Разом краще, ніж одному: психологиня пояснює еволюцію головних героїв фільму «Памʼять любові»

Фільми про втрату памʼяті — це не лише історії про тяжке перевтілення людини, чиє життя вислизає з рук. Це також і глибокі психологічні драми, де порятунком стає любов.

Кінооглядачка Єлизавета Сушко поговорила з психологинею Крістіною Муляр про життя з травмою, право бути собою та потребу в любові попри все в одній з найсильніших драматичних історій останніх років — «Пам’яті любові» Мішеля Франко.

«Памʼять любові»: про що стрічка

Головна героїня Сильвія живе детально спланованим, рутинним життям зі своєю дочкою-підліткою. Вона дружить лише зі своєю молодшою сестрою, ходить не на вечірки, а на групу підтримки, та не спілкується з рідною матірʼю.
Паралельно йде життя Сола, який постійно потрапляє в дивні ситуації, бо забуває те, що з ним сталося буквально кілька годин тому. Після нещасного випадку він втрачає спогади про те, що відбулося щойно, але памʼятає своє минуле життя. Зустріч Сильвії та Сола розпочалася з дивного непорозуміння, але цей випадок зближує їх і змушує замислитись, що не такі вже вони й незнайомці.

Занадто справжні персонажі

«Вони занадто слабкі та поламані. Але водночас занадто сильні та живі. Такі мої перші враження від фільму. Бо це не сприймається як фільм. Це підглядання за життям двох людей у певний період часу. Ти не знаєш, що було до, ти не знаєш, що буде після. Як у житті, на яке дивишся зі сторони», — ділиться психологиня.

Оператор фільму Ів Клап розповідав, що намагався навмисно заховати та майже спотворити природну красу Джессіки Честейн. Вона мала виглядати як звичайна жінка, яка пережила травму, але продовжує жити та знаходити силу.

«Сильвія — жінка, яка весь світ бачить через призму свого страшного досвіду. Важко звинувачувати її за це. Вона змогла пережити темні часи, оговтатись, налагодити побут та жити життя “безпечно”: без зайвих рухів, за чітким планом та чотирма замками на дверях», — підкреслює Крістіна Муляр.

Режисер Мішель Франко приділив багато уваги рутинним справам своїх героїв: як Сол порається з побутом, маючи деменцію; як Сильвія живе після травматичного досвіду, виховує дочку-підлітка та обережно закохується, ніби вперше. 

«Рутина — те, чим рятуються люди з травмованою психікою, — зауважує психологиня. — Вона створює відчуття безпеки, дає можливість триматися через ілюзію контролю і надійності».

Водночас, за словами Крістіни, невроз, зниження самооцінки, відчуття власної неповноцінності, розвиток депресії, тривожні розлади, ПТСР, алкоголізм — це мала частина наслідків насилля для її психіки. Але її біль не в цьому, а в тому, що вона прожила все життя з найближчими людьми, які не захистили її. Хтось завдав їй болю, хтось це замовчував, хтось закривав очі. Про яку безпеку та довіру можна говорити, коли найближчі люди стали причиною всього болю твого життя?

Історія кохання попри всі перешкоди

Сильвія зустрічає Сола — чоловіка з деменцією, який спочатку стає тією самою небезпекою, якої жінка очікує все життя. Та невдовзі їй як соціальній працівниці пропонують приглядати за Солом. Проведений разом час зближує їх, і поступово ці стосунки переростають у романтичні.

«Якимось чином поряд одне з одним їхні проблеми не помножувались, а ділились. Найвища цінність стосунків у тому, що разом краще, ніж по одному, — пояснює психологиня. — Думаю, що саме право бути собою дало їм можливість мати щире щастя у взаємодії. Не брехати, не ховатись, не корчити з себе когось. З другої зустрічі вони знали одне про одного більше, ніж ми звикли знати про найближчих людей. Покалічені самі, вони змогли прийняти вади іншого. За це варто було поборотись після років безсилля та страждання».

Кохання з деменцією

Попри основну тему, цей фільм більше про кохання попри все, ніж про деменцію. Пітер Сарсґаард («Ціна правди», «Джекі», «Бетмен»), який грає Сола, спирався на досвід свого контакту з рідним дядьком, який жив з деменцією.

«Деменція — не просто хвороба. Це набір симптомів, які проявляються через загибель клітин мозку. Часткова втрата памʼяті та зниження когнітивних функцій не дають Солу контролювати своє життя. Тому він відчуває сором перед рідними, біль та жаль за самого себе», — пояснює експертка.
Але бажання відчувати життя, себе та любов здатне перемогти.

«Потреба в любові та привʼязаності не змінюється від появи деменції. Сол дуже хоче любові, уваги, сміху, розуміння. Хоче ділити вечори, замовляти улюблену їжу в ресторані. Він хоче отримувати все те, що отримував до своєї хвороби. І знаходить це в Сильвії. Він памʼятає, як це — любити, навіть якщо забув, кого любив», — підсумовує психологиня Крістіна Муляр.