Читаєте зараз
Джаз та симфонія підготовки до буття воїна: репортаж із вишколу на Львівщині. Без прикрас

Джаз та симфонія підготовки до буття воїна: репортаж із вишколу на Львівщині. Без прикрас

Ілля Юхимець

У квітні 2024 року Ілля Юхимець долучився до військового вишколу, який організувала школа «Воїн самооборони Львова» поблизу селища Олесько.

Цей репортаж у стилі гонзо описує події, що відбувалися під час вишколу з автором та його товаришем Денисом, для якого ці навчання стали першим кроком на шляху воїна.

Текст містить узусну лексику

Давати джазу

Ми були десь між Дідиловом та Банюнином, рухаючись автодорогою Чоп — Київ на схід. В ахроматичний салон темно-синього спорткара Volkswagen Golf GTI крізь затоноване скло із заходу пробивалися останні промені буднього сонця. Аудіосистема автомобіля ледь чутно програвала джаз 1940-х. 

На передньому пасажирському кріслі, спершись ліктем на двері, обшиті темно-сірою алькантарою, сидить Денис. Буре волосся ледь торкається його плечей, а кількатижнева борода і вуса раз по раз здіймаються на обличчі, йдучи за усмішкою. Денис спокійно міг би зіграти Боромира, старшого сина Денетора II з «Володаря перснів», за умови, що персонаж був би вихідцем із Галичини й мав трішки більший апетит. Але замість середньовічних обладунків перспективного намісника Ґондору на Денисі флісова кофта, тактичні штани та військові кросівки. Оливковий колір усього його прикиду зовсім не випадковий.

— Туди їхати годину. Доберемося за 40 хвилин, — перед виїздом зі Львова впевнено сказав Юра, ніжно тримаючи гідропідсилене кермо автомобіля. Після того наказав нам з Денисом пристебнути паски безпеки.

— Мені теж? — пролунало чудернацьке запитання із заднього сидіння автомобіля.

— Усім, — відповів Юра, насаджуючи сонцезахисні окуляри. 

Юра одягнений у літню сорочку чорного кольору з візерунками, які дизайнери, схоже, нахабно сперли з ботанічних книжок. Вони якомога густіше розсадили рослинні малюнки на невинній бавовняній тканині. Один нагадував листя акації. А цибуля в поєднанні із сонцезахисними окулярами, які вже зручно вмостилися в Юри на носі, могла ввести в оману будь-кого — особливо поліцейський патруль. Його б радо оштрафували за перевищення швидкості та мимовільно подумали б, що він їде бурхливо проводити вихідні за містом. 

— Пане поліціянте, ми їдемо на військовий вишкіл. Перепрошую, дуже поспішаємо, — сказав би Юра, випереджаючи перші прояви загартованої досвідом уяви охоронців суспільного порядку. 

Та хто б йому, нафіг, повірив у такому прикиді? Кожен на їхньому місці трактував би ситуацію доволі однобоко. При цьому незалежно від виправдання, яке дозволила б озвучити підсилена присутністю поліціянтів совість.

— От скажіть, будь ласка: нахіба мені, по-вашому, спортивний автомобіль, якщо я не даватиму на ньому троха джазу?

За місяць до поїздки Денис звільнився з громадської організації та почав підготовку до мобілізації у військо. Він відповідально підходить до вибору кожної деталі свого спорядження: ретельно досліджує інтернет-джерела, радиться зі знайомими, обходить магазини з військовим спорядженням та дошкуляє запитаннями тамтешнім консультантам. 

— Хочте лягти? — поцікавився продавець, майже дихаючи Денису в грудну клітку, після того як той протягом двадцяти секунд мовчки оглядав каримат. Другий поверх магазину туристичного спорядження розташований у старенькій будівлі центральної частини міста. Денис, відчутно дебеліший і вищий за середньостатистичного жителя не лише північно-західного Середзем’я, але й заходу України, виглядав як поневолений ведмідь у Київському зоопарку. Простір був сильно обмежений. Час також. Тому Денис намагається використовувати їх максимально прагматично, для того щоб у майбутньому мати більші шанси на виживання.

— Ага, я б ліг, — пригинаючись, щоб не врізатися макітрою об стелю, Денис пройшов у сусідню кімнату, де місця було саме враз для втілення цього нехитрого задуму.

Того дня Денис не задовольнив бажання магазину реалізувати свій товар, але зовсім не тому, що передумав. Очевидно, йому потрібен був час для перетравлення велетенського кавалка інформації, яким юнака щільно нафаршировував продавець-консультант протягом 50 хвилин.

Сидячи в авто, Денис уже мав із собою саперну лопату, аптечку, пончо від дощу, каримат, балаклаву, панаму, компас та налобний ліхтарик. Усі ці речі були алгоритмічно сховані в тактичний камуфляжний наплічник на 50 літрів із трьома додатковими підсумками по 10 літрів. Рюкзак Дениса ділив заднє сидіння авто разом з моїм чорним туристичним та власне мною. Я зиркнув на своїх опуклих сусідів, наповнених усіляким потребом (і непотребом) для виживання і на мить відчув себе геть непідготовленим.

— Бля, я забув резинку для волосся.

— Думаю, якщо я нормально свою балаклавочку зацейсамлю, то зможу дати тобі цю штучку, — відгукнувся Денис так, наче в нього якогось біса вселився Нед Фландерс.

На відміну від двох своїх супутників, я радше зійшов би за торчкуватого гайкера, який вибрався у вихідні покурити шмалі в горах. Це, звісно, якщо не зважати на те, що ми рухаємось у зворотний від Карпат бік. На моєму кістлявому торсі — фліска чорного кольору, а на ногах, одягнутих у штани кольору сірої спаржі, лежить темно-зелений капелюх а-ля сафарі. Чорні трекінгові кросівки, здається, не доживуть до кінця цієї авантюри. Наші стосунки перебувають у підошвенному стані. Китайський клей ледь утримує підошву від тихого, однак болючого для нас обох розлучення. Кожен потенційний крок підвищує шанс того, що наступний уже буде зроблено босоніж. Це мене не тривожить. Я звик до здивованих поглядів та коментарів у свій бік, коли хтось раптом помічає моток скотчу, прикріплений до мого наплічника.

«Бідолашні. Їхнє наївне життя рано чи пізно затріщить по швах, і вони жалкуватимуть, що не мають із собою скотчу», — потираючи руки, розмірковую собі.

— Я дуже вибачаюсь, можна щось трошки енергійніше включити? — позіхаючи, промовив Денис.

Тримаючи кермо лівою рукою, правицею Юра потягнувся до телефона, закріпленого на панелі приладів:

— Бразильський фанк?

— Давай, — знов позіхнувши, відповів Денис, — нічого не маю проти бразильського фанку.

— Я відносно недавно почав хропіти. Це мені дівчина сказала. Раніше не хропів, — поділився Денис. 

— Вітаю, тепер ти батя! — розреготався Юра. 

— Ніколи не хотів бути людиною, яка хропе, але я нею став, — усміхаючись, додав Денис. — Тепер відчуваю соціальний тиск, бо я б з радістю пішов сьогодні раніше спати, але не хочу бути цим мудаком [який першим порине у сон і заважатиме зробити те саме іншим].

— Я так, похропую час від часу, — із серйозним виразом обличчя сказав Юра.

— Врууум-врууууууум-вррррруууумммммм, — двигун авто безцеремонно перебив південний басовий мотив. 

— Проснувся? — поцікавився Юра, повернувши голову назад, до мене.

На відміну від двигуна автомобіля, мене бразильський фанк не пробудив. До того ж він не заходить мені так само, як автоматичній коробці передач, яка дозволяє бразильським сракотрясним мелодіям долинати до наших барабанних перетинок у паузах під час підвищення передачі. Їй ніяк не усвідомити, що своєю діяльністю вона збільшує кількість обертів двигуна, тим самим підсилюючи його звукове домінування над бразильським фанком.

— Тепер я розумію, чому ти сказав нам пристебнутися, — щетинуваті вуса Дениса здійнялися ближче до носа. Він усміхнувся.

Симфонія

Під стривожений гавкіт пса за парканом приватного будинку ми дістали свої речі з багажника та салону автомобіля. Крокуємо в цілковитій темряві, а пляма червоного світла, яку утворив ансамбль налобних ліхтариків, поступово збільшується. Перед нами постають силуети вже знайомих людей: Олег, Ярина, Юра, Тарас, Микита, Зброяр, Танчик, Ярослав, Павло, Ліза, Джош, Андрій, Богдан, Микита, Ліля та наш інструктор Степан. Олександра ще немає, має приїхати зранку. Ми з Денисом отримали страйкбольні приводи на базі AR-15. Чорні автомати зовні дуже схожі на свого американського вогнепального родича типу M4. Привід Дениса відрізняється від мого лише ручкою для носіння зверху і трохи довшим дулом.

В абсолютній сільській тиші чутно хіба шурхіт ніг та поодинокі нерозбірливі діалоги. В тактичній флязі Дениса булькотить питна вода. Його дихання швидко стає важчим: ми підіймаємося вгору. Сьогодні ночуватимемо в одній з невеликих кімнат самотньої старої німецької хатини. Всередині — обдерті білі стіни. Посеред однієї з них варварськи вмонтовано пічку, під якою лежить зо двадцять полін. Дерев’яні старовинне ліжко й двері, клепаний з кількох дощок стенд для зброї та вкрита соломою підлога, на якій лежить уже понад десяток осіб. Я, Денис та Юра розмістили свої каримати під старим дерев’яним вікном, яке забезпечує будинок безперервним диханням. З протилежного боку з-під дерев’яної рамки на стіні за підготовкою до нічлігу уважно спостерігає Божа Матір.

Перед сном ми вийшли надвір, щоб покурити. Протягом останньої години Денис розгублено перебирав свій наплічник, вирішуючи, що взяти з собою в завтра, а що залишити в сьогодні. Ексклюзивна симфонія от-от мала розпочатися. Крізь тихе потріскування тютюну в його пальцях було чутно, що деякі з музикантів уже зайняли свої місця й почали розігріватися. Вони сором’язливо загравали та запрошували своїх колег доєднуватися до несамовитої маніфестації злагодженості анатомічних духових інструментів.

— Мені потрібен час, щоб адаптуватися і почуватися комфортно, — поділився Денис, повільно видихнувши тютюновий дим із запахом манго. Відтак набрав повні легені сирого весняного повітря, з полегшенням відпустив його та залишив зоряне небо на самоті. Він іде прямісінько в оркестрову яму.

Ти крутий, поки не починається двіж

Лісовою дорогою, десь між Волуйками та Гавареччиною, мов зграя скажених гієн, проноситься банда підлітків на мотоциклах «Ендуро». Пискляві крики їхніх моторів глумляться над ранковим спокоєм. Звук жахливий. Намагання бензопили напідпитку взяти високу ноту ре в «Богемній рапсодії» перед тим, як відтяти тобі голову, були б значно приємніші:

— Мамаааааааа, ззздззззздззззз, джаст кілд е меееееееен, здззззззззззздззз. 

Раптом сталева орда помічає купку озброєних диваків, які чемно пропускають їх, розійшовшись по обидва боки дороги. Якого хєра вони забули суботнього ранку посеред лісу? Зграя швиденько проскочила повз, залишивши по собі хмари густого пилу.

— Ми маємо прибути на вихідну позицію, зачистити хутір, закріпитися та організувати точки для спостереження за дорогою, — роблячи позначки на німецькій карті 1944 року, повідомив Степан.

Після ночівлі нас поменшало. Четверо осіб покинули наші ряди та сформували ДРГ умовного противника. Вони розважатимуть нас усі вихідні. На кожну дію має бути своя протидія. 

Просуваємося по дорозі в шаховому порядку. Група розвідки рухається першою, перед основною. До її складу увійшли Микита у квадраті (Микит треба було якось розрізняти, тому дали їм позивні Бограч і Борщ) та Павло (якого було просто западло залишати без позивного, тому тепер він Апа). Основна група складається зі старшого сержанта, оператора безпілотника і його помічника, медика й парамедика, трьох гранатометників і трьох стрільців. Ми з Денисом, як вільні від додаткових рольових зобов’язань стрільці, рушили попереду колони.

Трохи більше ніж годину тому Денис був єдиним, хто все ще займав горизонтальне положення. Від спостерігання за його поху*стичним богатирським сном мій невиспаний гіпоталамус почав виділяти значну кількість білої заздрості.

— Після себе нічого не лишаємо: в хаті можуть завестися щури, — як мантру, вкотре повторив Степан.

— Вставай. Ти ж не хочеш залишитися тут наодинці зі щурами? — я намагався поставити Дениса на ноги, штурхаючи його в плече. 

Тепер він іде першим і очолює шахову колону в пʼятнадцятикілограмовому бронежилеті, який за попередньою домовленістю зранку привіз Олександр. Верхню частину тіла Дениса від нижньої відділяє синюватий бандаж для підтримки спини. На руках і ногах з’явилися тактичні наколінники й налокітники. На носі — тактичні окуляри. А в магазині приводу — п’ять сотень білих пластикових кульок. Час від часу він зупиняється, піднімаючи вгору кулак. Тоді вся група сходить обіч дороги та кожен сидячи пильнує свій визначений сектор. Чекаємо, доки розвідники дадуть зелене світло на продовження руху. 

Я тримаю першу і другу годину на прицілі, борючись із бажанням подрімати. В моє поле зору потрапляє нехитрий ножовий напис із трьох літер, залишений на стовбурі дерева. Ось так зростаєш, тягнешся до сонця, даруєш їм можливість вдихати щось, окрім вихлопних газів, а вони віддячують зневажливо болючим «хуєм» на твоєму тілі. Увіковічена людська тупість. Чи хтось пояснював цьому дереву, що навіть цей прихильник насильницької біокомунікації є невіддільною частиною нашої екосистеми? Так само як і всілякі жуки, метелики, мурахи, мухи, бджоли, гусениці, грибки, губки, гриби, омела та безліч інших шкідників.

Після п’яти годин руху, який супроводжувався поодинокими страйкбольними заграваннями із силами противника та їхніми розтяжками, розставленими по лісу, ми дісталися хутора. Залишається провести зачистку поодиноких стареньких хат і закріпитися на позиції для спостереження за дорогою. Годину тому, після невеликого привалу, Денис запропонував мені поносити (ясна річ, що на собі) його бронежилет:

— Ти можеш послати мене нахуй, я це зрозумію. Але чи не хотів би ти взяти мій бронік?

Захист основних життєвих органів потребує значних зусиль. Денис був помітно втомлений, і я без вагань погодився. Чим не прекрасна можливість налапати межу своєї дрищавої фізичної спроможності? Не кожного дня видається нагода миттєво погладшати на 15 кілограмів. 

Ми вирушаємо на зачистку групою з шести людей. Разом із Денисом, вже звично для нас, працюємо у двійці. Повільно обходимо з боку лісу білу хатину та два дерев’яні хліви. Йдемо ближче. Покинувши безпеку лісових дерев, заростями бур’яну і кропиви біжимо в напрямку будівель, які видаються нежилими. При цьому виглядають вони на диво доглянутими. Чи є хтось у цих хатах? Я б зовсім не хотів зустрітися віч-на-віч із непередбачуваними для здоров’я наслідками помсти галицьких аграріїв за потоптаний город. Ретельно обійшовши ці дивні споруди, які, мов гриби, виросли посеред лісу, ми не виявили нічого та нікого і повільно рушили далі.

— КОНТАКТ НА ДЕВ’ЯТУ, — раптом пролунав крик крізь глухе відлуння страйкбольних пострілів. Я миттєво впав на землю. Видимість крізь густі зарослі обабіч дороги була обмежена. Увімкнувся режим автопілота — абсолютно жахливий варіант ухвалення рішень для малодосвідченого бійця. Ми швидко підвелися і стрибнули в невідомість прямісінько крізь зелені перешкоди. Як виявилося, за ними була ще одна хата і височенна кропива. Досі нікого не видно. Усією групою, по черзі прикриваючи одне одного, ми кинулися в бік хати. Даремно казати, що наша з Денисом робота у двійці накрилася мідним тазом. Я побіг першим і стрімко наблизився до дерев’яного туалету, який стояв поруч із хатиною. Зненацька з нього щось вилетіло і впало мені за спину. 

— ГРАНАТА! — я заволав, намагаючись накивати звідти відклеєними нахєр п’ятами. Приблизно за секунду до вибуху я впав на землю — єдиний шанс урятувати свою сраку. Лежачи на землі, я почав хаотично намазувати по параші, де засів противник. Все марно — пластикові кульки просто відлітали від дерев’яних стінок, мов від танкової броні. Раптом звідти показалося дуло автомата. Це був мій вирок. 

За мене одразу ж помстилися. В реальному бою я б уже цього не дізнався. Доля перших доволі передбачувана. Вони жертвують собою заради спільної мети — у тебе просто немає іншого виходу. Немає іншого вибору. Хтось мусить бути першим. Лише взаємодовіра, що кожен прагне бути першим, полегшує це завдання усім. Тепер ми з моїм «убивцею» спостерігаємо решту бою, лежачи в траві. Денис обійшов хату з іншого боку, та його зустріла така сама доля, як і мене.

— Нам не варто з тобою розділятися, — збуджено підсумував Денис, спітніле бурякове обличчя якого відбивало сонячне проміння.

І все ж штурм закінчився успіхом, якщо не враховувати, що ми втратили майже весь особовий склад. А на додаток — один вибитий зуб та прой*бана в лісі рація.

P.S.: Денис мобілізувався в червні 2024 року.

Всі фото надані школою «Воїн самооборони Львова».
Текст написано в рамках суспільно орієнтованого навчання Школи журналістики та комунікацій УКУ.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій