У березні 2022 року, після початку війни, Герман Макаренко провів на Майдані у напівоточеному Києві концерт з оркестром. Ініціативу українського митця транслювали усі світові медіа. Він міг виїхати в будь-яку країну світу (вік дозволяє) — як артиста ЮНЕСКО, його в імʼя миру запрошували всюди. Але маестро залишився в Україні з дружиною та неповнолітніми дітьми.
Зараз диригент проводить концерти задля психологічної підтримки найбільш вразливих — дітей, а також для поранених воїнів та мешканців деокупованих територій. Під його керівництвом оркестр «Київ-Класик» за підтримки ЮНЕСКО відкриває світові невідомі твори українських митців на міжнародних майданчиках. Ексклюзивно для Заборони з видатним диригентом поспілкувалася Альбіна Трубенкова.
Концерт на Майдані на початку великої війни
Що змінилося після 24 лютого 2022 року у вашому житті? Як змінилася музика, репертуар?
Раніше музика була переважно розважальною, легкою… Хоча ми мали багато соціальних проєктів, що об’єднували культури різних країн. Після 24 лютого ми побачили, що музика є дієвим психологічним інструментом, який підтримує людей у країні, що воює. Зараз ми розповідаємо світові, що таке Україна як нація, суспільство. Раніше ми просували знання про українську культуру — наприклад, намагались повернути «українське громадянство» мелодії «Щедрик», бо у світі мало хто знає, що ці найвідоміші різдвяні акорди народилися в Україні. Найважливіше наше завдання — об’єднати світ через культуру проти російської агресії та на допомогу Україні, і це те, що ми робимо в ЮНЕСКО. Зараз ми як музиканти маємо робити все, щоб згуртувати світову спільноту проти розвʼязаної Росією війни.
9 березня 2022 року ви з оркестром вийшли на Майдан в напівоточеному Києві. Чому виникла така ідея? Як вдалося зібрати музикантів?
З першого дня війни думав: що я можу зробити? Як артист миру ЮНЕСКО, записав звернення до народів світу про те, що це не спеціальна операція, а війна, яку треба зупинити. ЮНЕСКО його розмістила, але ніякої реакції [не було]. На третій день війни я наївно записав звернення до своїх тоді ще колег-митців з Росії, сказав: «Отямтеся! Скажіть своєму керівництву, що це не військова спецоперація, ніяка не спеціальна операція, а війна». Надіслав. Знову нічого. Тоді виникло непереборне бажання вийти на майдан Незалежності і заявити, що ми, Україна, є, ми живі. І на день народження Шевченка, 9 березня, 20 музикантів, які залишились у Києві та області, погодились вийти на майдан Незалежності і зіграти концерт миру. Так ми підтримали заклик усіх українців закрити небо над нашою країною. Весь світ відгукнувся: BBC, CNN, Washington Post, New York Times, La Parisienne, Reuters, польські ЗМІ, китайські, індійські, японські, бразильські, африканські медіа, Al Jazeera…
Що було найскладніше? Як ви грали в мороз на вулиці?
Найскладніше було відігнати 150 журналістів від 20 музикантів, у яких хотіли взяти інтервʼю. У трагічній ситуації це був такий комічний епізод — я ніяк не міг розставити учасників концерту. А військові нам гарантували тільки півтори години закритого неба, тому відповідальність [була] колосальна. Репетиції як такої не було. З усіх учасників я знав лише сімох. Я їм дуже вдячний, ми поріднилися.
Було -4 °C, за таких умов грати неможливо. І якщо в духові залили спирт, щоб в інструментах не замерз конденсат, то на струнних ти нічого не зробиш пальцями по холодних струнах. Але вдалося!
Концерт на Майдані. Фото надано оркестром «Київ-Класик»
«Київ-Класик» для дітей та воїнів
Що є пріоритетом на сьогодні?
Оркестр «Київ-Класик» за підтримки Українського культурного фонду реалізував проєкт з психологічного відновлення за трьома напрямами: для дітей, військових і мешканців деокупованих територій. Працювали разом з командою психологів. Це не концерти, а сеанси музичної терапії, бо контент добирали разом.
Перший виступ, в лікарні «Охматдит», ми проводили якраз тоді, коли там були поранені діти з Чернігова. Нам психологи заборонили навіть грати твір Вівальді «Гроза» через різкі звуки, подібні до того, як лунає вибух. Дітки зачаровано слухали Моцарта, українські твори. І, звичайно ж, «Щедрика». Аудиторія була від 3 до 16 років, до концерту слухачі були дуже закриті. А після розповідали про свої мрії: «Щоб закінчилась війна, щоб Путін здох». Один маленький хлопчик обійняв мене і сказав: «Я хочу, щоб тато повернувся з фронту». До поранених дітей музиканти йшли у палату, бо вони не могли пересуватися.
Так само було й у військовому госпіталі. Воїни спочатку сприймали нас насторожено. Уявіть, як серед поранених — без рук, без ніг, — розміщувались якісь люди у смокінгах і метеликах. Але ми хотіли принести нашим героям трохи радості.
Що справило враження на наших військових?
Коли грали «Мелодію» Скорика, присвячену тим, кого немає вже з нами, у мужніх людей, які пройшли пекло, текли сльози. Підходили, під’їжджали на візочках, дякували. Вклонялися. Хоча це ми маємо їм вклонятися. Після одного з виступів на сцену вийшов військовий, зняв з рукава шеврон і простягнув мені. Каже: «Це вдячність від мене і моїх колег».
Музика дозволяє пройти катарсис, це відомо ще з часів Арістотеля. Але ми під час війни переживаємо це по-новому.
З одного боку, у Києві, в Парижі, в Шанхаї, у Венеції всі розуміють оцю універсальну мову музики. Але водночас українська аудиторія під час війни для мене особисто є дуже складною.
Чому?
Були моменти, коли ставав ком у горлі і я просто не міг поворушитися через потужне емоційне потрясіння. Ти ніби перебуваєш в іншому вимірі, а мусиш бути спокійним, казати кілька слів, чому присвячений той чи інший твір. Зовсім різні відчуття, коли є реальність війни, в якій ти живеш разом з усіма слухачами, і є музика, яка рятує. А диригуючи, повертатись, щось казати, поєднуючи цю реальність і музику, дуже непросто.
Концерт в госпіталі. Фото: Сергій Богун
Енциклопедія музичної спадщини людства
Один з ваших останніх проєктів присвячений творам Гази II Ґерай-хана — кримського правителя та композитора, який жив 500 років тому. Чому такий напрям під час війни?
Україна вже всім показала, що вона — не Росія. Музична спадщина кримськотатарського народу налічує сотні років і доводить, що «російська культура» тут ні до чого. Тому 8 листопада [2023 року] в Парижі у штаб-квартирі ЮНЕСКО ми зіграли невідомі раніше твори Ґерай-хана. Величезна кількість представників ЮНЕСКО була на цьому концерті, представники дипломатичного корпусу держав, акредитовані у Парижі. Наше коріння, наша культура — потужні. Треба постійно підкреслювати це на міжнародному рівні.
Найважливіше, що цим концертом ми відкрили наш глобальний проєкт — «Енциклопедію музичної спадщини людства».
Скільки триватиме проєкт і що він включає?
Це проєкт на моє життя, життя моїх дітей, онуків. У нас 200 країн, кожна має свою музичну спадщину. Мелодії, спів, обрядова музика…
Хочемо зробити таку енциклопедію онлайн. Це як музичний хмарочос, де є «квартира» у кожної країни. Ми запрошуємо всі країни взяти участь, бо було б недоречно представляти їхню спадщину за них. А розпочнемо з української спадщини. У нас є, як мінімум, три або чотири дуже потужні проєкти, які розкажуть, що таке Україна. Українська культурна спадщина налічує декілька тисячоліть — ще до Київської Русі.
Ми почали зі «Щедрика». Ви знаєте, що записана Леонтовичем мелодія, яка дуже популярна у світі й більше знана як «Carol of the Bells», зʼявилась щонайменше 2500 років тому? Багато музикознавців вважають, що їй від 4000 до 6000 років. Я сам був вражений. Київська Русь — це вже наслідок високого рівня розвитку культури і становлення державності. Коли нація має потужну свідомість через культуру, вона починає самоідентифікуватися через державу.
Концерт в госпіталі. Фото: Сергій Богун
Боротьба з музичним колоніалізмом
Як боретесь із тим, що росіяни крадуть наші твори, видаючи їх за свої?
Наш наступний проєкт якраз стосується оцього повернення культурної власності — так само Росія зовсім не ощасливила Крим своєю культурою, бо твори Ґерай-хана 500-річної давнини були написані задовго до тої ж цариці Катерини. Ми поставимо і презентуємо світові один із загублених творів Дмитра Бортнянського. Маємо повернути видатного композитора українській культурі, бо в усіх енциклопедіях його записують як російського. Так, він прожив певний час у Росії, але народився в Україні. Талант був настільки потужний, що його відправили в Італію на навчання. У країнах Європи його твори були надзвичайно популярними.
Це колосальний задум, який матиме вплив на міжнародну спільноту, її сприйняття української культури. Світ уже змінюється. Наприклад, наприкінці 2022 року, дякуючи нашим спільним зусиллям, зокрема ініціативі керівництва Національної музичної академії України, тут відкрили кафедру ЮНЕСКО. Я запропонував назву: «Музика, освіта, наука — заради миру». Це дає визнання — щоб про Україну знали більше. Я маю честь очолювати цю кафедру. За минулий рік не було надано дозволу на відкриття жодної такої кафедри в Росії — а це як ляпас для них. Форум ЮНЕСКО з питань культурної спадщини у російській Казані теж скасували 2022 року. З кожної комісії ЮНЕСКО вичавлюють Росію, потужних форумів їй вже не бачити. Вперше за всю історію Росію позбавили членства у виконавчій раді ЮНЕСКО, що не дозволить РФ впливати на рішення цього керівного органу.
Чи ви стикалися з якимись стереотипами щодо того, що твори української культури приписують російській [культурі]?
Мені особисто ніхто не казав: «Ой, ми думали, що це російська культура». Але багато хто здивований тим, що Україна має таку потужну старовинну культуру, з таким корінням. Ми розвінчуємо міфи своїми виступами, міжнародними проєктами.
Про що мріють ваші діти?
Про мир — щоб не бігти з музичної школи до бомбосховища.
