Грань між трагедією та різаниною: як Волинська трагедія стала політичним інструментом
Польща готується до головування в Європейському Союзі з початку 2025 року. І вже зараз використовує історію для маніпулювання, яке нагадує шантаж.
Цього разу йдеться про жахливі події 80-річної давнини: польські топові політики кажуть, що Україна не зможе приєднатися до ЄС, доки не розв’яже історичні питання, пов’язані з Волинською трагедією.
У чому головні розбіжності між Україною та Польщею? Чи є шанс нарешті поставити крапку та припинити використовувати історичні події як елемент політичного шантажу, разом з експертами розбиралась редакторка Заборони Світлана Гудкова.
Волинська трагедія. Різні погляди на історію
Волинська трагедія залишається однією з найсуперечливіших тем в українсько-польських відносинах. Погляди Києва і Варшави на причини, відповідальність та кількість жертв відрізняються.
Польща офіційно визнала трагедію геноцидом та стверджує, що за злочини на Волині в 1943 році відповідальна виключно українська сторона. Україна ж наполягає, що відповідальність несуть обидві сторони.
На думку історика та народного депутата від фракції «ЄС» Володимира В’ятровича, зосередження Варшави саме на подіях 1943 року є цілком виправданим, адже тоді справді постраждало набагато більше поляків, ніж українців. Але історія польсько-українського конфлікту набагато глибша, ніж події на Волині того року.
«Збройна фаза цього конфлікту охоплює Галичину й територію теперішньої східної Польщі — Холмщину, Надсяння та Лемківщину, і точно не обмежується 1943 роком. Перші вбивства почалися ще 1942 року. Як історик я займався цією темою, і на мою думку, пік цієї війни між поляками та українцями взагалі припадає на 1944 рік. Вона продовжувалася і після Другої світової війни. Її завершальним етапом, напевно, можна вважати акцію «Вісла» 1947 року. Тому різниця в підходах ще й у тому, що з українського боку є бажання говорити про ширші хронологічні рамки, які дають дещо іншу картину», — пояснює він.
Заборона на ексгумацію жертв Волинської трагедії
Саме ця тема стала ключовою в останні місяці між українськими та польськими політиками. Зокрема, як пише польське видання Onet, під час свого піврічного головування в ЄС із січня 2025 року Польща нібито планує використати євроінтеграційні прагнення України як інструмент тиску на Київ та «планує конкретні заходи» щодо питання ексгумації тіл жертв Волинської трагедії.
Наприкінці серпня 2024 року в Ольштині зустрілися міністри закордонних справ України та Польщі. Дмитра Кулебу запитали про можливість проведення ексгумацій. Він відповів, що з цим не має проблем, але пам’ять українців теж треба вшановувати. «Чи знаєте ви, що всі ці українці були примусово переселені з українських територій на проживання в різні місця Польщі, зокрема і в Ольштин ? Якби ми, політики, почали копатися в історії, якість розмови була б зовсім іншою. Ми могли б повернутися вглиб історії й почати згадувати все те погане, що поляки робили українцям, а українці — полякам. Тому залишмо ці речі історикам» — відреагував Кулеба.
Порівняння з депортацією близько 150 тисяч українців із Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Лемківщини в рамках операції «Вісла» з трагедією на Волині було оцінено польською стороною як неприйнятне.
Але чому ж Київ нібито забороняє ексгумацію? Річ у тому, що в 1994 році між урядами Польщі та України було укладено двосторонню угоду про збереження місць пам’яті й поховання жертв війни та політичних репресій. Але у 2016–2017 роках на території Польщі відбулося півтора десятка актів вандалізму щодо українських могил і українських пам’ятників. Саме тоді, будучи главою Українського інституту пам’яті, Володимир В’ятрович ініціював заборону на ексгумацію.
Після зміни влади в Україні на зустрічі президенти Зеленський та Дуда у 2019 році домовились про зняття мораторію, але польська сторона мала виконати взяті на себе раніше зобов’язання.
«Мова йде про відновлення раніше зруйнованого пам’ятника українським повстанцям на горі Монастир, який охороняється міждержавною угодою. І це мало б поставити крапку хоча б у цьому непорозумінні. Перед наступним візитом Дуди в Україну у 2020 році казали, що розбиту плиту було відновлено, але виявилось, що це не зовсім так. Замість відновлення її просто переробили, стерши з неї імена всіх похованих. До речі, ці люди не мають ніякого відношення до українсько-польського конфлікту, це жертви НКВС. І це дало розуміння, що з польського боку, на жаль, немає бажання навіть йти на найменші кроки на зустріч. Натомість є бажання ескалації», — вважає В’ятрович.
До того ж народний депутат пояснює, що польські політики спекулюють на темі ексгумації, адже про її заборону по факту не йдеться.
«Була заборона на проведення пошукових робіт. Адже, очевидно, рештки спочатку треба знайти, а вже після говорити про потребу ексгумації. І я можу сказати, що з 2021 року керівництво Інституту національної пам’яті Польщі жодного разу не зверталося до України із запитом на дозвіл для проведення таких робіт, — наголошує він. — У мене складається враження, що для більшості польських політиків потрібно саме невирішеність цього питання. Бо це дозволяє їм спекулювати на цій темі та мобілізувати свій електорат».
Взаємне примирення
Попри всі суперечності, польсько-український конфлікт не є унікальним, зауважує політик. Історія Європи рясніє прикладами конфліктів між сусідніми народами. «Єдиним способом подолати болючу пам’ять минулих конфліктів залишається взаємне прощення. Події вже відбулися, історію не змінити, але ми можемо визнати помилки наших предків і не повторювати їх», — вважає В’ятрович.
Історик та професор Українського католицького університету Ярослав Грицак підтримує цю думку й наводить приклад польсько-німецького примирення.
«Без погодження з тодішньою комуністичною владою 1965 року польські єпископи відправили німецьким єпископам відкритий лист, головним меседжем якого став заклик до взаємного прощення за злочини, скоєні під час Другої світової війни, сформульований як «Ми вибачаємо і просимо вибачення». Цей лист викликав страшну бурю протестів, заява єпископів була сприйнята за зраду. Бо зрозуміло, за що німці мають просити вибачення перед поляками, але за що поляки — перед німцями? Але німецькі єпископи вийшли з таким самим листом, з таким саме закликом. І, власне, цей діалог поклав початок польсько-німецького примирення», — розповів історик.
За його словами, щоб закінчити тривалий конфлікт, достатньо політичної волі з обох сторін. «На жаль, її немає. Тому що є дуже сильна асиметрія в розумінні, що є Волинь для Польщі, а що — є для України. Політики не розуміють один одного й не роблять ніяких кроків, щоб зрозуміти», — пояснює Грицак. — Українці повинні зрозуміти одне: справа Волині буде присутня в польській історичній пам’яті незалежно від того, є вибори чи нема виборів, чи хто зараз при владі. Для них це приблизно те саме, що для українців Голодомор, розумієте? Це дуже важлива тема. І вона буде існувати доти, доки існує польська історична пам’ять».
Хоча політизованість цього питання також присутня, визнає історик. Політики будуть використовувати тему, щоб втриматися при владі. «Але тут домінують емоції. І розраховують вплинути саме на коротку емоцію, а не на знання задля отримання близької політичної вигоди, замість того, щоби думати на довшу перспективу. Але повірте мені, що справу можна розв’язати, була б тільки політична воля», — резюмував історик.
