Фрагменти з неопублікованої книжки «2023-й: воєнний щоденник» Анатолія Дністрового: весна

Це фрагменти зі ще не опублікованого воєнного щоденника 2023 року письменника та військовослужбовця Анатолія Дністрового. Автор використовує означення «воєнний щоденник» (або «щоденник війни») як окремий жанр нарівні з подорожніми щоденниками, медитативними щоденниками чи щоденниками подій. Якщо військова теорія окреслює два протилежні стани буття — стан миру і стан війни, — то щоденник війни є не чим іншим, як реагуванням на стан війни, в якому ми всі опинилися. 

Дністровий аналізує ключові й знакові події 2023 року, що відбувалися в Україні та світі. Нерозривно автор іноді показує сторінки й своєї приватної історії, спілкування з побратимами по військовій службі та іншими учасниками й сучасниками цієї війни. Написаний у формі фрагментів та мікроесеїв, щоденник війни легко жонглює різними тематичними новелами: від глобальних процесів і трансформацій до оперативних подій на фронті та приватного сприйняття війни. Книжка є хронологічним продовженням щоденника війни попереднього року — «Битва за життя: щоденник 2022 року». 

2023 року в Анатолія вийшло декілька книжок: романи «Сіра пейна», «У сніговому полоні», «Привиди» та воєнний щоденник 2022 року «Битва за життя». А невдовзі вийде підсумковий двотомник есеїстики, яку він писав упродовж 25 років, зокрема книжки «Паноптикум. Література» і «Паноптикум. Політика».

Заборона за підтримки Yakaboo Publishing публікуватиме фрагменти в чотирьох частинах. Першу читайте тут, а це — друга.

Березень 2023 року: зустріч із поетами, Чехія та Трускавець з лобстерами

2 березня

Як сильно відрізняються військові, які служать, наприклад, у столиці, від тих, що на передовій. Відмінність не лише в одязі, а й у погляді й зовнішньому вигляді; у других навіть постава не така — ніби під важким тягарем, який неможливо скинути. Минулого тижня разом з іншими поетами читав свої воєнні вірші в Українському медіацентрі, що організував наш ПЕН. На читання прийшов мій давній хороший знайомий ще з далеких 1990-х, чернігівський поет Дмитро Мамчур. Дмитро був у військовій зеленій флісовій кофті з потріпаним погоном капітана. Неголений і з утомленим обличчям — по людині відразу видно, що вона була на фронті. Я також прийшов у військовій формі: у такій самій, але трохи новішій флісовій кофті та з новим погоном молодшого лейтенанта. Поголений, охайний, у нових тактичних штанах — ось такий я. І відразу, ніби шкірою, відчув велику різницю наших служб: моєї у столичних «паркетних військах» і Дмитрової — на позиціях. Ми були дуже зворушені, що зустрілися. Обнялися, поговорили трохи про наше життя. Дмитро сказав, що скоро мусить вирушати назад: тут лікувався в госпіталі.

6 березня

Молодший сержант В., якому наприкінці минулого року зробили операцію на коліні, помітно відновлюється, але ще трохи шкутильгає. Флінт, дивлячись, як він ходить, любить його підколювати. Зокрема, цитує кульгавого старого полковника з радянського фільму «Здравствуйте, я ваша тетя»: «Я старый солдат, который не знает слов любви». 

Армійський гумор трохи специфічний, архаїчний і прямий. Особливо дотепно обігруються позивні. В гарнізоні є старший офіцер, що мав позивний Цезар. А йому приклеїли інший — Олів’є, з прив’язкою до ще одного салату. Ще одного знайомого з позивним Фантом стали кликати Фантомасом. Мене ж полковник Ч. часто любить називати Професором. Так розумію, це на честь поганяла головного героя з мого раннього роману, а не тому, що я великий розумник. Я цю іронію вмить просік: прізвисько з’явилося після того, як полковник Ч. прочитав декілька моїх книжок.

7 березня

Найстрашніша сторінка цієї війни — трагедії наших дітей. Станом на 7 березня в Україні 356 дітей вважаються зниклими безвісти від початку повномасштабного вторгнення (це дані Офісу омбудсмена). 16 224 дітей росіяни депортували, 308 — вдалося повернути. Від початку вторгнення вже знайшли 10 230 хлопчиків та дівчат. Внаслідок збройної агресії російських садистів загинуло 464 дитини, ще 931 отримали поранення. Ці цифри, звісно, не передають масштабу всіх проблем.

Ситуація з українськими школярами в Чехії, яку описує моя дружина Наталя, шокує. Дуже багато наших дітей психічно покалічені, дуже багато з них втратили когось із батьків. Чимало приїхали сюди зі східних міст, яких більше немає: їх знищили російські ракети та артилерія. Днями Наталя розповідала історію про хлопчика із Сєвєродонецька, яку почула від його бабусі. Родіон народився, як і мій Марчик, у 2014 році, але під звуки артилерійських ударів росіян — він їх запам’ятав. Батько Родіона загинув на фронті, коли малому був лише один рік, — його він не пам’ятає. 24 лютого 2022 року, коли в Сєвєродонецьк знову прийшла війна, хлопчик перестав говорити. Тепер його місто майже стерте з лиця землі, як і багато інших міст українського Донбасу.

Наталя також розповідає, що в багатьох чеських школах учителі намагаються садити учнів-росіян та українців за одну парту, щоб таким чином їх «мирити». Дуже часто вони дорікають цим дітям за те, що йде війна, що росіяни й українці не можуть порозумітися. Всі ці жахливі наративи викликають обурення в Наталі. І вона як психологиня пояснює педагогам-чехам, чого не можна таке допускати. Бо українські діти від спілкування з російськими, яких батьки ідеологічно прокачали путінською пропагандою, переживають ретравматизацію, особливо ті, які втратили на війні когось із рідних — батька, маму, братика чи інших родичів. А таких українських дітей у містах і селищах Чехії дуже багато. Думаю, що схожа ситуація (якщо не гірша) може бути з нашими дітьми-біженцями в Угорщині, Австрії, Німеччині, де значно поблажливіше ставляться до путінської Росії.

Чехи — наші брати, які одними з перших, як і після поразки Української революції 1917–1921 років, подали нам руку допомоги й прийняли найбільше наших біженців. Цієї мудрої, ще масариківської політики послідовно дотримується чеський уряд і всі відповідальні політичні сили. Але російська пропаганда та її канали не сплять і продовжують тиражувати різні стереотипи, фейки, спотворення інформації на широкий загал — і люди без належної медіаграмотності легко стають жертвами таких маніпуляцій. Подібні мікробитви тривають по всьому світу, на всіх континентах, у всіх країнах. Я вкотре кажу, що Україні потрібні потужні медіаінструменти для мовлення на іноземні аудиторії.

Днями зустрів полковника Ю., який наприкінці минулого року сказав гарну фразу: «Толя, ви від нас трішки потемнієте, а ми від вас трішки посвітліємо». Так от, я йому зізнався, що поки що темнію швидше, ніж вони світліють. А він лише загадково усміхнувся.

11 березня

Історичний день у моєму житті. Ще о 6:35 я приїхав до Львова, трохи намокнув під дощем і зрання, щоб згаяти час, сиджу в «Макдо», шастаю в мережі. Сьогодні в обід до Львова приїжджають мої золоті — Наталя, Марчик і Настя. Потім ми разом поїдемо в Трускавець, де проведемо цілий тиждень. Відтак вони повернуться назад у Брно, бо в Україні будуть лише на період шкільних канікул. Я ж заїду в Тернопіль до мами, а потім — назад до Києва. 30 березня 2022 року ми бачилися востаннє. Відтоді всі опинилися на таких планетах, про які навіть не здогадувалися: діти стали учнями чеської школи, читають і пишуть чеською; Наталя влаштувалася вихователькою-психологинею в чеській школі й також вивчила тутешню мову; а я опинився в армії й став офіцером. Попри те, що я вже давно придбав різні подарунки та ще два дні тому відправив їх зі своїм одягом у Трускавець поштою, у Львові ще трохи докупив різних смаколиків — передусім львівський крафтовий шоколад і мармелад для дітей. Наталі несподівано придбав кульчики ручної роботи: ну дуже вони симпатичні. Тепер буду балувати її ще більше.

Діти першими вибігли з поїзда і як давай мене цілувати, що я мало не розплакався. Потім зійшла Наталя, і ми серед гамору на платформі міцно обійнялися. Схоже, такі сентиментальні сцени дуже подобаються людям, бо на нас зацікавлено й захоплено дивилися. Я замовив мікроавтобус «Рено Трафік», і ми поїхали в Трускавець. Марчик сів поруч і всю дорогу тримав мою руку, навіть коли заснув, схилившись на мене.

У Трускавці ми поселилися на другому поверсі будинку, що стоїть на високому пагорбі. Гарний краєвид на все місто, яке розташоване в долині.

14 березня

Трускавець наповнений ухилянтами, які мають гарний, відгодований вигляд і масово сидять по місцевих ресторанах, де пафосно й сито їдять. Переважно молоді люди, і все зі східних міст — фронтових і тилових, які постійно під ворожим вогнем. Вчора ввечері Настя захотіла італійську піцу, тож ми зайшли в ресторан Dolce Vita. Посеред зали стояв велетенський акваріум з лобстерами. Компанії, які там сиділи, були перспективно призовного віку, говорили російською. Судячи зі страв та напоїв на їхніх столах, людьми з помірними доходами їх не назвеш. Я, звісно, не осуджую, лише звертаю увагу на тенденцію: спокій, задоволення і комфорт миттєво впадають в око. Ось такі паралельні реальності під час війни. Те саме раніше помітив і в моєму Тернополі, де війна взагалі не відчувається, і в різних інших містах.

За три дні, які ми тут провели, я не бачив жодного поліцейського чи військового, лише одну патрульну машину. Приїжджих багато. Це видно по автомобілях зі східних областей, які масово припарковані в дрібних вуличках, провулках і дворах. 

Марчик завзято показував нам місто, в яке часто приїздив із дідом і бабусею. Ми гуляли різними куточками Трускавця, і я вже його трохи вивчив. Є непогана стара архітектура, але вона ніби розчинилася в сучасних одороблах, які рясно й без жодної стилістичної політики міста наклепали різні скоробагатьки. В Україні нема нічого гіршого за недоумка з грошима, який займається будівництвом і засирає наші міста своїми квазіархітектурними проєктами. Зграя таких ідіотів спотворила Трускавець, а зграя інших корумпованих ідіотів, схоже, дозволила це. Трускавецький залізничний вокзал, неподалік якого ми мешкаємо, — це пік радянського номенклатурного пафосу. Велетенське приміщення-одоробло, яке тепер порожнє і не використовується навіть на 10%. Великі зали з безконечними віконцями кас для продажу квитків. Такого пасажиропотоку вже давно нема, а квитки купують через інтернет, бо це зручніше.

Вчора після обіду їздив у Дрогобич, щоб отримати в місцевому військкоматі відмітку про моє прибуття у відпустку. Після військкомату прогулявся центром міста. Дуже гарні враження. Хотів зайти в одну з кав’ярень і скуштувати місцевої кави, але такої кав’ярні так і не знайшов — це при тому, що обійшов усю площу Ринок по периметру. Дрогобич дуже сподобався. Навіть знайшов дві книгарні: одну доісторичну й занедбану, з похилим персоналом, а іншу — трохи сучаснішу, але з вибірковим сегментом.

15 березня

Трагікомічна новина: на Закарпатті втопився ухилянт, який тікав з України річкою. Він плив на човні, а за ним гнався загін прикордонників. Чолов’яга вистрибнув у воду й спробував доплисти до протилежного берега, але стрімка течія підхопила його. Так він і втонув. Слідство встановило, що його втечу організували місцеві ділки за $3,5 тисячі. Ідіот ще попав на бабло, а міг би рідну країну захищати, отримувати за це гроші й пошану від рідних і побратимів. Ідіотам — ідіотська смерть.

20 березня

Мистецтво точного заголовка від CNN: «Візит Путіна до Маріуполя схожий на повернення серійного вбивці на місце злочину». 

Медіа поспілкувалося з Марією Кутняковою, якій удалося втекти з Маріуполя на підконтрольну Україні територію разом із сім’єю. Саме ця жінка — авторка знаменитої фрази про повернення серійного вбивці на місце злочину. Вона додала, що російський диктатор відвідав Маріуполь уночі, бо російська пропаганда не хотіла знімати кадри знищеного міста. Натомість у сюжеті показали кілька будинків, які збудували окупанти, щоб люди повірили, ніби Маріуполь зараз — дуже гарне місце. Але це не так. Кутнякова сказала CNN, що ціни в місті божевільні, немає ні ліків, ні опалення, постійні проблеми зі зв’язком, електрикою, водою та газом.

Давня й традиційна для російської влади історія: спершу щось ущент знищити, а потім на місці руїн швиденько збудувати потьомкінську дєрєвню — картонну ширму, що ховає реальний стан справ, жахіття і злочини.

Квітень 2023 року: Великдень і велика вода

17 квітня

Великдень був не дуже радісний. Вчора на світанку мені наснився мій приятель Борис Гуменюк, який кликав святити пасочку. У сні Боря виглядав молодим — таким, як я з ним познайомився у 2005 році. Я прокинувся від цього сну й майже цілий день не міг викинути його з голови. Під вечір написав про це вірш: «Великдень 2023 року». Зараз, коли їм пасочку, думаю про Бориса, який пропав безвісти під Бахмутом ще 27 грудня 2022 року. Хочеться плакати. 

Великдень 2023 року

я прокинувся від того як мій приятель 
який пропав безвісти під Бахмутом наприкінці 2022 року
покликав мене святити паски 
він був бадьорий і піднесений
навіть молодший на років двадцять
а не виснажений і задуманий
із обвітреним обличчям і згаслим поглядом
як на останніх світлинах
ми пішли б у михайлівський собор 
або в свято-покровську церкву на подолі
як у давні добрі часи зустріли б купу друзів
і разом забилися в один із пабів
ми довго говорили б про наші ненаписані книжки й картини
добродушно кепкували б зі спільних знайомих
згадуючи кумедні історії пов’язані з ними 
які не забуваються
і часто зринають у веселих компаніях
але зараз я сам
без сім’ї і приятелів
дивлюся на свою порізану на рівні шматочки паску 
на порожньому столі
наодинці зі спогадом 
про передсвітанковий сон
важко їм свій шматок паски
а мій спогад 
до свого шматка 
не доторкається

16.04.23

Позавчора їздив у парк «Муромець», де побачив масштаби безпрецедентного підтоплення острова, що між Десенкою та Дніпром. Побачив місця, де відпочивав із сім’єю, де любили гуляти мої діти. Річка Бобровня, яка навскоси розділяє цей острів і до якої ми часто ходили з дітворою, вийшла з берегів і піднялася в мій зріст. Вода з Дніпра, Десенки й Бобровні затопила навколишні луки, галявини та гаї на цілі кілометри. Такої високої води в Києві я давно не пригадую. Схоже на те, що вода прибуває далі. Не менш драматична ситуація з підтопленням і в Броварському районі, де цілі села на Десні опинилися в капкані її розливів.

Говорили про цю ситуацію з В. Він каже, що причиною може бути руйнування багатьох невеличких дамб на притоках, що впадають у Дніпро й Десну. Раніше ці дамби стримували воду, утворювали невеличкі й тимчасові водосховища, а тепер їх нема — і вода безперервно рине в Десну й Дніпро, підтоплюючи все навколо. Ситуація критична в багатьох областях: через розлив річок Дніпро, Прип’ять, Десна, Сейм та Західний Буг затоплені цілі вулиці. На Київщині критична ситуація у Вишгородському, Броварському та частково Бориспільському районах. Схожа ситуація на Волині.

Травень 2023 року: стрільби й Медуза Горгона

14 травня

Вчора їздили групою з 20 осіб на стрільби під Київ, у гості до нацгвардійців. Стріляли зі старих калашів, а також із пістолетів Макарова й автоматичного пістолета Стєчкіна. Стріляти з Макарова сподобалося найбільше — пістолет зручний, невеликий, простий і зрозумілий. Стріляли по мішенях у три підходи по п’ять набоїв. За останній підхід я вибив 34 бали — дуже непоганий результат. Поцілив двічі у вісімку (кулі лягли майже одна в одну) і раз у десятку, решта — щось дрібніше. Марчикові набрав трохи різних гільз. Запитував у полковника нацгвардійців, куди дівають стільки гільз. Він каже, що раніше за цим ретельно стежили й збирали, а зараз такі шалені темпи стрільби, що на це вже не зважають, лише згрібають їх в одну купу. Гільз навколо дуже багато — від автоматів, кулеметів, пістолетів. Я зауважив що це чудовий матеріал для творчих інсталяцій, митцям би знадобився.

Потім у нас були пригоди. Нацгвардійці дозволили покататися на квадроциклах і одному рамовому «бандерчику» — це автівка для бездоріжжя без даху і дверей, лише з металевими дугами для міцності. Наша група по черзі каталася на тих драндулетах, а я насолоджувався гарним сонячним днем. Полковник О. з нашого підрозділу взявся навчати водити квадроцикл щойно призвану чорняву солдатку Катерину. Вона сіла за кермо, той за нею — і так рушили. Через хвилин десять приїжджають наші військові на «бандерчику» і кажуть, що квадроцикл із полковником О. і солдаткою Катериною перевернувся, і вони вилетіли з нього в якесь болото. Показали відео, де чорні-чорнющі, ніби на курорті з лікувальними грязями, полковник і солдатка стоять біля перевернутого квадроцикла. Єдине світле місце на них — очі, коли ті кліпають. Це було настільки смішне видовище, що всі розреготалися. Слава богу, все обійшлося незначними подряпинами й синцями. Полковник О. потім розповідав, що квадроцикл у болоті трохи причавив солдатку Катерину і та мало не втонула, тому він різко взявся підіймати квадроцикл і потягнув м’язи спини.

Після стрільб для завершення бойового злагодження ми поїхали в ліс, де розклали на столиках різну домашню смакоту. Солдатка Катерина, яка перевернулася на квадроциклі, ще перед стрільбами запекла багато картоплі з салом у фользі; хтось дістав биточки, усяку нарізку, сир, овочі. Стрільби вдалися. Пригоди — наче на рибалці в кращі часи.

31 травня

У дворику навпроти мого офісу дідусі знову пиячать, відкривши багажник у вишневому «Хюндаї Акцент». Хапнули по чарочці й курять. Сонце їм не заважає. Схоже, у них це постійний ритуал перед обідом.

Що ж до місцевих мешканців, на чий будинок виходить наш невеличкий офіс, то поступово про них відкриваються цікаві факти. От недаремно я назвав дівчину з сивими дредами Медузою Горгоною, бо ніби шкірою відчув якусь глибинну античність у її образі. Знайомий полковник сказав, що її звати Дафна. Про це він дізнався кілька місяців тому, коли зустрічався з місцевими мешканцями, аби вони не ставили свої автівки під нашим військовим об’єктом. Ті спершу трохи обурювалися й булькали, але згодом попустилися — тепер з ними нема конфліктів.

І ще одне. Днями я випадково зустрівся з Медузою Горгоною на вулиці: вона поглянула мені в очі, а я не закам’янів.