«А я відновився, живу»: історія ветерана на протезі, який після поранення повернувся до тренерства

«Я бачила очі брата перед операцією. Йому 50 років, він лишається без ноги. Як починати наново життя в такому віці?» — пів року тому про військового Юрія Фурика, якому ампутували ногу після поранення, розповідала його сестра Ліля.

Тоді він вчився ходити. Нині чоловік повернувся до улюбленої справи, якою займався 30 років до великої війни: тренує дітей у спортивній школі Коломиї на Івано-Франківщині. Його історію та філософію життя розповідає журналістка hromadske Наталія Мазіна.

Юрій Фурик: на війну добровольцем

Заходимо в зал зі знаряддям. Поки що порожньо, вихованці прийдуть пізніше. Невисокий міцний чоловік у гуді з гербом України спирається на спортивну колоду для гімнастів. Усмішкою, яку заведено називати чарівною, він схожий на Юрія Гагаріна. Та й ім’я в нього таке саме. Штанина на лівій нозі закочена вище коліна, нижче — протез.

Юрій Фурик вирушив на війну добровольцем 27 лютого 2022 року, бо «місія чоловіка — захищати родину і країну, а на мою сестру в Києві летіли ракети». Його взяли кулеметником у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Там дістав позивний Гімнаст.

Згадує, як на війні вперше в житті почув свист куль над собою: «Щось розповідав хлопцям на польовій імпровізованій кухні. Тушкованку на газовому пальнику гріли. Раптом чую: ф’юх, ф’юх. Побратими присіли, а я не усвідомлюю, що відбувається. Потім дійшло, що по мені стріляють».

Наприкінці грудня під Соледаром була одна пам’ятна для нього ніч. Юрій занурюється в спогади: «Наша рота відступила й формувала лінію оборони. Дванадцятьох бійців, серед них і мене, кинули наперед, щоб зупинити противника. Саме тоді вагнерівці перли, багато їх було. І от ми в посадці. А навпроти — інша, вороги її зайняли. Між нами метрів сімдесят, ми бачимо їх у тепловізори, вони дивляться на нас. Така напруга відчувалася, ми пошепки розмовляли. А їх стільки, що розуміємо: якщо підуть, просто загинемо всі. Їх наганяли неміряно, не жаліли. Вони ж Соледар узяли цими штурмами. Я задрімав на хвильку одним оком, і вчулося: “Здравствуйте”. Ну, думаю, все, полон».

Але чомусь росіяни не пішли тієї ночі: чи присутність цієї групи українців, чи страх, що між ними заміноване поле, їх зупинили. 

Вранці, лиш посіріло, по рації стали викликати, кому з бійців залишити позицію. Всіх забрали, Фурик зостався сам: «Я один стою розгублений, не знаю, що й сказати. А переді мною — росіяни. Пацани мої кидають на прощання: “Чекай, тобі прийде заміна”. І тут в останній момент їм по рації передають: “І кулеметника, кулеметника отого заберіть”. Ви собі не уявляєте, як я за ними побіг. Просто щасливий!»

Росіяни зайняли вже порожню позицію, але українцям вдалося за ніч збудувати лінію оборони.

Поранення під Соледаром

Наступної доби, 27 грудня 2022 року, Юрія кинули в інше місце, на підсилення штурмовикам.

«Я летів туди як на крилах, зовсім загубив страх: і ця позиція мені інакша, і навколо свої. Прилітало, але мені здавалося, що все безпечно. Я йшов до місця і розстрілював протипіхотні міни “Пелюстки”, які траплялися на дорозі, — розповідає він жваво. — Зайняли з пацанами позицію, стали окопуватись. Я хотів зрізати кут, щоб стояти в окопі й дивитися на стежку, щоб вороги не пройшли. Аж тут добряче гахнуло — щось прилетіло. Я скотився в болото. Чув, що кричать іще двоє».

Тоді поранили трьох військових. Усіх у руки-ноги: бронежилети врятували важливі органи. «Ніколи не забуду обличчя санітара. Мокре. І руки в крові. Того дня я був у нього восьмий», — пригадує військовий. 

Уламок засів у гомілці Юрія. Здавалося б — витягти та зашити рану. Але медики роздивилися, а всередині все попалене. Нерви, судини, зупинилося кровопостачання. Шість операцій на сході України не дали результату, тому 31 січня Юрія оглядав консиліум лікарів уже в столиці. 

«Сказали, що потрібна ще операція, старатимуться зберегти ногу. Але я вже розумів: відріжуть, бо вона вмирала. Пішла інтоксикація всім організмом, і треба було рятувати або мене, або ногу, — розповідає боєць, підпираючи підборіддя долонею. Це його частий жест. — Мені влили багато чужої крові, своєї майже не лишилося».

Реабілітаційний центр: хтось пішов у спорт, хтось — в депресію

На третій день після операції Юрій уже встав. Мотивація була єдина — жити: «Не діждеться ніхто, що я здамся. Відмахнувся від міркувань про далеке майбутнє. Вирішив, що думатиму про дрібні завдання на щодень. На мені ще висіли всякі трубочки й баночки, але я пішов. Самому відвідати туалет — це вже дуже важливо. Не всі так роблять, але я зміг».

Через два тижні він був у реабілітаційному центрі на Львівщині. Там поранені поділялися на два умовні табори: «спортсмени» та ті, що глушили біль в алкоголі. Перші тяглися за успіхами один одного й старалися їх перевершити. Інші так і не стали на милиці, пересувалися на візках, бо так зручніше. Їм видали протези, але вони ними не користувалися. 

Спортивний дух Юрія та звичка до дисципліни робили свою справу. Він швидко став на протез і навіть танцював з реабілітологинями та масажистками. Але розумів, що стрибати й робити сальто вже не зможе ніколи. Немає коліна — одного з найважливіших суглобів, який ніяк не замінити механічним чи біонічним. 

Чоловік вирішив, що спробує повернутися на роботу, бо любить її. Скільки років тренером зі спортивної гімнастики! Вийде — то вийде. Ні — то шукатиме щось інше. Вихованці чекали на це повернення. Слали підбадьорливі зворушливі відео, від яких виступали сльози: любов і підтримка відчувалися на відстані. 

Через дев’ять місяців після поранення Юрій Фурик зайшов у свій спортивний зал у Коломиї. Хтось із дітей кидався на шию, обіймав, хтось з острахом зиркав на нову ногу: не знали, як реагувати. Один хлопчик запитав: «Але ж ступня з пальцями у вас є?» Він думав, що то залізна вставка.

Тренер показав їм кілька фокусів: крутить протез так, що підошва кросівка опиняється згори. Ставить на неї пляшку для води. Усміхається. 

«Не все в мене виходить, як раніше, деякі підтримки [тренерські страховки] не виходять, то я шукаю шляхи, як це подолати. Розбиваю вправу на кілька дрібних, пропрацьовую в такий спосіб. Нема нічого такого, чого не може зробити людина, якщо захоче. От я шість місяців як працюю, а чоловік, якого поранили разом зі мною, ще досі на ходунках. Вважай, на чотирьох ходить. А я відновився, живу», — розмірковує Юрій. 

Філософія ветерана-добровольця

Тренер абсолютно самодостатній у побуті й роботі. Фурик каже, що завжди був активним, усі його дні насичені справами. Зараз багато гуляє пішки: багато людей пропонує його підвезти, але відмовляється.

«Спілкуюся зі знайомими. Роблю закупи, готую обід — і в другій половині дня я в залі з дітьми до пізнього вечора. А у вихідні з друзями на природу вибираюся. Медитую на риболовлі, — ділиться ветеран. — Все можу сам. Недавно їхав вісім годин в автобусі, і нічого. Хіба що ремонти не робитиму, але я заплачу фахівцю, тому самому сантехніку. Про майбутнє не думаю. Після поранення став цінувати моменти, став їх приймати, став ними насолоджуватися. Більше почуватися щасливим. Цінувати хороших людей навколо і звертати увагу на хороше».

Він розповідає про сестру Лілю, яка звільнилася з роботи, щоб доглядати його попервах. Про доньку, з якою тісні стосунки і яка приходить до нього в зал. Юрій її тренує й пишається, як вона робить сальто і місток. Про реакції людей, які бувають різними: від тикання пальцями й голосіння бабусь до допомоги й шани. 

«Я на осуд і погане не звертаю уваги. Помічаю добро: які офіціанти у Львові уважні й терплячі до того, що я довго дістаю картку з кишені, аби розрахуватися. Як таксисти ніколи не піднімуть здивовано брову, побачивши людину, яка відстібає протез, аби зручніше сісти, — розповідає Юрій Фурик. — Мене розчулює, коли окуляри в магазині оптики підбирають безплатно, а водії таксі можуть не взяти грошей. Не очікую таких приємностей від усіх, це радше приємні бонуси».

Повз тренера пробігає підліток у чорній футболці. Це Олег, його учень. «Він лідер у мене, до чемпіонату України готується», — пишається тренер. 

Прямує до турніка, де хлопець крутить сонечко. Рівна, як олівчик, фігура Олега злітає над знаряддям, перекидається в повітрі й приземляється. Все виглядає ідеально, але Юрій незадоволений. Він підіймає руки, показуючи, як треба їх тримати, сипле спортивними термінами. Почалося звичайне заняття.