На початку червня Центр соціальних та трудових досліджень опублікував результати опитування працівниць дитсадків, яке проводив за підтримки фонду імені Рози Люксембург. Їхня середня зарплата виявилася вдвічі меншою за середню по Україні, а в половини опитаних рівень стресу на роботі сягав максимальної позначки. Робота в дитсадках за замовчуванням вважається «жіночою»: відсоток чоловіків, які працюють із дітьми, мінімальний, а зміни в системі освіти поки не зачіпають дошкілля. Якщо в працівниць і виникають проблеми, то про них мовчать, боячись втратити навіть таку роботу. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з кількома виховательками та запитала, чому вони залишаються працювати в дитсадках, на що їм вистачає зарплати та як вони рятуються від вигорання.
Город замість психолога
Ніна влаштувалась у дитсадок одразу після педагогічного коледжу. Тоді, на початку дев’яностих, після навчання направляли на певне місце роботи – і так Ніна почала працювати в садку в сусідньому районі. Треба було вставати о 5 ранку, щоби встигнути до початку робочого дня, і повертатися по восьмій. За кілька років її перевели в рідне село на Волині – стало трохи простіше, не треба було хтозна-куди їздити. Перебирати роботою не доводилось – раніше в райцентрі працювало кілька заводів і пекарня, але їх закрили. Робота в садку давала стабільність та соціальні гарантії: відпустка, лікарняний.
Ніна працює в дитсадку вже 28 років. За цей час вона встигла побувати помічницею виховательки, вихователькою, інструкторкою з фізкультури й музичною керівницею, сходити в декретну відпустку, заробити чверть століття педагогічного стажу та дорости до зарплати в сім тисяч гривень. У цю суму входять доплати за стаж і престижність роботи. Це стеля — у більшості її колег немає і п’яти.
За даними Центру соціальних та трудових досліджень, середня місячна зарплата працівниць дитсадків становить близько 5 тисяч гривень. Це половина від середньої зарплати в Україні. А ті, хто приходить у дитсадок помічницями виховательок, у середньому заробляють 3972 гривні на місяць.
У сім’ї Ніни працює лише вона – чоловік раніше підробляв столяром, але зараз замовлень немає. Донька ходить у школу. Інших заробітків, крім зарплати із садочка, у них немає – хіба інколи вдається продати оптовикам мішок картоплі та заробити кількасот гривень. Щоправда, така нагода випадає нечасто.
Якби не город, каже Ніна, було б зовсім складно, а так – навіть гріх скаржитися. Вона така не одна – згідно з результатами дослідження, майже половина всіх працівниць дитсадків мають власні городи, це допомагає їм триматися на плаву. Чверть працівниць мають кредити та позики, частині допомагають родичі.
Ніна каже, що найважче в роботі вихователькою – жити в постійному режимі емоційного вигорання, безперервно говорити та бути відповідальною за кожну дитину. У її групі майже вдвічі більше дітей, ніж мало би бути – двадцять шість замість п’ятнадцяти. «Ми постійно працюємо в шумі. Для дитини властиво сміятись, плакати та бігати одночасно. І не дай боже відвернутися – дитина може поранитися в будь-який момент. Це дуже велика відповідальність. Крім того, що ми маємо навчити, ми маємо стежити, щоб із дитиною нічого не сталося», – пояснює Ніна. Травми стаються регулярно: дитині достатньо вдаритися іграшкою чи перехилитися через бильце – і вже травма. Згідно з результатами опитування, понад половину з 5 тисяч опитаних оцінили свій рівень стресу на роботі від 8 до 10 за 10-бальною шкалою.
«Потім приходять батьки, і ти мусиш кожному пояснювати, що сталося. Це постійне почуття провини навіть за те, у чому ти не винна», – каже Ніна. Її день, додає, часто закінчується нервовими зривами. Тоді вона повертається додому і йде на город – це єдине місце, де вона може заспокоїтись.
Але Ніна ніколи не думала звільнитися: «Я ціную свою роботу, бо це стабільність. Можеш розраховувати на якісь гроші, маєш відпустку й лікарняні. У нас усі тримаються за державну роботу, яка б вона не була. Хто працює – той працює до кінця», – пояснює вихователька. З альтернатив, які є зараз, – хіба працювати на ринку. Але в умовах карантину й ця можливість зникла. Згідно з результатами дослідження, більшості працівниць дитсадків грошей вистачає хіба на їжу, а на одяг уже бракує. А 9% не вистачає грошей навіть на продукти.
«Я відчуваю зневагу держави до нас – якщо щось і реформують, то школу, бо вважають це важливішим. Це видно навіть по грошах – якщо помічник вихователя та вчитель починають працювати, то вони отримують однакові гроші, але наша зарплата фактично не росте. Якщо у вчителя урок триває 45 хвилин, то в нас він закінчується з кінцем робочого дня», – каже Ніна.
Чоловіки в дитсадок, де працює Ніна, ніколи не влаштовувалися. Навіть під час навчання в коледжі в її групі був лише один хлопець – та й то, про нього потім ніхто нічого не чув. Можливо, додає Ніна, він пішов у музичні керівники, бо це фактично єдина спеціальність, де зрідка можна зустріти чоловіка. Вона пояснює це тим, що на чоловіків покладають більше очікувань – мовляв, вони не можуть собі дозволити працювати на такій низькооплачуваній роботі.
Шлях до реформи
Так само, як і Ніна, Валентина в родині працює одна. Вона вчить кількадесят дітей у сільському дитсадку вже вісім років і самостійно виховує своїх двох дітей – їхній батько помер десять років тому. Відтоді у Валентини жодного року не було справжньої відпустки.
Щороку на два місяці, під час своєї офіційної відпустки, Валентина їздить працювати на сезонні роботи до Польщі. Цього разу підпрацьовує помічницею кухаря на одному з курортів. За два місяці роботи там вона заробляє більше, ніж у дитсадку за рік. Її місячна зарплата в Україні – п’ять із половиною тисяч гривень. Цього рідко вистачає навіть на їжу – мама періодично допомагає продуктами з городу.
Серія освітніх реформ, яка почалася у 2014 році зі змін у вищій освіті, дійшла до дошкільної освіти лише у 2020 році. Колишня міністерка освіти Ганна Новосад коментувала вплив дитсадків на розвиток дитини в школі: «Як показують останні дослідження, успіхи дітей, які відвідували дошкільні навчальні заклади, на 20% вище тих, хто їх не відвідував». Крім того, доступ до виховання й навчання в садку впливає на те, чи можуть мами розвиватися і працювати – 4 мільйони жінок не працюють, тому що сидять вдома з дітьми. Натомість та дошкільна освіта, яка є зараз, не дотягує до необхідного рівня, пояснювала заступниця міністерки Любомира Мандзій: «Ми будемо працювати над тим, щоби базовий компонент дошкільної освіти відповідав стандарту початкової освіти. Для цього ми маємо підвищити кваліфікацію вихователів у дошкільних закладах, навчити їх нових методик».
На початку червня Міністерство освіти й науки оприлюднило проект концепції розвитку дошкільної освіти. У проекті визнали, що садкам не вистачає грошей, які виділяються з місцевих бюджетів – у державному бюджеті вони взагалі не передбачені. Самих дитсадків не вистачає – торік в Україні доступ до дошкільної освіти мали 58% дітей. Поміж проблемами зауважили і високий рівень професійного та емоційного вигорання працівників і неконкурентну зарплату. Концепція – це один із перших кроків до реформи, яка пропонує лише шляхи вирішення проблем. Наприклад, серед ідей – підвищити оплату праці, покращити соцпакет, розробити ефективний механізм мотивації працівниць. Проект Концепції зараз відкритий для громадського обговорення – до 3 липня 2020 року кожен охочий може надіслати власні зауваження та пропозиції.
Остання в Україні робота
Валентина – ентузіастка. У неї купа ідей: як позбутися бюрократії у садочках, як організувати свято для дітей, а не батьків, як порозумітися з усіма працівницями й так далі. Вона постійно пояснює – дітей вона любить і це її тримає на цій роботі. Люблять і її – якось вона написала на власній сторінці у фейсбуці заклик піти прибрати парк, і відгукнулися майже всі батьки.
«У моїй роботі є віддача, але я постійно почуваюся виснаженою. Маєш бути сконцентрованою весь час. Відвернешся – а діти вже розбіглись у різні сторони, уся відповідальність за їхнє життя – на тобі», – пояснює Валентина. Та й ідеї модернізувати систему в дитсадках не завжди знаходять відгук.
Часто виховательки скаржаться на вимоги до їхньої роботи: наприклад, вони мають вимірювати рівень вологості в групі та щодня займатися бюрократичною писаниною. Матеріали для занять переважно купують за свої та батьківські гроші, і готують їх вечорами після роботи.
За рік Валентина планує виїхати з України в Польщу назовсім. Зараз єдине, що її тримає тут, – син-старшокласник. Вона чекає, поки він закінчить школу – і переїде жити за кордон. Можливо, каже, влаштується в дитсадок туди – що раніше, то більше стажу заробить, і можна буде брати кредит на житло. Купити квартиру в Україні на виховательську зарплату вона навіть не мріє: «Я дуже хочу лишитися тут. Але життя іде, і я втомилася тягнути на собі все».
