«Моя доля не в моїх руках. Боюся, навіть не в руках адвоката». Історія українця, якого Росія спочатку депортувала з Донеччини, а тепер хоче кинути за ґрати

За словами уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, станом на кінець 2022 року до Росії з окупованих територій депортували щонайменше три мільйони українців. Багато з них залишаються на території РФ досі: хтось — через нестачу коштів для виїзду, а хтось — через страх перед російськими спецслужбами. Власне, цей страх небезпідставний — у цьому переконався 19-річний Ілля Гібескул із Волновахи, якому нині загрожує до семи років колонії за репости «ВКонтакте», яких він не робив. Журналістка Заборони Поліна Вернигор розповідає його історію.

Багато маленької людини

Ілля Гібескул навчався на філософському факультеті в університеті імені Василя Каразіна. Захоплювався музикою та кіно — завдяки цьому його запримітили старшокурсники Микита й Віталій і прийняли до своєї компанії. Разом хлопці писали музику та проводили вільний час, а згодом переїхали з гуртожитку на орендовану квартиру.

«Я був першим з колективу, хто пішов на наш факультет. Потім я познайомився з Віталієм, іншими людьми. А за рік після цього — з Іллею, він був на два курси молодшим. Ми одразу запримітили його як цікаву людину, з якою, можливо, будемо дружити. З кожним курсом якість людей, які вступали на філософський факультет, ставала все гіршою. І от Іллюша був такою собі останньою надією для нашої компанії. Він безмірно добрий. Якщо треба допомога, то сам проявляє ініціативу, не потрібно просити. Він завжди напохваті, легкий дуже. Знаєте, людина маленька, але її багато. Багато добра, яке вона просто віддає», — розповідає в інтервʼю Забороні Микита, друг Іллі.

Компанія хлопців дуже злякалася, коли з початком повномасштабного вторгнення товариш перестав виходити на звʼязок. Усі друзі Іллі знали, що хлопець зустрів наступ Росії вдома — у Волновасі Донецької області, за кілька десятків кілометрів від самопроголошеної «ДНР».

Перше зникнення

Влітку 2021 року Іллі виповнилося 18 років. Треба було змінювати паспорт. Через шалені черги в харківських ЦНАПах хлопець вирішив зробити це в рідному місті. 19 лютого Ілля приїхав до Волновахи, владнав справи й захотів ненадовго лишитися вдома з батьками.

Російські війська зайшли у Волноваху 27 лютого, але повністю захопили місто лише 12 березня. Проте від першого дня вторгнення обстріли були настільки сильними, що місцеві не могли вийти на вулицю. 

«24 лютого по обіді ми почули вибух і спустилися в підвал. На цьому моменті лік часу обривається, дати більше не мали сенсу. Весь будинок згуртувався. Ми виживали. Рухалися мало, тож їли небагато, запасів на короткий час цілком вистачало», — розповідає Ілля в переписці із журналісткою Заборони. 

Понад місяць телефон хлопця мовчав, до його батьків також додзвонитися не вдавалося. Микита не розумів, чи живий узагалі Ілля. Друзі писали оголошення в різні спільноти в соцмережах, телефонували волонтерам, які допомагали з пошуком зниклих безвісти. Та безрезультатно.

Підвал, у якому на той час сидів Ілля з батьками, бабусею та дядьком, був поділений на дві частини: у кожній розташовувалося кілька комор — по одній на квартиру. В одному з відсіків зберігалися запаси їжі.

«Усі або мовчки нудьгували, або розмовляли, або молилися. Я записався в няньки сусідського дворічного хлопчика, який більше розважав мене, ніж я його. Дуже йому за це вдячний і сподіваюся, що цим хоч трохи допоміг його батькам, які погано спали через нерви. А може, через незручності. Не знаю, я швидко звик», — пише хлопець.

Коли обстріли трохи стихли, родина й сусіди Іллі вирішили ризикувати та потрохи виходити з підвалу. Готували гарячу їжу в під’їзді на мангалі, а в моменти затишшя бігали по теплі речі, ковдри й подушки. Усе зливалося в один суцільний «день бабака».

Якось снаряд влучив у кут будинку і зруйнував квартиру на другому поверсі. Інший прилетів усередину споруди — стіна дивом витримала, тож будинок не обвалився. Коли саме це сталося, Ілля не знає: назовні тривалий час ніхто не виходив. Руйнування помітили, тільки коли наступного разу готували їжу в підʼїзді. У переписці він зазначає, що «будинок не зруйнований, а ґрунтовно пошкоджений», проте своїм друзям хлопець розповідав, ніби той «склався як гармошка». 

ПТСР на чужині

Друзі дізналися про те, що Ілля живий, лише коли хлопець опинився в Донецьку. Туди разом із родиною його доправили окупанти. За словами Микити, сімʼю друга намагалися вивозити і українські волонтери, але цей план не вдався через щільні обстріли.

«Він зателефонував нам. Я не впізнав Іллю, ніколи його таким не чув. Перший місяць я відчував його посттравматичний стресовий розлад щоразу, коли ми говорили. Його неможливо було зрозуміти, лінія роздумів була порушена — він перескакував від теми до теми. Словом, людина, перелякана війною», — згадує Микита.

У Донецьку Ілля проходив крізь фільтраційний табір. Що відбувалося на блокпостах під час виїзду з Волновахи та чи скоювали над ним насильство під час фільтрації, у переписці він відмовився говорити. Про цей період Ілля не дуже багато розповідав і своїм друзям, проте згадував, що росіяни забрали його український паспорт та ретельно перевіряли телефон, а ставлення до депортованих українців у фільтраційному таборі й на блокпостах було «як до тварин», не розшифровуючи, що саме це означає.

Після цих випробувань Ілля з родиною потрапив у Воронеж до родичів. Щоб виїхати в Європу, потрібно було багато грошей, яких він не мав. Довелося влаштуватися на роботу. Це здебільшого були низькооплачувані підробітки — продавцем у кіоску чи оператором техпідтримки. Друзі пропонували надіслати хлопцю гроші, проте той відмовлявся.

«Ми йому казали, що там не можна затримуватися. Однак Іллю неможливо було переконати, знай повторював: “Я хочу з родичами, хочу їх підтримувати, щоб їм було більш комфортно. Я не можу зараз поїхати”. Я запрошував його жити до себе; казав, що допоможу все організувати, аби тільки він зміг звідти виїхати», — продовжує Микита.

Друг ніколи не підтримував Росію, не чекав «руського миру», згадує хлопець. До повномасштабної війни Ілля був повністю проукраїнським: цінував своє громадянство й пишався ним; як умів розмовляв українською, читав наші книжки і, власне, вчився в українському виші. Чому хлопець тягнув із виїздом, Микита для себе пояснює так: друг, травмований досвідом у Волновасі, не був готовий до тривалого та виснажливого шляху.

Шанс на втечу

Іллі знадобився рік, щоб оговтатися від пережитого й назбирати грошей. Процесом керував один із друзів хлопця, який на той час перебував у Польщі. План був такий: з Воронежа — автобусом до Москви, звідти — літаком до Калінінграда, а там через кордон із Польщею. 

«Усе відразу виглядало як якась схема: я купив квиток на український паспорт, після приїзду мої речі прибрали, щоб у будь-якому разі зустріти мене. Я ж уперше летів — нічого не зрозумів і просто кружляв на місці, намагаючись знайти валізу. До мене підійшов співробітник міграційного контролю та уточнив моє громадянство, потім попросив заповнити бланк і повів у кімнату на допит та огляд. Розмовляли зі мною матом, погрозами та образами, оглядаючи телефон. Через дві години, несподівано для мене, просто відпустили, віддавши речі», — пише Ілля.

Наступного дня, 14 квітня, хлопець мав їхати автобусом від Калінінграда до Гданська. Перед посадкою водій узявся перевіряти документи у пасажирів. Коли побачив ID-картку Іллі, сказав, ніби це не паспорт, і в салон не пропустив. Ілля вирішив купити розкладний велосипед і замовив таксі до контрольно-пропускного пункту. Там він дістав з багажника свій новий транспорт, повідомив друзів телефоном, що скоро проходитиме паспортний контроль, сів на велосипед і поїхав до КПП.

«Я ж казав, що не пропустять»

На російському кордоні хлопця протримали шість годин. Зауважень було безліч; яких саме, він не розповів. Прикордонники роздягали його, обшукували речі, перевіряли ноутбук та телефон. Але врешті-решт пункт було пройдено. Коли хлопець прийшов до польських прикордонників, вони, апелюючи до того, що Ілля не має закордонного паспорта і предʼявляє внутрішній паспорт України, не пропустили його.

«Мене зустріли два поляки-прикордонники, з якими виникла суперечка. Вони хотіли мій паспорт, я його показував, вказував на напис “паспорт” українською та англійською мовами. На що вони відповідали, що це не він. Старший поляк сходив на російський кордон щось уточнити, до мене підійшла співробітниця і записала мої адреси. Потім мене відвели на обшук, як я розумію, сподіваючись знайти у мене паспорт-книжечку. Звичайно, вони її не знайшли, тому що в мене такого ніколи не було. Аргументуючи це тим, що ніде поставити штамп, мене відвели під ворота до російського кордону», — розповідає в листі Ілля.

Близько опівночі хлопець подзвонив друзям і повідомив, що перейти кордон йому не дозволили, і доведеться повертатися назад у Росію. Це був останній раз, коли вони говорили.

На кордоні РФ прикордонник, який ще нещодавно обшукував Іллю, посміхнувся і сказав: «Я ж казав, що не пропустять». Українця відвели в кімнату для обшуків і знову почали копирсатися у його речах. Двоє людей, які перебували в цьому ж приміщенні, але були вдягнені не у форму, відправили запити на перепустку Іллі в інші КПП — дозвіл прийшов тільки з грузинського кордону, але з Калінінграда потрапити туди прямо неможливо.

«Вони сказали купувати квитки у Вороніж при них, але в останній момент попросили почекати й пішли, приставивши до мене співробітника посту у формі. Зверталися добре, принесли вечерю, але шматок до рота не ліз, якщо чесно. Нічого не віщувало біди. Ті люди повернулися і наказали забирати речі — мовляв, кудись їдемо. Я зрадів, бо думав, що вони мене ще й підвезуть. Біля машини стояло ще кілька людей. Я поклав сумку в багажник, після чого один із них сказав: «Обличчям у підлогу!» — це якщо без матюків. Надягли наручники і пожартували про те, що мене зараз розстріляють і закопають у лісі. У тій самій позі запхали в машину. Один із чоловіків запитав, де телефон, дістав його у мене з кишені і почав щось із ним робити (пароль усі вони вже знали)», — згадує Ілля.

Спочатку оперативник зайшов у мобільний банкінг, розблокувавши його через faceID. Що відбувалося далі, українець не бачив, адже йому у грубій формі наказували дивитися в землю. Машина з затриманим рушила до відділку поліції. Там у нього забрали всі особисті речі та відправили до камери.

Вранці Іллю повезли до суду. Він був неабияк наляканий — навіть адвоката не додумався просити. У суді розповів про минулу ніч. Його визнали винним у дрібному хуліганстві й посадили на 15 діб за ґрати. За версією обвинувачення, хлопець лаявся на одній із вулиць Калінінграда.

Підтримка «Азову» і ваххабітів-терористів

Пізніше Микола написав другу, що вони знайдуть квартиру у Львові, скинуться всі разом. «А він не відповідає. Раптом від нього приходить повідомлення “Слава Украине!” Це нетипово для Іллі: гасло написане російською і з великої літери — він ніколи не пише з великої літери. Мене хтось хотів обманути», — продовжує Микита.

Хлопець почав шукати контакти родичів Іллі, вийшов на батька, зателефонував. Той запитав, чи має Микита сторінку «ВКонтакте». Знадобився час, щоб знайти в архівах пароль від соцмережі, в яку ані він, ані жоден з його друзів не заходили багато років. У пошуковому вікні хлопець вбив імʼя свого друга, зʼявилася його сторінка.

Починаючи з 00:24, тобто приблизно через пів години, відколи хлопці востаннє спілкувалися, на сторінці Іллі зʼявилося девʼять репостів. Два з них із виступами колишнього очільника Ічкерії Джохара Дудаєва, який виступав за незалежність своєї країни від Росії. Ще чотири — на підтримку батальйону «Азов», два з яких зі збором коштів на потреби військових. Один репост сюжету про підготовку українських розвідників, ще один — про 92-ту окрему механізовану бригаду ЗСУ. Останній допис — репост відео з назвою «Ваххабит-террорист дает наставления мусульманам».

Всі ці дописи не міг лишити Ілля, вважає його друг. По-перше, він не користувався цією сторінкою дуже давно, по-друге, він у цей час саме мав проходити кордон з Росією, і було б щонайменше нелогічно робити ці дописи в подібних умовах. По-третє, це, знову ж таки, не схоже на типову поведінку Іллі. Те, що на момент публікації цих дописів він не мав доступу до свого телефону, підтверджує й адвокат хлопця.

Коли Микита перейшов на сторінки пабліків, з яких були зроблені всі ці репости, побачив, що сторінки мають по 5–6 підписників. Стало зрозуміло, що з Іллею відбувається щось недобре.

Від батьків друзі Іллі дізналися, що хлопця затримали та засудили за хуліганство. Проте вже тоді вони розуміли, що хлопець залишиться увʼязненим надовго, бо для чогось російським спецслужбам знадобилося зламати його сторінку ВКонтакте й розмістити там ці дописи.

У вʼїзді відмовлено

Найстрашніші передчуття невдовзі підтвердилися. Публікації ВКонтакте стали приводом для кримінальної справи за частиною другою статті 205 «Виправдання тероризму». Покарання за цією статтею — позбавлення волі на строк до семи років.

Наразі Іллю підтримує ГО «Допомагаємо виїхати». Координаторка роботи зі ЗМІ організації Юлія Калабан зазначає, що цей випадок, коли українця не пропускають на кордоні з іншими країнами, на жаль, не єдиний. Бувало, що прикордонники фізично виштовхували людей за межі КПП, відмовляли їм у міжнародному захисті, у праві в’їзду в країну, хоча вони не мають на це права, бо не займаються міжнародним захистом. 

«Інколи вони видають офіційні відмови. Там часто написано щось на кшталт “немає достатнього пакета документів”, хоча в людини є паспорт, якого більш ніж достатньо, — тобто закордонний паспорт для цього необов’язковий. І вони про це знають, але все одно забороняють вʼїзд. Люди, які їдуть самостійно, а не з волонтерами, не знають своїх прав, того, що вони можуть в’їхати й отримати захист, коли їдуть з країни-агресора. В принципі не факт, що Іллі надали б той міжнародний захист, бо прикордонники не люблять розбиратися з таким, простіше відмовити», — пояснює Юлія.

Така відмова є порушенням прав людини та міжнародного гуманітарного права. Волонтери звернулися до омбудсмена України — там відповіли, що про проблему штучних перешкод для українців на кордонах при виїзді з Росії знають. Найбільш проблемні кордони з Естонією, Латвією та Польщею. 

Проте таких кейсів, як в Іллі, — щоб українця затримували при цьому і «шили» серйозну статтю, — Юлія раніше у своїй практиці не зустрічала. Вона вважає, що хлопцю просто не пощастило потрапити на тих, кому терміново потрібно було когось заарештувати, щоб перекрити квоту закриття справ, яка існує у російських силових структурах. 

«У нас є випадки, коли українці, яких вивезли до Росії, нам пишуть, що дуже хочуть виїхати, але бояться прикордонників. Одна з наших підопічних перетнула кордон лише з третього разу, бо бачила людину в російській військовій формі, розверталася і йшла геть. Можливо, комусь це важко зрозуміти, але ПТСР — це не те, що ти усвідомлюєш. Часто люди лишаються у РФ не тому, що вони хочуть чи почуваються там в безпеці, а просто зі страху, що з ними щось трапиться, якщо вони спробують виїхати», — пояснює координаторка відділу евакуації примусово депортованих Неллі Ісаєва. 

На її думку, цілком можливо, що за Іллею могли стежити, відколи він потрапив до Росії. Коли українці з тимчасово окупованих Росією територій потрапляють на фільтрацію, їх часто там залякують тим, що вони тепер «на гачку». Чи дійсно російські спецслужби відстежують звичайних людей, які не мають жодного стосунку до української армії, — невідомо.

Ілля Гібескул не вважається полоненим. Він цивільний, підозрюваний за цивільною статтею. Через це обміняти хлопця на полоненого російського солдата буде непросто. Деякі українці-політвʼязні, каже Ісаєва, засуджені за подібними статтями ще від 2014 року. Вони досі залишаються у вʼязниці, навіть попри те, що офіційний строк увʼязнення у них закінчився. Все тому, що між Росією та Україною з очевидних причин немає дипломатичних звʼязків, а отже, депортувати цих людей додому неможливо — для Росії простіше залишити їх за ґратами. Декому з них пропонують взяти російський паспорт — за таких умов вийти на волю можливо. Проте в реальності він дає вʼязням Кремля не довгоочікувану свободу, а, імовірніше за все, повістку в армію.Пʼять місяців Ілля Гібескул перебуває у СІЗО. Рідних українець досі не бачив, дзвінки йому також не дозволені — можна лише листуватися. В одній камері з ним сидить трохи старший хлопець, з яким Ілля у нормальних стосунках. За словами хлопця, його не бʼють, але на питання Заборони, чи погрожує йому хтось, він відповів: «Ніхто не погрожує, але моя доля не в моїх руках. Боюся, навіть не в руках адвоката».