Раз на два тижні головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона розмірковує про прикордонне узбережжя, що постійно змінюється.
Деякі місця створені для того, щоб одного разу повністю змінити чиєсь життя, інші, – аби здійснювати зв’язок із тим, що було втрачено. Одне з таких місць – Арабатська Стрілка.
Арабатка тягнеться від маленького, південного Генічеська тоненькою, багатокілометровою смугою навпростець до Криму. Піщана стрілка розділяє Азовське море і солоний лиман і, неначе волосинка, з’єднує материк із півостровом. Крим на цій волосині буквально тримається, висить.
Одного разу, у березні 2014-го, на пісках Арабатки висадилися російські десантники і спробували поділити частину найпівденнішого села материкової України, Стрілкового. Це окрема історія, як місцевий сільський голова Пономарьов намагався з ними домовитися і ледь не змінив межі села на користь Росії. Йому цей вибрик пригадують досі, – але Стрілкове вистояло. Тільки-от у бази відпочинку заселили військових, а посеред селища встановили блокпости – з землянками та прикордонниками. Але найцікавіше сталося на околиці.
На околиці Стрілкового з часів СРСР розкинулася база «Валок». Якби не особливість розташування, про неї можна було б сказати, що це типова пострадянська турбаза. Занедбані корпуси з бетонних блоків, укриті позолотою бетонні статуї «під античність», потріскана плитка – на такі об’єкти можна натрапити по всьому узбережжю обох морів. Такі місця пропонують дорогий і нещадний відпочинок без особливих вигод, їхня цільова аудиторія – люди, які можуть протягнути без кондиціонера, інфраструктури і пляжних зручностей.
«Валок» – найдивніше місце з усіх. Ключовий туристичний сервіс тут – страусова ферма. Коли в Стрілковому висадилися російські десантники, страусів відрізало від зовнішнього світу. Хтось повинен був про них піклуватися, але співробітники пансіонату не могли потрапити на роботу через «зелених чоловічків», що вибудували живий кордон. Довгий час власники турбази не знали, що вдіяти. Та й ніхто на всю стрілу не знав. Потрібен був час.
Час минув, «зелені чоловічки» пересунулися ближче до захопленого Криму – і закріпилися точнісінько за базою «Валок». Туристи, які сьогодні приїжджають відпочивати на страусову ферму, можуть побачити невелику зелену будку десь у ста метрах від паркану, де закінчується база. Там вартують російські прикордонники. Біля будки – вишка з надчутливої камерою зовнішнього спостереження, з неї вони стежать за відвідувачами бази і за постом українських прикордонників, який міститься тут-таки, перед входом у «Валок». Буває, якщо підходиш занадто близько до паркану, кажуть прикордонники, «зелені чоловічки» починають хвилюватися, вибігають із будки, зазирають у бінокль. Від пляжу, де відпочивають сміливі відвідувачі «Валка», росіян відокремлює тоненький колючий дріт.
Цього літа жителі України опинилися в невільній ізоляції: більшість країн, куди ми звикли їздити на відпочинок влітку, закрили свої кордони через те, що в нашій країні триває спалах пандемії коронавірусу. Найближчим часом ні в Євросоюз, ні в Грузію летіти не можна, а значить, доводиться обирати на користь внутрішнього туризму. Для багатьох це справжній виклик: замість пейзажів Афін – забудована панельними корпусами Затока, замість середземноморської кухні – азовська креветка, замість комфортних вілл і бунгало – будиночки з вагонки. Втративши Крим, ми залишилися сам на сам з пострадянською розрухою на узбережжі, і усвідомлюємо цю втрату тільки тепер, коли неможливо втекти у відпустку за кордон.
Колись, до злощасного 2014-го, Арабатська Стрілка нечасто бачила туристів. Піщаною косою з півострова на материк зрідка подорожували велосипедисти, – їм подобалося накручувати кілометри вздовж моря та солоного лиману. Коробки-турбази тихенько загнивали, гостьові будинки розвалювалися, без будь-яких надій на відродження цікавості. І тільки коли росіяни відрізали Крим від материка, стріла знайшла сенс життя.
Ті, хто був на Арабатці після анексії, знають: природа на стрілці – копія Криму. Повітря, пісок, рослини, ракушняк, навіть сонце лягає засмагою на шкіру так само, як на втраченому острові. Коса не просто з’єднує материк з півостровом: вона і є Крим, якого ми раніше не помічали.
