«Українці взагалі можуть творити історію, але тоді все залежало вже не від нас»: спогади учасників мітингів у Донецьку 2014 року

Для багатьох донеччан, які змушені були покинути рідне місто ще у 2014-му, березень — місяць спогадів. 10 років тому тутешні показали, що Донецьк — український, що в ньому є спротив, що люди готові виходити на вулиці та демонструвати свою позицію. Навіть коли це небезпечно.

Про мітинги «За Україну», у яких брали участь тисячі, згадують «Новини Донбасу».

5 березня 2014 року: мітинг у Донецьку

«Ми почали збиратися з кінця листопада 2013 року на Євромайдані в Донецьку. Людей було мало — до 50, але нам було важливо показати, що ми є. Для багатьох донеччан це взагалі були перші мітинги за довгий час. Ми хотіли продемонструвати, що в Донецьку та області є люди, які не хочуть “русскої весни”», — розповідає учасниця Євромайдану в Донецьку та проукраїнських мітингів 2014 року Любов Раковиця.

Перший проукраїнський мітинг відбувся в Донецьку 4 березня. Він виявився доволі спонтанним. З міркувань безпеки точний час та місце стали відомі буквально за кілька годин до початку, але попри це людей прийшло багато — декілька тисяч. Вони тримали в руках жовто-блакитні прапори та плакати із закликами до єдності. Власне, мітинги в Донецьку так і називались — «За єдину Україну». Ця найперша акція минула відносно спокійно та комфортно для учасників. Без агресивних проросійських бойовиків поряд, для яких противники ідей сепаратизму завжди були мішенями.

«Стільки прапорів України в Донецьку — великих чи маленьких — я давно не бачила. Стільки позитивних емоцій та посмішок. Автомобілі їхали вулицею Артема, сигналили, деякі навіть витягали з вікон жовто-блакитні стяги. Тут я не боялась. Здавалося, що це місце, де кожен захищений. Жодного агресивного обличчя. Всіх дійсно подивувала кількість. Всі були щасливі від такого масштабу. Всі обіймалися та скандували “Слава Україні!”», — згадує захід журналістка Вікторія Іщенко.

Цей перший мітинг показав, що донеччани, які підтримують цілісність України, готові виходити на вулиці. І це, мабуть, дуже обурило представників так званої «русскої весни». Саме тому наступного дня, 5 березня, коли в центр вийшло, за різними оцінками, до 10 тисяч проукраїнських громадян, з іншого боку площі Леніна на них уже чекали проросійськи налаштовані агресивні люди. Донеччани співали національний гімн, скандували «Донбас — це Україна!», а представники сепаратистських рухів у цей час кидали в мітингувальників яйця, каміння та димові шашки. Розділяв обидві сторони кордон міліції.

«Я не знаю, як мені пощастило не бути вбитою чи побитою навесні 2014 року. Інакше як везінням не можу це назвати. Адже журналістам моєї редакції під час тих подій “тітушки” розбивали камери, так само як і колегам з інших видань. На активістів полювали й тиснули — від морального пресингу (цілодобові дзвінки та повідомлення на телефон з погрозами, публікація персональних даних на сайтах, розвішування біля будинків оголошень про радикальних злочинців, стеження й переслідування) до фізичних нападів та побиттів і знищення майна», — згадує журналістка, співорганізаторка Євромайдану в Донецьку, активістка українського спротиву 2014 року Катерина Жемчужникова.

13 березня: перше вбивство на площі Леніна

Донеччани, які жили біля площі Леніна, кажуть: після 5 березня «гастролери», яких завезли в місто, ретельно готувалися до протистояння з активістами.

«12 березня на площі з’явилися люди в чорній формі, з навушниками. І вони водили групи осіб по 12, рядами три на чотири в різні точки площі. А люди з камерою знімали пусту площу з різних ракурсів», — розповідає донеччанка Марина.

13 березня, коли почався черговий проукраїнський мітинг, агресивно налаштований натовп, як і 5 березня, стояв з іншого боку площі Леніна. Але вже не хаотично, а такими ж шеренгами, як їх вчили напередодні.

Тобто завданням однієї частини проросійських бойовиків було відволікання уваги міліції, іншої — напад на активістів.

«13 березня для мене — страшне, бо після цього я чітко зрозуміла: місто більше не буде таким, як раніше. На той час у Донецьку вже було досить небезпечно. Напередодні чула розмови про наш мітинг, і було ясно, що це немісцеві. 13 березня стало точкою між “до” та “після”. І після мітингу я була наче зачарована», — згадує Любов Раковиця.

Мітинг 13 березня закінчився вбивством активіста Дмитра Чернявського. «Це надзвичайно вразило, здавалось нереальним, що це відбувається зараз і з нами. Дмитро був у самообороні Донецька, яка тільки починала формуватись. Вони тримали периметр акції 13 березня, щоб донеччани могли безпечно розійтися після її завершення. Поки тривав захід, у нас летіли яйця, пляшки, каміння, світло-шумові гранати з іншого боку площі через кордон тодішньої міліції. Та в якийсь момент правоохоронці просто розійшлись: розірвали свій стрій, спеціально пропускаючи на нашу частину площі весь оскаженілий натовп зі зброєю, який прийшов туди вбивати нас. Я бачила, як люди з дерев’яними битами, в які позабивали довгі металеві цвяхи, із залізними дрюками-монтувалками рушили трощити сцену та бити всіх, хто був поряд з нею. Як травмованих людей на землі добивали ногами, роздирали відібрані українські стяги та прапори ЄС», — розповідає Катерина Жемчужникова. 

Дмитра Чернявського вбили кількома ударами ножа в живіт. Катерина згадує: російська пропаганда одразу почала розганяти новини про начебто загиблого прихильника «русского міра», попри те, що Дмитро був відомим серед медійників та активістів в області як прессекретар місцевого відділення партії «Свобода».

«Зранку на місце загибелі Дмитра, на асфальт, що ще був вкритий плямами крові та битим склом, донеччани приноситимуть квіти. До вечора прихильники “русского міра” організують там табличку, ніби це “Мемориал погибшему на майдане в Киеве беркутовцу”. Тобто, вкравши життя Дмитра, вони також одразу крастимуть пам’ять про нього», — каже Катерина Жемчужникова.

13 березня є найбільш яскравим і трагічним спогадом активіста й громадського діяча Артура Шевцова. Дмитро Чернявський був його другом та побратимом. 

«Інші знайомі та однопартійці також постраждали тієї весни. Дехто потім загинув на фронті. Пам’ятаю згуртованість, патріотичне піднесення й творчу винахідливість, які тоді панували серед учасників проукраїнських заходів. Найбільше закарбувалися мітинги 13 березня, 17 квітня та 28 квітня. Перший — через його трагічне завершення. Другий мітинг був наймасовішим і найретельніше спланованим з усіх проведених нами тоді заходів. Хода 28 квітня стала останньою велелюдною проукраїнською акцією в Донецьку, яка, так само як і 13 березня, закінчилася трагічно. Мало хто знає, що ми планували також великий мітинг у парку Щербакова 30 квітня, але були змушені його скасувати», — розповідає Артур Шевцов.

28 квітня, про яке згадує Артур Шевцов, проукраїнські донеччани влаштували збір біля РСК «Олімпійський», звідки вирушили вулицею Артема. Але агресивні, проросійськи налаштовані люди почали на них нападати та бити всіх — і чоловіків, і жінок. Міліція взагалі не протидіяла.

Прихильники РФ у Донецьку

Донеччанка Марина, яка жила в будинку просто на площі Леніна, бачила, як Донецьк поступово розхитували прихильники РФ. 

«Спершу пробували просунути одні гасла — не проходило. Вони починали: “Ось Росія, Крим”. Народ не реагував, ішов повз. Потім намагалися розповісти, який поганий Ахметов, давайте все заберемо в багатих і роздамо бідним. Теж не проходило. Я навіть бачила, хто вішав плакати “ДНР”. Це були місцеві наркозалежні. Там узагалі долучався молодняк, для якого всі ці абревіатури, “ДНР”, нічого не значили», — згадує вона.

Марина вважає: саме через те, що все місто не підтримало РФ так, як планували в Кремлі, ставку спочатку зробили на Слов’янськ та Краматорськ. І вже потім повернулися до Донецька. За цей час проросійські рухи добре сформували навколо себе кістяк місцевих силовиків, які в більшості від початку були доволі антиукраїнськими або байдужими до того, що відбувається. 

«Це було показово. Тут міліція намагається стрічкою відгородити цей автобус. А тут натовп просто на їхніх очах прибігає та все забирає. У цих “гастролерів” був сценарій. Майже одразу на площі люди з георгіївськими стрічками почали на камери розповідати, що жителі міста прийшли вшанувати пам’ять загиблих беркутівців на Майдані, а “Правий сектор” став усіх бити. І хочу згадати ще одну важливу мить. Коли після мітингу ми йшли вулицями, нам зустрівся чоловік. Відкрив паспорта — росіянин. І каже: “Дайте грошей на проїзд, бо я відстав від автобуса”. Мовляв, я ж вас приїхав захищати, допоможіть», — розповідає Марина.

Про відверто апатичну позицію місцевої міліції згадують й інші свідки тих подій.

«Місцева влада вирішила до кожного журналіста поставити по двох міліціянтів — так би мовити, для захисту. Вони були в цивільному й насправді тільки заважали, бо просто ходили хвостом. Я пам’ятаю, як агресивний натовп напав на наших активістів, запах газу, той автобус, у якому вони були заблоковані, а потім — як їх били. Ці міліціянти лише дивились, нічого не робили. На моє запитання, як можна просто так стояти, вони відповіли: наказу не було. Коли почалася війна, я часто думала, що, мабуть, ці двоє приєдналися до “ДНР”. Можливо, вже й загинули через амбіції Путіна», — припускає журналістка Вікторія Іщенко.

Без ілюзій, але з вірою

Любов Раковиця каже: станом на весну вона вже розуміла, що змінити щось майже неможливо.

«Для мене було важливо показати, що ми є. Що Донецьк не з Росією, а за Україну. Це було найважливіше. Але після пожежі в Криму стало ясно, що не слід чекати нічого доброго. Не було ілюзій. Я не думаю, що якби вийшли десятки тисяч, щось би сильно змінилось. Це залежало від Росії. А в нас була слабка армія. Українці взагалі можуть творити історію, але тоді це все залежало вже не від нас», — розповідає Любов Раковиця.

Утім, через 10 років після окупації своїх рідних міст більшість учасників проукраїнських мітингів у Донецьку кажуть: вони все ж таки вірили, що ці акції можуть щось змінити.

«Перед нами був приклад Євромайдану, який закінчився буквально за тиждень до початку зіткнення з проросійськими активістами. Ми тоді витримали три місяці важкого щоденного протистояння й перемогли. Тому вважали нашу боротьбу за Україну в тих умовах абсолютно необхідною», — ділиться думками Артур Шевцов.

Він виїхав з міста 2 травня 2014 року, після того як у центрі Донецька захопили в полон одного з лідерів самооборони Миколу Якубовича.

«У полоні вже перебували мої однопартійці з Костянтинівки — Артем Попік та Ярослав Маланчук. А ще за два тижні до того викрали й убили депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака, якого я теж знав особисто. Я зрозумів, що нас — українських активістів — будуть відловлювати та вбивати, тому вирішив їхати з міста», — каже Артур Шевцов.

Ніхто з опитаних навесні 2014 року навіть не уявляв, що на Донецьк чекає окупація, а на Україну — війна. Але учасники тих мітингів кажуть: виходили на вулиці недарма. 

«Євромайдан у Києві змінив як мінімум верхівку влади, почав злам тієї системи, скерував вектор руху від РФ до ЄС. Євромайдани в регіонах теж були про це. Але коли Євромайдан у Донецьку припинив виходити через небезпеку, то на противагу “русскій весні” з’явилися мітинги за український Донецьк. Люди виходили з бажанням показати, що Донецьк — це Україна і що вони можуть хотіти змін усередині своєї країни, але ставати частиною Росії точно не хочуть. Про героїчний спротив українців Херсонщини ми багато бачили й чули 2022 року. Але чомусь заведено вважати, що спротиву мешканців Донеччини, Луганщини та Криму у 2014-му не було. Хоча він був, не менш небезпечний і не менш героїчний», — каже Катерина Жемчужникова.

Загалом у березні — квітні 2014 року в Донецьку відбулося п’ять проукраїнських мітингів.

«Я не шкодую. Вірю, що колись повернуся в Донецьк, на наш Майдан до пам’ятника Шевченку, і ми там усі обіймемось. Колись це буде», — сподівається Любов Раковиця.