Макіївка — місто-сад. Що залишили французи і як совєти втілили ідеї британця Говарда

Semen Shirochin

Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію матеріалів про промислові колиски Донбасу. Раніше він уже розповідав про захоплені росіянами Лисичанськ, і Сєвєродонецьк, Алчевськ і Горлівку, архітектурна спадщина яких досі не здобула заслуженого визнання, а нині перебуває під загрозою знищення через бойові дії. Цього разу йтиметься про Макіївку — одне з найбільших промислових міст України, що будувалося як місто-сад і має найскладнішу в Центральній Європі систему адрес.

Макіївка перебуває в тимчасовій окупації з 2014 року.


Історія і структура Макіївки

Макіївка, хоч і є передмістям Донецька та вважається містом лише сто років, має давню історію. Офіційно запорізькі козаки заснували тут поселення Ясинівка в 1690 році. Попри структурну окремішність (поселення починається за декілька кілометрів на північ від міста), Ясинівка адміністративно підпорядковується Макіївці, а отже, є найстаршим поселенням на території міста. 

Назва міста походить від Макіївської слободи, заснованої 1787 року на сучасній південній околиці Макіївки. Становлення тут промислового міста відбудеться на сторіччя пізніше, після прокладання залізниці. На початку XX століття поруч з містом французькі інвестори спорудили металургійний завод «Уніон» з двома мартенівськими та одною доменною піччю — найбільший металургійний завод Російської імперії. Неподалік виникло селище Дмитрієвськ, яке і стало структурною основою центру сучасної Макіївки. Гірнича справа активно розвивалась: у 1910 році тут працювало 37 шахт, що давали чверть всього вугілля Донбасу.

У міжвоєнну добу Макіївка дуже швидко зростала: у 1923 році тут було 17 тисяч мешканців, а в 1933-му — цілих 189 тисяч. Таке неймовірне 11-кратне зростання пояснюється насамперед змінами адміністративних меж міста. У 1923 році селище Дмитрієвськ стало районним центром, і місцеві органи влади Макіївської слободи перенесли туди. Та в результаті не Дмитрієвськ поглинув Макіївку, а навпаки. 1931 року місто Дмитрієвськ-Сталінський перейменували на Макіївку задля дедублікації (перейменування з метою уникнення повторень) — вирішили, що в СРСР забагато міст з назвою Дмитрієвськ, і навіть не побоялися прибрати ім’я диктатора з назви. В результаті вийшла Макіївка з населенням 165 тисяч мешканців, яке продовжувало зростати: у 1980-х тут жило майже 450 тисяч осіб. Після розпаду СРСР місто спіткала характерна депопуляція (340 тисяч на 2021 рік).

Як місто шахтарське, Макіївка має поліцентричну структуру та складається з численних селищ, які відділені одне від одного залізницею, териконами, водоймами та рельєфом. Почергово тут трапляються промзони, райони приватної забудови, квартали 1930-х — 1950-х років та пізньорадянські мікрорайони. Місто не має чіткої містобудівної осі, проте такі осі можна простежити в окремих його частинах та у центрі.

Історична тяглість структурних змін і перепідпорядкувань в межах Макіївки призвела до утворення найскладнішої в Україні та усій Центральній Європі системи адрес. У промислових містах вона часто буває нестандартною — особливо у тих, що утворились шляхом зрощення окремих селищ. В Україні не поодинокі випадки, коли частина будинків мають номери по вулицях, а частина — в межах кварталів. Але у Макіївці все набагато складніше. 

Почнемо з того, що тут ніколи не відбувалася дедублікація назв вулиць. Такі подвоєння неминуче виникають при зростанні міста та приєднанні до нього сусідніх селищ. У Києві, наприклад, дедублікацію проводили декілька разів. У Макіївці ж є 157 вулиць, чиї назви повторюються, з них 65 — тричі, 12 — чотири рази, і 8 — 5 разів. Рекордсменами є 6 Жовтневих вулиць і 8 Степових.

Але на цьому складнощі не закінчуються: повторюються не тільки назви вулиць, але й номери будинків в межах однієї вулиці. Деякі номери трапляються тричі, а нумерація вздовж вулиці може йти непослідовно і наново починатись посередині.

Неочікувано складна і нумерація наріжних будинків. Як у багатьох містах, такі будинки мають дрібний номер — за кожною з вулиць, що перетинаються. Але і тут все складніше, ніж зазвичай: якщо ієрархічне співвідношення вулиць очевидне, то перший номер стосуватиметься головної вулиці, але якщо неочевидне — то невідомо, який номер належить до якої з вулиць. 

Іноді будинок є наріжним з провулком або проїздом, що не мають назви, і тоді ці провулки нумеруються, причому кожна вулиця має свою нумерацію провулків і проїздів, яких може бути 10–15. Паралельні вулиці, відповідно, мають власну нумерацію провулків, тож якщо провулок з’єднує дві вулиці, то на ньому можуть повторюватись номери, оскільки різні адреси належать до різних вулиць.

Та не завжди номер на будинку належить до вулиці, на якій він стоїть. Частина будинків мають спільну нумерацію в межах селищ, кварталів, ділянок і колоній. Є відомчі квартали, в яких окрема нумерація: квартал воєнізованого гірничорятувального загону має свою нумерацію, а містечко науково-дослідного інституту безпеки робіт в гірничій промисловості — свою. 

Та й на цьому складнощі не закінчуються. При утворенні 9-поверхової забудови і реконструктивному формуванні Центрального мікрорайону нова забудова має нумерацію за однією системою, а старі будинки зберігають стару. Таким чином, поруч можуть стояти будинки з адресами за різними вулицями, яких вже фактично не існує.

Французи і місто-сад: Стара колонія

Для робітників заводу «Уніон» у 1890-х роках було створене житлове поселення, відоме як Стара колонія. Оскільки воно будувалося французькими інвесторами, ці будинки досі називають французькими. Забудова селища збереглася головним чином у нижній частині вулиці Кірова, на південь від однойменного палацу. 

Французька забудова Старої колонії представлена одно- та двоповерховими житловими будинками, двоповерховим будинком директора заводу (зараз там музична школа) та триповерховою будівлею заводоуправління. В архітектурі цих будівель простежуються неоренесансні мотиви, зокрема в оформленні лиштв. Французи також побудували при заводі католицький костел, зруйнований у 1955–1957 роках.

Розвиток Макіївки у 1920-х пов’язаний зі спробами втілити передові урбаністичні ідеї, зокрема ідею міста-саду, вперше опубліковану британським соціологом-утопістом і урбаністом Ебанізером Говардом в 1898 році. Говард критикував антисанітарію величезних міст та їхнє негуманне середовище, яке він протиставляв зеленому й екологічному місту-саду з низькою щільністю забудови, регулярною структурою (в ідеалі — гексагональною) та функціональним зонуванням. Ідеї міста-саду були схвально сприйняті урбаністами, вважались прогресивними і набули популярності у першій половині XX століття. Певною мірою їх втілювали при проєктуванні міст і селищ у Великобританії, Австралії, Бельгії, Німеччині, Іспанії, Ізраїлі, Швеції, але найбільше — в СРСР, де ідеологія побудови нового суспільства сприяла пошуку альтернативних урбаністичних рішень, а держава володіла землею і контролювала ресурси. 

На теренах СРСР містобудівна думка звернулась до соціально орієнтованих ідей міста-саду вже у 1920-х. Саме в Макіївці архітектори Володимир Іванович Пушкарьов і Віктор Карпович Троценко одними з перших в Україні використали цю концепцію при проєктуванні промислових селищ. Першим з таких селищ стало Ново-Чайкине в західній частині міста. У 1924–1926 роках тут споруджено два квартали по 11 будинків, у 1926–1930-му — селище «Шлях Ілліча» та соцміста шахти «Чайкине-Східна». Загалом тут планувалось 920 одноповерхових 2-квартирних будинків, в яких мали жити 8–9 тисяч мешканців, а також інфраструктура — клуб, школа, поліклініка, магазин тощо. 2-квартирні будинки селища, які спроєктував Пушкарьов, вважаються одними з найкращих прикладів робітничого житла на Донбасі.

У 1926–1929 роках за проєктом Володимира Троценка споруджено селище карбідного заводу (також відоме як «П’ятирічка»), розташоване між залізничною станцією Мішине та сучасним проспектом 250-річчя Донбасу. Тут було застосовано досить рідкісну на той час систему «парадних» і «дворових» вулиць. З боку житлових будинків проходить «чиста» вулиця з головним входом, а з тилової сторони садиби є ще одна вулиця для господарських потреб.

Житло тут також було типове — використовувалось декілька типів будинків. Першим стали двоквартирні садибні будинки з мансардами, розроблені Троценком саме для Макіївки. Цей проєкт також використовувався у Кам’янському. Другим проєктом стали двоквартирні будинки, які Троценко вперше використав у 1925 році при забудові селища імені Фрунзе в тодішньому Дніпропетровську.

Ідеї міста-саду присутні і в спорудженому в 1926–1929 роках селищі шахти «Ново-Бутівка», від якої збереглася частина забудови на вулицях академіка Туполєва, Чернігівській та Осипенка. Початкова структура забудови мала форму трипроменевої зірки, де промені утворені дорогами та рядами типових одно- і двоповерхових будинків за проєктом Троценка.

Забудова Макіївки в 1930-х

У забудові 1930-х на зміну розташованим серед зелені двоквартирним садибним будинкам, що мали риси міста-саду, приходять будинки багатоквартирні. Цікавий приклад такої трансформації — Совколонія (Сучасна колонія), розташована на північ від та частково на місці Старої колонії. Наявність кварталів старої забудови вплинула на планувальну структуру колонії. Головним чином забудова тягнулася вздовж заводу, а композиційною віссю стала вулиця Кірова. 

Забудова Сучасної колонії змішана: тут є рядкова та периметральна забудова, садиби та багатоквартирні будинки, житлові та громадські споруди, секційні та блокові житлові будинки. Від вищезгаданих утопій тут залишився будинок-комуна, споруджений Віктором Троценком у 1924–1937 роках (Кірова, 121). Триповерхова споруда має риси конструктивізму. Згодом у споруді було розміщено Макіївський інженерно-будівельний інститут. Нині вона закинута та руйнується.

Вартий уваги і 3-поверховий житловий будинок лікарів заводської лікарні на вулиці Папаніна, 16/14. Його було споруджено у 1934–1935 роках за проєктом архітектора Василя Костянтиновича Вейса («Макпроєкт»). Основний фасад оформлений чергуванням вікон і лоджій, а головна особливість будинку видна з двору: на кожному поверсі вхід до квартир відбувається через відкриту галерею. 

На вулиці Кірова, 80 стоїть 3–4-поверхова будівля гуртожитку металургійного заводу. Північна частина будівлі суто конструктивістська: горизонтальні вікна, відсутність будь-якого декору. А от права (південна) частина вже постконструктивістська: вона має карниз, іншу ритміку вікон, вже вертикально витягнутих, та закінчується 4-поверховим акцентом.

Найбільш архітектурно виразний будинок міжвоєнної доби — 5-поверховий житловий будинок металургійного заводу на вулиці Кірова, 86. Будівля має виражені риси постконструктивізму: квадратні вікна, геометризований фриз, а також оформлене порталом суцільне скління сходів, розділене на маленькі квадрати. 

Попри поліцентричну структуру, в міжвоєнну добу формується забудова центральної частини міста, яку називають Новою Макіївкою. Ведеться забудова центральної магістралі — проспекту Леніна. У першій половині 1930-х на Леніна, 54 споруджується конструктивістська будівля «Донбасшахтобуд». Навпроти, на Леніна, 51, у другій половині 1930-х зводять будинок робітників хімічної промисловості. 4-поверхова будівля має наріжну 5-поверхову секцію, підкреслену портиком.

Кварталом вище споруджено ще один міжвоєнний житловий будинок, що має номер 55/27. Триповерхова споруда має чотириповерхову наріжну секцію. Цікавою особливістю фасаду є широке використання спрощених колон, що майже не мають баз і капітелей. Колони стоять у кожному простінку четвертого поверху, а на розі подвоюються з обох боків, тобто поруч розташовані одразу 4 колони. По вісі вхідної групи колони також подвоюються і продовжуються суцільною лінією від першого до останнього поверху, що через неприродне подовження надає їм вигляду труб. Подвоєні колони також розташовані вздовж всього першого поверху. Таке рішення у поєднанні з квадратною формою вікон є цікавим прикладом постконструктивістської естетики, або ар-деко. 

Вище по проспекту Леніна розташована споруджена у 1938–1939 роках неокласична 2-поверхова будівля державного банку з 3-поверховим наріжним об’ємом, прикрашеним колонами. Ще північніше на проспекті є цілий блок конструктивістської забудови: це будинки №98–106 на парній стороні та №117–125 — на непарній. Всі будинки йдуть попарно, деякі віддзеркалюють один одного відносно вісі вулиці. Північніше є ще один конструктивістський будинок — №119. Довжина його фасаду майже 160 метрів, а місцеві називають його 92-квартирним.

1950-ті: макіївські селища й ансамблі 

Забудова кінця 1940-х — початку 1950-х здебільшого відбувається у вигляді окремих селищ. Використовуються малоповерхові типові проєкти, з яких утворюють ансамблі кварталів. Наприклад, за розробленим у 1949 році проєктом донецьких архітекторів Кузнєцова і Страшнова відбувається забудова селища металургійного заводу (вулиці Воровського і Менделєєва), а за розробленим 1950 року проєктом харківського архітектора Глузмана забудовується селище Ясинівського коксохімічного заводу (вулиці Радянська і Депутатська).

Активно ведеться одноповерхова забудова — у Макіївці використовують типову серію 114. Попри наявність у цій серії певного асортименту проєктів, які можна поєднувати в ансамблеві композиції, у Макіївці всюди застосовували лише один тип будинку. Така одноманітність в той час засуджувалась.

Велося й експериментальне будівництво. Вже 1948 року починають розробляти, а з травня 1949-го — виготовляти вироби для будівництва збірних залізобетонних будинків. Перший дослідний великопанельний будинок тут спорудять у серпні 1950 року. Для прискорення монтажу всі панелі промаркували, що полегшило орієнтацію монтажників і забезпечило правильність встановлення конструкцій. Вказувалось, що монтаж однієї панелі займав 5–10 хвилин. Цей дослідний будинок став першим панельним будинком України. На жаль, встановити його адресу не вдалося.

Забудова багатоповерховими будинками в той час відбувається на центральних вулицях. Найбільше їх на проспекті Леніна, де присутні нечисельні у місті архітектурно виразні неокласичні будинки. Найбільше вартий уваги ансамбль на перетині проспекту Леніна з вулицею Московською.

На прикладі проспекту Леніна добре видна проблема міської системи адрес. Проспект починається з будинків №1 і №2 як вузька вулиця, що пролягає в зоні приватної забудови. Після будинків №11/8 і 22/10 він зникає, і через квартал знову з’являється серед приватної забудови. На непарному боці він має будинки №19, 19-А і 23. А на парному — №52, причому решта будинків на парному боці мають непарну нумерацію вздовж вулиці Толстого. Далі на майже 300 метрів проспект зникає знову, і починається наново з будинків №41/33 і 46/28. Протягом кварталу він має вигляд зеленої пішохідної алеї в оточенні неокласичних будинків. 

На перетині з вулицею Московською проспект Леніна нарешті стає автомобільною магістраллю. Вони перетинаються не під прямим кутом, що відбиває й архітектурний ансамбль: будинок №45/31 оформлює тупий кут цього перетину. Наріжна частина будинку скошена, і завдяки прямокутним наріжним лоджіям тут візуально утворюється невеличкий курдонер, в центрі якого фасад прикрашається орнаментованими двоповерховими пілястрами і фронтоном. Навпроти стоїть будинок №50/33, який оформлює гострий кут перетину вулиць, утворюючи дугоподібний вигин вглиб ділянки з оформленням центральної частини фасаду пілястрами та невеличким бароковим щипцем. Таким чином два будинки, по-різному обігруючи наріжні ділянки, вступають у діалог. 

Наступний квартал — мабуть, найцікавіший у місті. Зі східної сторони тут стоїть будинок №52/16 (згадуємо, що будинок №52 розташований за понад пів кілометра звідси), що займає по фронту весь квартал. Центральна частина будинку розташована в курдонері (з відступом вглиб кварталу), центр фасаду прикрашений чотирма колонами, що тримають фронтон. Будинок №47 навпроти займає гуртожиток політехнічного коледжу. По центру фасаду (якраз навпроти фронтону будинку №52/16) він має дуже виразну вхідну групу, що використовує прийом вікна Паладіо: центральна частина входу має вигляд арки, обабіч якої розташовані два менші прямокутні отвори, відокремлені колонами.

Ще одне варте уваги ансамблеве рішення є на перетині проспекту Леніна з вулицею Енгельса, початок якої акцентовано двома 4-поверховими будинками (Леніна, 67/20 і 69/23), що в наріжних частинах стають 5-поверховими. Фасади будинків декоровані еркерами, арками, а 5-поверхова частина — пілястрами.

Палаци культури: близнюки Макіївки

Макіївка, як місто промислове, має багато робітничих клубів, майже всі з яких побудували у 1950-х. Особливо тут полюбляли проєкт клубу 2-06-04 на 300 місць авторства архітектора К. К. Барташевича. Неокласична будівля має упізнаваний шестиколонний портик з фронтоном. 

Це був масовий проєкт: такі будівлі можна знайти у Білорусі, Грузії, Казахстані, Росії, Україні та Естонії. Але тільки у Макіївці цей проєкт був втілений одразу 8 разів. У світі немає жодного іншого міста, де є хоча б 5 будинків цього проєкту (у Донецьку — 4). Отож, де в Макіївці можна знайти ці палаци-близнюки?

  1. У селищі П’ятипілля на Театральній, 3.
  2. Палац культури шахти імені Бажанова на Монтажній, 52-А.
  3. Палац культури шахти «Холодна балка» на вулиці Клубній, 1-А (Гірняцький район) — найвишуканіша за дизайном споруда, зі статуями робітників у нішах та колонами з капітелями коринфського ордера.
  4. Міський палац культури ім. В. Г. Кірсанової на Сусаніна, 15-А.
  5. Палац культури «Будівельник» Донбаської національної академії будівництва і архітектури на Державіна, 2 (з будівництва і до 1970-х — палац культури шахти «Ганзовка»).
  6. Палац культури шахти «Північна» на Гагаріна, 1-А.
  7. Палац культури шахти «Ново-Бутівка» на Академіка Туполєва, 48.
  8. Палац культури імені XX з’їзду КПРС на Автотранспортній, 40.

У 1952 році на вулиці Депутатській, 162 споруджено Палац культури Ясинівського коксохімічного заводу. Для будівництва використано проєкт на 480 місць (архітектор Рябов, інженери Платонов і Фільчев), розроблений у Дальдіпротрансі. Такий самий проєкт використано у нині згорілому Палаці культури залізничників у Слов’янську, у Палаці культури ДВРЗ в Києві, в Попаснянському районному палаці культури, а також у низці російських міст. Споруджений серед квартальної забудови, палац культури займає своє композиційне місце в ансамблі.

У 1954 році на цій вулиці споруджують ще один палац культури — Макіївського коксохімічного заводу (Депутатська, 146). Архітектор В. Кузнецов використовує схожий мотив трьох арок, але висуває їх вперед, утворюючи портик. Цікаво, що бічні ризаліти головного фасаду мають суцільне скління вікон, що властиве архітектурі середини 1930-х, а не 1950-х. Цей прийом частково компенсується портиком з колонами, що завершує ризаліти. 

Дуже цікавий в архітектурному плані колишній Палац культури труболиварного заводу на вулиці Свердлова, 44. Зберігаючи пропорції, головний фасад цитує відому будівлю ІМЕЛС (інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна) авторства академіка Олексія Щусєва у Тбілісі. Тут так само повторено ритм колон головного фасаду: вісім колон стоять чотирма групами по дві, ще дві колони розташовані обабіч. На відміну від прообразу, ця будівля значно менша: 2 поверхи проти 4 в оригіналі. Цікаво, що обабіч колонади є монументальні панно доби модернізму. У післярадянський час споруду зайняла церква.

Наймонументальнішим у місті став Палац культури Макіївського металургійного заводу ім. Кірова, споруджений на вулиці Кірова, 73. Його побудували у 1959 році за індивідуальним проєктом харківського архітектора Домшлага. Проєкт палацу культури було розроблено у 1956 році, тобто вже після початку боротьби з надмірностями в архітектурі. Але, як і в деяких інших містах, де рішення про фінансування приймались керівництвом заводів, тут змогли побудувати багату неокласичну споруду, яка має статус пам’ятки архітектури.

Будівля Ш-подібна у плані, що нехарактерно для палаців культури (є легенда, що форма палацу насправді наслідує тризуб). Центральна частина фасаду виступає вперед, причому цей ризаліт з трьох сторін прикрашений важкими колонами: 10 спереду і по 4 — з бічних сторін. Кожна з цих колон повторена на фасаді пілястрою. Над карнизом будівлі стоїть скульптурна група (скульптор Страхов), за якою розташована увінчана фронтоном підвищена частина будівлі. Решта головного фасаду прикрашена пілястрами, що підтримують загальний ритм, який повторюється на бічних фасадах. Самі бічні фасади мають чотириколонні портики з фронтоном. Тиловий фасад, що виходить в бік скверу, також оформлений цікаво: кожен з трьох виступів Ш-подібної будівлі у своєму чолі завершується фронтоном і 4 колонами. 

Не менш вишуканий і інтер’єр будівлі: багато живопису та ліпного декору, а також декоративні свічники й елементи освітлення. Глядацька зала на 875 місць прикрашена величезною люстрою, а сцена запроєктована з можливістю обертатися. Всього у будівлі 230 кімнат. Починаючи з 1990-х, стан палацу культури поступово погіршується з фінансових причин.

Варто також згадати будівлю театру юного глядача на проспекті Леніна, 64. Будівля оформлена досить лаконічно, проте її головний фасад має шестиколонний портик із фронтоном. Дата заснування театру — 1971 рік, хоча сама будівля була побудована у 1962 і весь цей час слугувала сценічним майданчиком для колективів, що приїжджали на гастролі. Попри те, що боротьба з надмірностями в архітектурі велася з 1955 року, мінімальні декорації тут все ж присутні.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій