«Життя в Києві у 2022 році: від заголовків до реальності». Фотографка Анастасія Антоненко зберігає пам’ять про турботи киян на початку повномасштабної війни
у «Рівні цензури»
У рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. В них показано історії, що не суголосні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — серія колажів Анастасії Антоненко «Життя в Києві у 2022 році: від заголовків до реальності». За допомогою чорно-білих фотографій та вирізок з газет авторка створила ментальну карту переживань та реакцій українців під час війни.
Анастасія Антоненко народилася 1996 року в Луганську. Свою маленьку батьківщину вона втратила через початок війни у 2014-му. «Живучи відтоді в Києві, я відчуваю глибоке втрачене почуття дому, що завжди переплітається з моєю повсякденністю. Кожний день — це спогади про час, коли довелося міняти звичність на нове. Зберігаючи спогади, я намагаюся втримати зв’язок зі своїм минулим».
З початком повномасштабного вторгнення Анастасія купляла газети, з яких вирізала заголовки, що відображали важливі події в суспільстві та країні. «Згодом, переглядаючи колажі, я зрозуміла, що вони стали для мене не лише архівом заголовків, а своєрідною ментальною картою переживань та реакцій людей на складні моменти».
Впродовж весни й літа 2022 року фотографка відвідувала знакові місця Києва та фіксувала нову реальність, якою стало життя в умовах воєнних дій. Світлини із Софіївської площі й біля монумента «Батьківщина-мати» стали свідченням особистого сприйняття та взаємодії з реальністю авторки, в якому повсякденність переплітається з війною.
«На Софіївській площі люди оглядали знищену техніку окупантів, а біля монументальної скульптури, де також стояла військова техніка, відбувалися різні заходи, — каже Анастасія. — Я спостерігала, як поруч із танками граються діти. Безтурботність їхньої гри, дослідження військових машин як взаємодія із символічним місцем відображали дитячу радість у контексті складної реальності війни».
Своєрідний документ часу, що віддзеркалює внутрішні переживання та зміни в сприйнятті життя, став для авторки способом збереження пам’яті про те, що цікавило й турбувало людей у період початку повномасштабної війни. «Схожу історію я б хотіла розповісти і про мій рідний Луганськ. Але, усвідомлюючи втрату культурної спадщини міста з 2014 року, мені стає особливо боляче», — ділиться Анастасія Антоненко.
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.
