Третього грудня в Київській опері на Подолі відбудеться премʼєра пластичної вистави «Косачка». Ця незалежна постановка — результат роботи міждисциплінарної команди, яка майже повністю складається з жінок. Саме жіночий досвід, зокрема під час війни в Україні, став центральною темою вистави. Забороні вдалося потрапити на репетиції, подивитися на процеси і поговорити з учасницями проєкту.
Косачка — жінка-воїн
У репетиційній залі сьогодні шістнадцять градусів тепла. Загорнувшись у кілька шарів теплого одягу, ми дивимося на танцівниць, які ходять залом босоніж. Їх пʼятеро — разом зі співачкою та акторкою Соломією Кириловою це і є повний склад вистави «Косачка».
Танець — ядро цієї постановки. За нього відповідає хореографка Галина Пеха, засновниця команди сучасного танцю Procontemporary. Навіть у робочому варіанті її частина вражає красою складності: хореографія далека від того, що зазвичай називають жіночним. Танцівниці з позірною легкістю підіймають одна одну, балансують в неможливих позиціях і кожним рухом, здається, випробовують межі можливостей своїх тіл.
«Ідея народилася з того, що я помітила, наскільки сильні жінки мене оточують, — розповідає режисерка вистави Юлія Лопата. — Вони всі українки. З кимось я знайома, з кимось живу в один час і ходжу зараз по одній землі, з кимось не встигла познайомитися, але ми розмовляли одною мовою і в той чи інший спосіб чинили спротив одному і тому ж ворогу. Мені дуже цікаво, звідки в кожній жінці в контексті нашої країни стільки полумʼя, яке народжується разом з нею».
Назва вистави являє собою метафоричний підсумок всіх її ідей та мотивів. Косачки — це альтернативна назва амазонок, напівміфічного племені жінок-воїнів, що, за Геродотом, жило зокрема й на території України. Його представниці не визнавали шлюбу і начебто носили довгі дівочі коси, через які їх і прозвали «косачками». Постановниці вибудовують у виставі символічний життєвий шлях жінки-воїна, де туманне минуле переплітається з дуже конкретною сучасністю, в якій українські жінки обирають службу у Збройних силах. Саме їм присвячена постановка.
Символізм рушника у танці та музиці
В якийсь момент танцівниці розгортають довжелезне біле полотно, що оживає і видозмінюється в їхніх руках. Воно стає рушником, на який вони ступають. Ниткою, яка їх пов’язує. Лялькою-мотанкою. Пуповиною. Згортком на руках.
«Коли я думала про життєвий шлях, візуалізація рушника напросилася сама, — пояснює Юлія Лопата. — Зараз символізм рушника зі сцени в сцену трансформується; він почав жити своє життя. На якихось несвідомих рівнях у глядача, мені здається, рушник теж зчитається як щось близьке. Хоч це і просто біле полотно, на якому немає ніяких характерних візерунків, але за певними жестами ти розумієш, що це частина твоєї ідентичності, твоєї культури».
Як музично передати рушник? З цим питанням композиторка Олена Шикіна працює над супроводом вистави. Оригінальна музика — рідкість для танцювальних постановок навіть у великих українських театрах. Тут це складна система, в якій семпли українських народних інструментів поєднуються з електронною музикою і вокалом.
«Вистава присвячена жінкам, які йдуть на фронт, а щоб обрати це, потрібна сила, агресія в гарному сенсі — всю цю плідну життєву агресію хотілося закласти у відповідних сценах. Працюючи над мотивом рушника, я думала про тканину: як вона сплітається, як кожна ниточка має свій тендітний візерунок. У музиці ми використали імпровізацію на бандурі, і від неї в мене таке саме відчуття виплітання», — розповідає Олена.
Продюсерка Поліна Булат, композиторка Олена Шикіна, режисерка Юлія Лопата, бандурист Володимир Войт. Фото: Андрій Юхно
Українське мистецтво під час війни
Майже для кожної з учасниць «Косачка» стала першим повноцінним поверненням до творчості від початку повномасштабного вторгнення. Пауза породила багато питань щодо доцільності мистецтва в умовах війни.
«На початку повномасштабної війни в мене було відчуття, що це все нікому не потрібно. Для кого це, для чого це? Це нікому не допомагає, це не допомагає мені. Постійно думаєш, що єдиний плюс в тому, що поки ти на репетиції, ти нічого поганого світу не зробиш», — каже Надін Купець, одна з танцівниць вистави.
Поряд — її колега Дарина Самойлова. Ми втрьох сидимо у порожній глядацькій залі Київської опери, поки команда узгоджує технічні нюанси на сцені. «Мені взагалі не хотілось рухатись, — ділиться Дарина. — Я відчувала заціпеніння, я не їла, не пила, схудла на десять кілограмів. Стан був такий, що не хотілось жити. А от рух трохи повертає до життя. Не тільки рух, але і спілкування з людьми, близькими по духу. На початку було дуже складно розкритися. Мені навіть дотики були дивні, і тіло якесь дивне. Але контекст війни з нами надовго, можливо, на все життя, і ми вже маємо з цим змиритися і шукати нові сенси в цій реальності. Я подумала: те, що ми робимо, — важливо, і було б дуже егоїстично тримати досвід в собі й не дозволяти своєму творчому потенціалу розкриватись».
Юлія Лопата відлунює її слова: «Зараз час, який ми маємо, — кожен день, кожна година, — забагато коштує, щоб ми нічого не робили. Це занадто дорога ціна, щоб боятися, лінуватися, зупиняти себе».
Фото: Антон Кулеба
Підтексти, якими пронизана вистава, будуть надзвичайно близькими українським глядачам, які проживають досвід війни разом з постановницями. Втім, продюсерка вистави Поліна Булат вважає, що потрібно також знайомити з постановкою західних глядачів:
«Я б хотіла, щоб через цей проєкт ми могли говорити з Європою на рівні очей. Щоб на українське мистецтво не дивилися як на щось екзотичне, як я це спостерігала в перший рік війни, — пояснює Поліна. — Було б цікаво поговорити з жінками з різних контекстів, дізнатися, чи відгукується їм наш досвід. В країнах Заходу жінки перебувають у більшій безпеці. Але в них також є проблеми, повʼязані з рівними правами, викликами материнства, самореалізації. Тому мені цікаво: чи зрозуміють вони силу українських жінок через призму постановки, чи вдасться нам вийти на діалог і взаєморозуміння?
