Раз на два тижні головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона роздумує про маленькі бари, які дають змогу поговорити про вічне без табу.
На Великій Житомирській у Києві є маленький непомітний бар. На дверях туди стоїть залізна сітка, у вітрині – лицарські обладунки, вивіски немає. Це місце називають «Лицарем». Але якщо вже називати його правильно, то це не бар, а генделик, і не «Лицар», а «Чорний капітан».
Інтер’єр виконаний під «лицарський шик»: барні столики з дуба на ланцюгах, масивні шафи-вітрини з напоями, Make love not war на етикетці одного із напоїв (настоянки? – незрозуміло). На підлозі потріскана плитка з узором «під замок». Цей «Лицар» відкрився у 2000 році й називався «Ай-Петрі», там наливали коньяк «Коктебель» і продавали сигари. З того часу мало що змінилося, навіть продавчиня за баром, здається, та сама. Повітря пахне розпеченим від спеки вином із «ЮБК» (скільки людей уже виросли, не розуміючи, що це за букви?..). Дихати немає чим, тісно, постійно хтось заходить.
Біля дверей у «Лицарі» дірка у стіні. У дірку вкручений винний корок. На корок хтось повісив сріблясту фігурку ангела з арфою в руках. Такі зазвичай чіпляють на новорічну ялинку.
Під ангелом четверо п’ють горілку. Здається, п’ють давно. Один не тримається на ногах і постійно сповзає стіною донизу. Другий дивиться в одну точку. Третій – найміцніший, здоровий мужик на п’ятому десятку, напружуючи горло пояснює височенному чорному хлопцю у капелюсі й дредах:
«Мужик, all cops are bastards!» (Всі мєнти виродки!)
Той заперечує.
«Me think they are!» – кричить мужик у відповідь робить великий ковток просто з пляшки.
Кожна розмова в «Лицарі» – це розмова про вічне. Для того вони й існують, ці генделики, щоби там перетиналися душі, які ніколи й ніде більше не перетнулися б, і поговорили про те, про що ніде більше ось так просто не поговориш. Гамір міста тут звучить особливою мелодією.
Такі місця є у всій Україні. Генделики, наливайки, пивнички – незмінна частина містичної інфраструктури справжнього міста. Яка економіка таких місць? Для кого вони? Інколи я думаю, що якийсь дивак платить їм, щоби вони просто були, залишалися, зберігалися – наче музеї. Коли вони закриваються, місто втрачає частинку душі.
У генделиках завжди сперечаються, і стиль суперечки завжди важливіший, ніж суть. Неважливо, про що, найголовніше – гарно, гучно, сильніше за інших. «Мужик, all cops are bastards!». І якщо диявол починається із піни на губах ангела, що вступив у боротьбу за праведне діло, то цілком ймовірно, що це той ангел, підвішений на винному корку в маленькому непомітному генделику на Великій Житомирській.
