само поралася на землі.

Два гектари під кукурудзу: зібрати, відварити, посолити та й віддати охочим у пакетику. «Ненавиджу кукурудзу», — відрізає Маруся.

«Підіймаєш ту кришку величезної каструлі, а звідти пар кукурудзяний, і він осідає на тобі. Чесно кажучи, неприємно, — пояснює вона. — Ще ми продавали кавунчики, їх я люблю».

«У дитинстві світ повен любові», — співає вона в одній зі своїх композицій, і в розмові згадує, що дитинство в неї було безхмарним, суперовим, і, може, трошки самотнім, але точно не таким важким, як в односельців. Так, життя в селі, яке Маруся називає «вершиною цивілізації», ніколи не буває легким: села консервативні, не люблять чужинців, та й своїх приймають не завжди.

Утім, коли залишаєш село, в памʼяті, каже дівчина, лишається тільки хороше. Тепер уже місто здається поганим, бо в місті нікому немає діла до інших людей, а в селі всім цікаво, якого кольору шпалери у когось вдома та чому хтось купує один кіло гречки, а не два.

«В місті ти оточений результатами людської праці, це прекрасно і дуже красіво, але це по-другому, — пояснює Чуприненко. — Прекрасно бачити [в селі] щось живе, що росте, змінюється. От помідорчик ти висадив навесні з мамою, а влітку він вже кущ, а восени він вже крякнув — і ти бачиш весь цей процес, і ти вже інший».

Маруся називає себе «амбасадоркою степів Херсонщини» і каже, що саме вони сформували її по цеглинці: «Тут стільки відкритого неба, стільки речей, які створила не людина, які більші за людину!» Та, за її власними відчуттями, Південь України разом зі Сходом дуже ізольовані в межах власної країни.

«Хочеться постійно розповідати, що це теж Україна, що це не вчора створений регіон. Як Україна народилася для світу 24 лютого, так само для України Південь народився, коли з ним щось сталося», — вважає вона.

Коли з Півднем України сталася окупація, під контролем росіян опинилося і її рідне село. Там досі жили батьки артистки Чуприненко — не змогли залишити свій будинок і гараж біля нього, в які вкладали життя та ресурси. Кілька днів тому вони святкували річницю шлюбу — 35 років: пекли весільний коровай, дивилися старі фотоальбоми.

Маруся відвертається до вікна та витирає рукавом сльози.

«Коли питають про батьків, мені хочеться вдарити цю людину так само боляче, як [вдаряє по мені] це питання. І дуже хочеться втекти й замовкнути, але я сміюся, — говорить дівчина. І продовжує цитатою зі свого вірша: І сонце на ціпку продовжує крутитися, і людина продовжує їсти морозиво».

«Як ви можете жити свої життя — там же люди мучаються»

Після антракту, що розділив двогодинний концерт навпіл, артистка Чуприненко повертається на сцену в новій сукні: «Завжди мріяла, як великий артист, змінити образ», — хитро всміхається вона.

Артистка водить слухачів коридорами свого дитинства та життя. На словах «дуло танка впирається тепер у стінку моєї кімнати» жінка поруч зі мною починає обіймати себе двома руками. Маруся ж на сцені обіймає гітару, щоби втримати сльози, та обіцяє, що все неодмінно буде добре. 

У червні 2023-го в тіктоці завірусився шматок її композиції «Пісня», зіграний на сольному концерті:

«Як будь-якого українця, мене зараз багато різних думок тривожить

Наприклад, чому ще зовсім недавно мене не хвилювала війна в Сирії

Я спокійно слухала музику в своєму телефонному плеєрі

А тепер я вимагаю від людей активної участі

Як ви можете жити свої життя — там же люди мучаються

Хоча сама я за останні 8 років не зробила нічого, щоб зупинити війну

Так, я відчуваю за це вину». 

«Ця пісня — найкраще, що я чула з нашої музики за цей воєнний період. Вона прекрасна й одночасно розбиває серце. Вона — найчистіша правда, така прозора, мов сльози, які ллються з моїх очей, коли я її слухаю. Вона резонує з кожної частинкою моєї душі. І я Вам безмежно за неї вдячна»; «Ніби все, що болить мені, пролунало. Слухаю і плачу. Це неймовірно боляче і катарсично»; «Те, що всередині нас: біль, сльози, провина, втрати, лють, — ви вилили в прекрасну поезію», — писали люди в мережі.

Але така увага до «Пісні» налякала артистку. «Тарасе, давай її видалимо», — просила вона свого хлопця. Каже, не була готова, що пісню почують не лише її друзі, а й купа незнайомих їй людей, і по відчуттях це нагадувало Марусі ситуацію, коли тисяча чужих людей приходить до твоєї спальні і не знімає взуття.

Композицією Чуприненко хотіла передати свій сум і біль від вторгнення Росії, про яке ще 2014 року не думала, і, як зізнається, взагалі не усвідомлювала, що на Сході України відбувається війна.

«Саме тому мені зараз так хочеться говорити про війну, — підкреслює вона. — Після 24 лютого я переживала почуття лютого сирітства, не було куди їхати. Південь був в окупації, і було постійне відчуття, що напасти можуть звідусіль».

В арсеналі артистки було чимало пісень російською мовою, та сьогодні для неї вони наче набули сірого кольору. І хоча Чуприненко вже відмовилася від їх виконання, каже, це було непросте рішення — мовляв, сприймалися вони, як друзі.

«Але ти розумієш, що віддати пісню — це взагалі не так багато у порівнянні з тим, що хтось життя своє віддає. Ти напишеш нові, нічого страшного», — говорить вона.

Сьогодні в неї є мрія — випустити колись власну збірку віршів. Бо тільки творчість в умовах війни дається їй без складнощів, все інше ж — виглядає непотрібним.

Місяць тому артистка Чуприненко випустила кліп на пісню «нравишся», що присвятила «всім щасливим лузерам, які колись закохувалися і відчували дурнувате тремтіння в голосі і спітнілі долоньки при спілкуванні з людиною, яка подобається». В Новомиколаївці є будинок культури, і Маруся так і бачить, як після звільнення села там збереться дискотека, де буде багато дітей, і їм увімкнуть пісню «нравишся» як «медляк», і всі танцюватимуть під її мелодійне «Просто ти мені дуже нравишся, і чомусь самим лучшим кажешся».

«Це дає сили», — додає вона.

Концерт у «Довженко-Центрі» закінчується раптово. Артистка Чуприненко просить зробити світло у залі яскравішим, аби бачити людей. Чоловік ліворуч нахиляється до мене і каже: «Мене розбирало і збирало весь концерт… А тепер серце з гуркотом впало долу, і я не знаю, що з цим робити».