Читаєте зараз
Брейншторм: Чому я не люблю своїх батьків?

Брейншторм: Чому я не люблю своїх батьків?

Nastia Travkina

Двічі на місяць у рубриці «Брейншторм» наукова журналістка Настя Травкіна розглядатиме листи читачів Заборони, у яких вони пишуть про цікаві (або дошкульні) для них ментальні, психологічні чи просто побутові проблеми, і відповідатиме на запитання через призму нейронаук


«Брейншторм» не має характеру медичного висновку чи діагнозу спеціаліста.

— Дорога Настю, чому люди можуть не любить своїх батьків?

Анонім

Привіт, дорогий аноніме,

перш ніж звернутися до біології, я нагадаю, що поняття «любов» — це парасольковий термін, в який люди вкладають різні конотації. Що означає «нелюбов до батьків»? Які відчуття, думки, слова та дії ми маємо на увазі, коли говоримо «любити батьків»?

Хтось має на увазі почуття прихильності, хтось — захоплення. Хтось вважає, що любов — це залишатися найкращими подружками з мамою до старості, а хтось скаже, що це нездорово. Що означає «не любити батьків»? Чи це спокійна байдужість, чи негативні почуття: роздратування, злість, навіть ненависть? У цьому варто розібратися докладніше.

А може, це зовсім не про почуття, а про дії? Для когось «любити» означає приділяти увагу і допомагати — і не важливо, відчувають вони від цього радість та почуття глибокого зв’язку чи просто роблять це через розуміння обов’язку. В одних культурах любов до батьків значить слухняність, навіть якщо вам уже 40, в інших — якнайшвидшу сепарацію (зокрема фінансову), щоб батьки могли спокійно «пожити для себе». Варто простежити, які норми любові до батьків ви засвоїли, і чи згодні з ними, щоб зрозуміти: чи ви дійсно не любите батьків, чи просто любите їх не так, як комусь здається правильним?

Припустимо, що я й анонім розуміємо питання однаково: «не люблю своїх батьків» означає, що вони мені як мінімум не подобаються і що я не хочу проводити з ними час. Що ж, я думаю, багато людей мають такий досвід хоча б з одним із батьків! І це зовсім не дивно: наші уподобання та приємні почуття від взаємодії з іншими людьми — результат нашого досвіду. І якщо досвід такий собі, то й любов теж така собі.

Так, наше ставлення до батьків — не дар небес, а закономірний результат нашого досвіду з ними. Важливо розуміти, що біологічно любов між батьками та дітьми — не взаємна. З погляду біології дитині не потрібно любити своїх батьків і бути до них безумовно прив’язаною — навпаки, завдання маленької тварини — швидше стати самостійною і вийти зі стану дитини. Природі потрібно, щоб любов і прихильність до малюка були «вбудовані» в батьків біологічно. Річ у тім, що малюки тварин часто народжуються безпорадними — а з погляду розвитку людські дитинчата геть не доношені у порівнянні з багатьма ссавцями, які одразу після народження можуть навчитися ходити. Якби батьки не відчували величезної прихильності до дитини, вони не були б так сконцентровані на її виживанні — і вона загинула б.

Природа — неперевершений шулер! Для виживання дитини потрібно, щоб батьки були зачаровані, тому їхнє тіло виробляє особливий стан прихильності за допомогою гормону окситоцину — головної частинки батьківської любови. У жінок він особливо активно виробляється під час пологів та грудного вигодовування, у чоловіків — при фізичному контакті з немовлям в перші 6 місяців його життя. 

Самій дитині для виживання навпаки не варто любити: вона має адаптуватися під будь-які умови, навіть якщо її загублять у лісі та виховають дикі собаки. Дитина любитиме і прив’язуватиметься до того, хто забезпечує її виживання і хто про неї піклується: вже до 6 місяців немовля реагує на кожного опікуна залежно від того, як той відгукується на потребу дитини в захисті. Простіше кажучи, любов дитини до опікуна буде тим сильнішою і надійнішою, чим краще про неї піклуватимуться.

У материнську любов залучені система дофамінової винагороди мозку (орбітофронтальна кора та смугасте тіло) та система інтероцептивної обробки інформації (передня острівцева частка мозку та періакведуктальна сіра речовина). Це дозволяє матері бути уважною та отримувати задоволення від однієї тільки уваги до дитини. Коли жінка дивиться на свою дитину, активуються області, пов’язані з емоційними реакціями (мигдалина, острівець) та з теорією психічних функцій (передня поясна кора, задня верхня скронева борозна) — ці області можуть бути причиною прихильності, пильності та співчуття, які властиві нормальній материнській поведінці.

Дитяча ж прихильність не зʼявляється одразу, а формується поведінкою дорослого. Тобто створення взаємної любові — це поведінкове завдання батьків. Такі види контакту як довгий погляд в очі одне одному, дотики, посмішка і сміх, примітивні ігри та втішання засмученого немовляти обіймами й голосом — все це створює стійкий взаємний зв’язок. Це почуття прихильності стає базою, на якій поступово розвиватиметься ставлення дитини до батьків на шляху сепарації від них.

Оскільки людські дитинчата народжуються з недорозвиненим мозком (адже таз прямоходячого Homo Sapiens не може бути достатньо широким, щоб пропустити більш сформований і великий мозок), доформування мозку відбувається вже поза утробою та в постійному контакті з опікуном. Дослідники вважають, що ніжне воркування матері з немовлям, вокалізація, ігри та інші «дурості» можуть бути інструментом біологічно-поведінкової синхронії, тобто способом «налаштувати» організм дитини відповідно до стану організму матері за допомогою певної поведінки. Досвід невербальної синхронії до 9 місяців (коли наш мозок починає перебудовуватися на мовну комунікацію) стає психофізіологічною базою для соціальних зв’язків та стосунків з людьми — у тому числі стає платформою для любові, включно з любов’ю до батьків.

Окситоцин, який виділяється під час пологів та лактації, також відіграє величезну роль в розвитку соціальності людини. Після народження гормон продовжує брати активну участь в розвитку людини, виділяючись не лише під час харчування грудним молоком, а й від емоційної та інтелектуальної підтримки матері. Саме окситоцин синхронно виробляється в батьків та дитини під час спільного гуляння та ігор, саме він стимулює соціальну чутливість, яка необхідна для емоційного здоров’я дитини та подальших здорових зв’язків з людьми.

Процес формування дитячо-батьківського зв’язку легко порушити, якщо батьки поводяться непередбачувано чи небезпечно для немовляти. Це трапляється з різних причин: в опікуна можуть бути різні ментальні розлади, у тому числі післяпологова депресія у жінок, алкогольна чи наркотична залежність або інші види залежної поведінки. Батьки можуть просто не мати ресурсу бути достатньо надійними та стійкими опікунами, а можуть і здійснювати над своїми дітьми психологічне, фізичне та/або сексуалізоване насильство.

Токсична й аб’юзивна поведінка руйнує взаємність дитячої любові: ми можемо відчувати образу і зневагу, злість і навіть ненависть до батьків, бо вони були нашим єдиним джерелом захисту — і водночас головним джерелом невизначеності, фрустрації та небезпеки. Близько 40% людей демонструють ненадійні моделі відносин — і це прямо корелює з тим, наскільки надійними були їхні батьки.

Якщо батьки не були близькими та надійними для вас, вам важче любити їх. Та й не лише їх, а загалом важче вибудовувати довірчі соціальні зв’язки у дорослому віці. Проте я думаю, що некоректно говорити про якусь одну причину нелюбові до батьків. Адже після дитинства — періоду, в якому я причини любові і нелюбові зумовлені біологією, — настає юність, коли більшого значення набувають психологічні та соціальні відносини. 

На кожному етапі стосунків прояви любові різні. Коли провідною діяльністю дошкільника стає гра, взаємність до батьків формується під час спільних ігор, зокрема рольових. Коли настає підлітковий вік і головним завданням дитини стає сепарація і соціалізація поза сім’єю, взаємність забезпечується гнучкістю кордонів, які надають батьки. А відносини дорослої дитини з батьками — це вже нові відносини. І вони залежать не тільки від минулого досвіду, а й від таких координат як повага одне до одного, спільність цінностей та інтересів, турбота про розвиток одне одного, взаємна підтримка тощо.

Отже, дорогий аноніме, ми можемо не любити своїх батьків з багатьох причин:

  • вони не забезпечили задоволення первинних дитячих потреб, були холодними чи ненадійними;
  • їх не було поруч, коли нам найбільше була потрібна допомога, коли ми ще не вміли розв’язувати проблеми самостійно;
  • вони самі були джерелами болю та насильства;
  • а може, батьки чудово дбали про нас, але потім ми поступово розійшлися в цінностях і поглядах на життя.

А що робити з нашими почуттями до батьків — це проблема не науки, а особистої відповідальності та вибору.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій