«Сьогодні на слуху Херсон, Дніпро, Харків. А завтра на їхньому місці можемо бути ми»: як живе Миколаїв

Миколаїв називають щитом Півдня. Місто, що стало поперек горла окупантам у їхніх планах захопити регіон. Місто, що попри висадки десанту, танкові колони в середмісті, штурми з різних боків і часткову блокаду — встояло. І заслужило звання міста-героя.

Тут часто згадують про ті вісім місяців пекла. Безперестанку лагодять труби. Стоять у чергах по воду. Приймають біженців. Миколаїв — усього за годину їзди від нещадно обстрілюваного Херсона. Скількох прихистили тут? Хто зі своїх повернувся?

У матеріалі журналістки hromadske Оксани Іваницької — про те, як оговтується прифронтове південне місто, яке вже понад два роки живе без питної води, із заблокованими портами та втратою майже всього великого та середнього бізнесу. 

Проблема нестачі води

«Не сипте сіль на рану! От єдиний доступ до води, найближчий до нас. А там далі така площа величезна пустує, можна було б чотири свердловини зробити!..» — бурчить одна з літніх жінок, намагаючись набрати питну воду у два шестилітрових бутлі.

Натомість чоловік із середини черги тихо відповідає: «Добре, що хоч якась є вода. Зараз війна».

Ті, хто з Миколаєва не виїздив, знають, як воно — місяць бігати під обстрілами в пошуках хоч якоїсь води. Тому до теперішніх проблем ставляться спокійніше.

Без централізованого водопостачання Миколаїв лишився ще у квітні 2022-го, коли російські окупанти підірвали водогін, яким у місто постачали воду з Дніпра. Тоді почали бурити свердловини й облаштовувати точки видачі питної води. Нині таких точок на майже півмільйонне місто — близько двохсот.

«Корінного миколаївця можна впізнати за баклажкою. Це правда. Ми до цього вже звикли. Але зараз із відключеннями набагато складніше. Я тут уже вдруге за день. Зранку не було води, бо вимкнули світло. Отак їздиш і мусиш шукати, де працює вода», — скаржиться Віктор, який нещодавно під’їхав на авто й став у кінець черги. Людський ланцюжок рухається повільно: із шести кранів працює один.

У Віктора Глухарєва дружина та троє дітей. Вода у них, каже, закінчується швидко. Тому вдома створили запас, а в машині завжди є пусті баклажки — ще ті, з якими він бігав у 2022-му. Вони вже трохи білі від осаду й пошарпані від часу. Новенькі на них хіба пластикові ручки: чоловік їх замінив, аби не викидати пляшки.

«Місяць тоді взагалі не було води. Ми ходили, шукали… Хтось роздавав у дворах — всі збігалися. І розкупили отакі баклажки. Ви думаєте, звідки ж вони всі з’явилися?» — питається пан Віктор.

Через місяць після підриву водогону в централізовану систему воду все ж подали, проте солону — з Дніпро-Бузького лиману. Це розв’язало проблему з технічною водою та водночас спричинило іншу біду: сіль фактично роз’їдає сталевий трубопровід, і міські мережі стрімко руйнуються. Тим часом новий водозабір із Південного Бугу обіцяють запустити не раніше кінця 2024-го.

Нині ж миколаївські дороги нагадують кротовини — то там, то тут аварійні ділянки. Постійні прориви труб. У водоканалі кажуть: якщо раніше було 1–2 аварії на добу, то зараз — 15–20. Страждають і внутрішньобудинкові мережі, і побутова техніка. 

«Зараз технічна вода краща, ніж на початку. Хоча б більш-менш можна помитися. Але через воду в нас зламались посудомийна і пральна машинки. Останню вдалося відремонтувати, а от посудомийка так і не запрацювала», — каже Віктор.

Поки ми говорили, до чоловіка дійшла черга. Однак йому знов не пощастило: через відсутність світла тиск у накопичувачі впав — і вода текти перестала. Він не скаржиться, налаштований шукати інше джерело. Хоча й зізнається: люди нині роздратовані. «Отут зранку люди чубилися, щоб набрати води. А ось щойно я зайшов у магазин, і люди скаржились, що в них стало виробництво».

Як живе бізнес Миколаєва під обстрілами

Більшість миколаївців, які виїздили на початку великої війни, вже повернулись — дехто одразу після звільнення Херсона, хтось уже згодом. За даними місцевої влади, населення в місті нині — 400 тисяч. На противагу довоєнним 480.

Щоправда, брак робочих місць у місті на Інгулі відчутний — порти стоять, а великі й середні підприємства не працюють. Хто втратив майно через обстріли, а хто переїхав до інших регіонів. По суті, в Миколаєві працює лише мікробізнес.

Хоч фронт від міста й віддалився, тривоги тут лунають декілька разів на добу; часто Миколаєву дістається від ракет і дронів. А втім, місцеві кажуть: це не порівняти з 2022-м, коли вибухи тут не припинялися ні вдень, ні вночі.

«Одного разу була настільки сильна вибухова хвиля, що я прокинулась від того, що мене колихало на ліжку, — згадує продавчиня кав’ярні Вікторія. — Моя квартира на восьмому поверсі, вікна виходять у бік Херсона й Чорнобаївки. Було видно все, як на долоні. Коли в небі щось розривалося, вночі ставало світліше, ніж удень».
Виїжджати дівчина відмовилася. Ходила на роботу навіть під постійними обстрілами. Тож коли зараз часто зникає електрика, для неї це найменша біда. Ну і що, що в закладі немає генератора? Зате є тьотя Оля.

Жінка, що працює тут прибиральницею, заносить до кав’ярні емальований чайничок кип’ятку. «У нас усе продумано!» — сміється за прилавком дівчина. 

Медицина працює і на Херсон

На тлі міського руху в Миколаєві врізаються в очі незалатані фасади та голі руїни будівель. Відновлення тут триває повільно.

Самих лише житлових будинків у місті пошкоджено понад 4 000. Ще більше сотні закладів освіти й понад десять — закладів охорони здоров’я. 

Допомогу з відновленням зараз надають здебільшого міжнародні партнери й благодійні фонди. Зокрема, відновили лікарню швидкої медичної допомоги. 

Головний лікар Олександр Дем’янов показує відновлений казахами травмпункт і частину головного корпусу. 1 серпня 2022 року росіяни прицільно вдарили сюди ракетою — в лікарню, яка на той час єдиною приймала важких поранених. Тут усе було в руїнах. Ніхто не загинув лише якимось дивом.

«Це була година ночі. Вийшло так, що на вулиці нікого не було. Машина, що стояла біля травмпункту, перелетіла метрів 50 через лінію електропередачі, — згадує Дем’янов. — Під сходами зазвичай спав наш черговий лікар. Але тієї ночі приїхала його дружина, щоб переночувати в безпечному місці. Вони під тими сходами обоє не помістилися і перейшли в інший флігель будинку… А на те місце прилетіла С-300. Сходи від вибуху всі склалися вниз».

Головний лікар розповідає, що на початку великої війни навантаження було шаленим. Працювали на адреналіні й емоційному підйомі. Запитую, як справи нині та чи не легше через меншу інтенсивність обстрілів.

«Порівняно краще. От тільки ми зараз працюємо на дві області: на нашу та на Херсонську. В цьому сенсі неспокійно. Ось дивіться: у нас зараз 240 ліжок. На цю кількість уже 299 людей. 60 ліжок нейрохірургії, якої немає в Херсоні, а на них 106 людей. Нейрохірургія, травматологія, урологія в Херсоні розбомблені. Тому ми приймаємо весь набір таких пацієнтів. Ми просто ввійшли в цей ритм і в ньому працюємо», — показує Дем’янов записи в медичній документації.

Лікар стверджує, що робота все ще напружена: «Те, що до нас тепер не так часто прилітає, — це ж не означає, що нам від цього легше. Бо якщо десь приліт — ми одразу маємо бути напоготові. Скажімо так, на бойовому посту».

Насамкінець Дем’янов спокійно додає: «Знаєте, сьогодні в нас на слуху Херсон, Дніпро, Харків. А завтра на їхньому місці можемо бути ми».

Історії з пологового будинку

Миколаїв натепер прихистив понад 50 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Більшість — саме херсонці, кажуть в обласній адміністрації. Це підтверджують і в одному з місцевих пологових будинків.

«Ми приймаємо дуже багато людей із Херсонського регіону. Там зараз неймовірно важко перебувати. Ми самі це переживали вісім місяців, коли в Миколаїв щодня прилітало по 40 ракет. Тому допомагаємо, як можемо», — ділиться в розмові з hromadske директор миколаївського пологового будинку №3 Олег Іщенко.

«Вони приїжджають як на пологи, так і на якісь складні оперативні втручання. Багато пацієнток, на жаль, занедбані. У них не було змоги під час окупації отримувати нормальну кваліфіковану допомогу. Ми бачимо багато наслідків цього», — додає лікар.

Лиш кілька місяців тому в цьому пологовому облаштували нове укриття. Зараз там гарно, але порожньо. А першого дня повномасштабної війни в невеликому необлаштованому підвалі опинилися 700 людей. Під обстрілами там і оперували, і приймали пологи. 

На початку вторгнення місто практично оточене, на підступах були бої. «До мене приходять і кажуть: “Там на приймальному відділенні прийшов військовий до жінки. Можна його пропустити?”. Я пішов його зустріти сам, — ділиться директор миколаївського пологового будинку №3. — Це був офіцер, який, вочевидь, усі ці два тижні був десь на передовій. Увесь брудний, пахне порохом. Лише білі зуби виднілись. Він був із величезним оберемком білих хризантем. Я його провів до дружини… На жаль, він потім загинув. Але ця історія зі мною назавжди».

Тепер, стверджує Іщенко, працювати легше, але це все ще, м’яко кажучи, далекі від комфортних умови: «Зараз ніби все спокійно. Проте щодня ми стикаємося з якимись нелегкими історіями: когось втрачаємо, когось лікуємо… Енергетика війни нікуди не пішла, вона в нас відчувається».

Миколаївська ОВА: виставка техніки, пам’ять про воїнів

Марічка Кудрінська живе в Миколаєві 10 років. Вона переселенка з Донецька, а нині сімейна лікарка й волонтерка. Місто, до якого вона ніяк не могла звикнути, полюбилось їй лишень після повномасштабного вторгнення. Тоді вона побачила єдність людей, які були готові його боронити до кінця. У цьому місті вона провела коханого на службу, та, як виявилося згодом, в останню путь.

«Тоді я якось інакше стала сприймати Миколаїв. Я не думала, що він так відреагує. Бо це місто, яке на виборах голосувало за регіонала Бойка. Тож це перетворення — це було круто. Жаль, що це довго тривати не може, — каже Марічка. — Обмеження, які є в місті, мінімальні. Просто здається, ми трошки охреніли. У країні повномасштабна війна, а я нещодавно почула розмову: “Така погана вода. Якась вона не така…” А я собі думаю: “Слухайте, будьмо раді, що вона взагалі є!”».

У Миколаєві по-південному спекотно. Ввечері пішохідні вулиці та набережна в середмісті стають людним місцем для променаду під спів птахів і гул генераторів. Як і всюди, тут триває життя. Проте війна проривається звідусіль — у центрі Миколаєва зяє його найбільша діра.

«Коли вдарили по обладміністрації, це був, мабуть, наш найстрашніший виїзд. Бо коли приїжджаєш туди, де багато жертв, — це найстрашніше. Розбір завалів і пошук тіл тривав майже тиждень… Тоді загинули 37 людей», — згадує командир відділення однієї з миколаївських рятувальних частин.

Нині на площі перед будівлею ОВА просто неба виставка знищеної російської техніки. Мабуть, улюблене місце місцевих хлопчаків. Вони залазять у кабіни обгорілих та обстріляних машин, оглядають їх уздовж і впоперек. Старших зацікавив двигун у ЗІЛі. Виявилось, хлопці — майбутні автослюсарі.

«Мені цікаво, що може стати з технікою при попаданні снаряда. Це мені може відповісти на якісь питання, коли я її ремонтуватиму. Можливо, вже й для ЗСУ», — каже 17-річний Максим.

Трохи далі менший хлопець, років семи, стоїть із бабусею перед плакатом з обличчями героїв і написом «Навіки в обороні міста».

«Ці всі дяді тут загинули?» — запитує бабусю малий, розглядаючи портрети навпроти розбомбленої будівлі. «Ні, не всі…» — відповідає йому бабуся. Одного із захисників вона впізнала. З його донькою на майданчику бавився її онук.