«Вони мріють про тата і маму»: історія прийомної родини з Кіровоградщини, яка попри страх та війну взяла у сім’ю двох старших дітей
Подружжя Наталії та Олександра Крупи, маючи трьох біологічних дітей, наважилося взяти в сім’ю ще двох — брата й сестру 11 і 9 років. І хоча багато хто вважає, що зі старшими дітьми складніше знайти спільну мову, родина з Кіровоградщини своїм прикладом доводить протилежне. Попри велику війну та всі труднощі адаптації, вони змогли створити міцну родину, де кожен відчуває себе важливим і потрібним.
Своїм досвідом пані Наталія поділилася із Забороною: жінка прагне надихнути інших не боятися брати в родину дітей старшого віку. До цього закликає й керівниця Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей Ірина Тулякова. Вона розповідала про різні варіанти дати дітям зростати в турботі та повазі.
Усиновлення та прийомна сім’я: в чому різниця
І усиновлення, і сімейні форми виховання дають дитині можливість зростати в сімейному оточенні, але саме усиновлення — це коли ви приймаєте дитину у свою родину назавжди, як рідну. Вона стає членом вашої сім’ї, з усіма правами та обов’язками рідної дитини, отримує ваше прізвище, і ви стаєте її батьками.
Прийомна сім’я (та інші сімейні форми виховання, такі як велика прийомна сім’я або дитячий будинок сімейного типу) — більше про довготривале, але все ж таки тимчасове піклування.
«В прийомній сім’ї дитина може перебувати до повноліття чи до завершення навчання в закладі освіти. Ви приймаєте дитину у свою сім’ю на певний час, забезпечуєте їй домашнє тепло, турботу та виховання. Але юридично ця дитина не стає вашим сином чи донькою. Коли перебування вихованців завершується, держава може довлаштувати в родину інших дітей за згоди прийомної сімʼї», — пояснює Ірина Тулякова.
Відрізняється також фінансовий аспект. При усиновленні береться повна фінансова відповідальність за дитину, як за рідну. «У випадку з прийомною сім’єю держава надає фінансову підтримку на утримання дитини, а також виплачує грошове забезпечення самим прийомним батькам — так би мовити, за те, що вони допомагають державі виховувати дітей, які залишились без турботи біологічних батьків», — інформує пані Ірина.
«Як виросту, візьму хоча б одну дитину»
Родина Крупів обрала стати саме прийомною сім’єю. Причому ідея була з ними довгі роки, а реалізували її після того, як народили трьох і отримали від них добро на розширення.
Наталя працює вчителькою інформатики та математики в школі міста Власівка вже понад 20 років. Нещодавно вона стала менторкою молодіжного проєкту Upshift. Хоча в дитинстві Наталія не мріяла обрати професію вчителя, зараз вона впевнена, що її покликання — робота з дітьми та молоддю. «Цей двіж — це моє. Хоча більше до душі робота саме в молодіжній організації, зі старшими мені простіше знаходити спільну мову, ми спілкуємося на рівних. Але коли в школі до тебе прибігають обійматися дітки молодших класів, говорять, як вони скучили… Це теж неймовірне відчуття», — ділиться жінка.
Вчителювання звело її і з майбутнім чоловіком, коли вона тільки перейшла викладати до школи. Пара розмірковувала про майбутнє: Наталія мріяла про трьох дітей — двох дівчаток та хлопчика, й Олександр повністю підтримав кохану. І в той час вони вперше заговорили про можливість усиновити дитину, якщо не вдасться народити своїх. Взагалі в Наталії ще з дитинства були думки щодо усиновлення — після того, як вона взагалі дізналася, що бувають діти-сироти.
«Пам’ятаю, як йшла із садочка, а дорогою в нас був інтернат для дітей із порушеннями зору. І я, мала, така йду й питаю маму: “А чому вже так пізно, а дітки не йдуть додому?”. Мама мені тоді пояснила, що це інтернат і дітки там живуть; розповіла про покинутих дітей. І це для мене було таким шоком… І тоді, в шість років, у мене зародилася думка, що як виросту, візьму хоча б одну дитину, щоб вона там не була сама», — розповідає вона.
Щоб зробити тему виховання дітей в сімейному оточенні більш відкритою та доступною для широкого кола українців, було створено онлайн-платформу «Україна для кожної дитини». Вона акумулює в єдиному місці всю необхідну інформацію та покрокові інструкції для тих, хто бажає прийняти дитину у свою сім’ю. На платформі детально і досить доступно описано поетапний алгоритм дій; які документи людина має зібрати; де вона може це зробити; чи можна це зробити онлайн або ж є необхідність ту чи іншу довідку брати фізично. Ба більше, для багатьох документів надано шаблони та форми в е-вигляді для заповнення онлайн.
Не думали, що можна не лише усиновлювати
Після одруження в пари народилася донечка Надія і думки про усиновлення відійшли на другий план, аж поки через чотири роки до подружжя не навідались студентські друзі чоловіка — також одружена пара. Крім двох своїх дітей, вони мали двох прийомних і розповіли Наталії та Олександру про прийомне батьківство.
«Я тоді не знала, що дітей із дитбудинків та інтернатів можна забирати в прийомну сім’ю, а не лише усиновлювати. Мене цей варіант дуже зацікавив, і ми обговорювали це із чоловіком. Але незабаром я дізналася, що знову вагітна. За дев’ять місяців на світ з’явився наш середній син Рома. А ще за декілька років народився Максим», — розповідає жінка.
У вересні 2021 року, коли молодшому було трохи менш як два роки, Наталія врешті спитала чоловіка: чи стануть вони прийомними батьками? Олександр відповів: «Поїхали завтра в службу у справах дітей». Далі на подружжя чекали перевірки, збір необхідних документів та відповідні курси, які мають пройти всі охочі взяти дитину з інституційного закладу. У грудні пару рекомендували до прийомного батьківства.
Згода біологічних дітей
Біологічні діти також прийняли бажання батьків узяти прийомних братика чи сестричку. Лише після їх згоди Наталія та Олександр написали заяву в службу у справах дітей (ССД). «Для нас це було важливо й ми говорили з нашими дітьми про наше бажання допомогти іншим. Ми пояснювали, що любити ми їх менше не станемо й залишаємося їхніми батьками. Але всі разом ми можемо дати іншим діткам, які ростуть без батьків, тепло, турботу, піклування», — каже вона.
Так сім’я і почала чекати дзвінка від працівників служби.
Артем та Наталя
Згодом їм подзвонила працівниця служби у справах дітей й розповіла про брата й сестру — 11-річного Артема та 9-річну Натусю, які також потребували турботи дорослих. З одного боку, як каже Наталя, вона хотіла взяти молодших діток, але з іншого боку, це були рідні брат і сестра, а подружжя якраз планувало прийняти двох діток — хлопчика та дівчинку. Тож рішення було прийняте одразу.
Перша зустріч із дітьми відбулася 8 лютого 2022 року, якраз на день народження Артема. «За день до цього мені надіслали фото дітей, хоча мені й на думку не спадало дивитися на них до зустрічі. Це знаєте: як своя дитина народжується, ти ж не можеш побачити її до того. Але якою б вона не вийшла, це твоя дитина й ти сприймаєш її такою, як вона є. Так і тут: мені було все одно, як вони виглядають», — розповідає Наталія.
При знайомстві діти були дуже сором’язливі. Але вже наступного разу, коли подружжя приїхало зі своїми дітьми, вони стали більш активними.
«Що мені сподобалось, так це те, що молодший син Максим одразу знайшов із ними спільну мову. Він у мене “дитя ковіду”, якраз карантин був, він мало з ким спілкувався і міг погано реагувати на незнайомих людей. Але Артема та Нату він абсолютно спокійно сприйняв і активно грався з ними. Вони там із Наталею повсюди бігали, навіть про мене він забув», — каже вона.
Війна і знайомство в укритті
Сім’я Наталі їта Олександра також сподобалась дітям, і вони дали свою згоду стати її частиною. Тож треба було трохи почекати, щоб Артем та Ната поїхали додому. Подружжя мало отримати рішення про створення прийомної сім’ї 25 лютого. Але війна внесла свої корективи.
«Коли почалася велика війна, мій брат кликав їхати з дітьми до нього в Польщу. Я сказала, що нікуди не поїду. До того ж ми обіцяли дітям [Артему та Наталі] забрати їх, вони чекають, вони в нас повірили, вони дали свою згоду. Я не могла їх підвести. Чоловік також сказав, що нікуди їхати не хоче, хоча як батько трьох неповнолітніх дітей, він міг виїхати за кордон. Так ми й залишились», — пояснила жінка.
На щастя, чекати довелося недовго. На вихідних Наталії подзвонили зі служби у справах дітей й запропонували забрати дітей, але діяти треба було дуже швидко. У Кропивницький за ними поїхав Олександр та працівниця служби у справах дітей. Дорога була важкою: повсюди стояли блокпости, а ворог обстрілював дорогу на під’їзді до міста. Але дітей усе ж вдалося привезти додому.
«І от момент. Заходять вони у двір, а тут вмикається повітряна тривога. Одразу їх повели до нашого імпровізованого укриття в коморі, де вже мої троє сиділи. Так почалося наше прийомне батьківство», — усміхається Наталія.
Понад 10 тисяч дітей, які перебували в сімейних формах виховання, були вимушені покинути свої домівки у зв’язку з повномасштабною війною: із них 8200 дітей із 3577 сімей були евакуйовані за кордон; 2618 дітей із 1463 сімей перемістилися в межах країни. Жорстокі дії ворога змушують родини переїжджати і зараз. Причому батькам доводиться шукати роботу та житло й підтримувати дітей, аби ті не отримували додатковий стрес.
Комунікація: не можна бути готовими до всього
Пані Наталія не приховує: перший час було нелегко. Навіть із досвідом вчителювання, після проходження курсів, спілкування з іншими прийомними батьками, не можна бути готовим до всього.
«Кожна ситуація з прийомними дітьми є унікальною, адже вони приходять зі своїми травмами. Наприклад, Артем міг піти й скрутитися в куточку наче їжачок, і його взагалі не можна було торкатися. Згодом я зрозуміла причину цього. Після смерті мами вони жили в тітки, за провини їх фізично карали, а іноді й ні за що перепадало», — розповідає Наталія.
Вона додає, що допомогла робота з психологом, який пояснив, що гіперактивність дітей — це спосіб виплескувати негатив. І без активностей це лише накопичуватиметься. «От Артем дійсно може вибухнути, хоча йому самому це не подобається, бо він поки що не контролює це. Тому ми обоє вчимося — спершу заспокоюватися, а вже потім говорити, щоб не провокувати ще більший конфлікт, поки є емоції. Завдяки прийомним дітям ми отримали унікальний досвід, якого б не було з нашими біологічними дітьми», — підсумовує Наталія Крупа.
Правильне рішення взяти старших дітей
Зараз, за майже три роки, Артем і Наталя стали невіддільною частиною родини. Вони вчаться, активно займаються спортом, люблять їздити з батьком на велосипедах та на рибалку. Наталя переконана, що рішення прийняти старших дітей було правильним. «Багато людей хочуть брати маленьких дітей, бо вважають, що з ними простіше, і я була не виключенням. Мені здавалося, що менша дитина більше прикипає до тебе», — зізнається жінка.
Але зараз вона переконана — не варто боятися брати старших дітей: «Коли дитина більш доросла, з нею можна домовитися, з нею можна говорити. З вірним підходом, з роботою психолога можна знайти підхід до дитини та стати для неї найкращим другом та наставником».
В інтернатах багато дітей старшого віку, які так само мріють про тата й маму. І Наталя закликає інших дорослих давати їм шанс стати частиною родини. «Я за цей час жодного разу не пошкодувала, що стала прийомною матір’ю для дітей 9 і 11 років. І якщо ви теж хочете відкрити своє серце для тих, хто не має турботи біологічних батьків, то старших дітей боятися не варто. Навіть якщо вони не будуть сприймати вас як рідних батьків, ви залишитеся тими людьми, які дали їм шанс, любов, піклування, якийсь старт у житті».
Старші діти та діти з інвалідністю
Наразі, за даними Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, фактично є черга кандидатів на усиновлення дитини віком від народження до 10 років. У першому півріччі 2024 кожна п’ята усиновлена дитина — у віці 6—10 рочків. Водночас за цей період усиновлено лише 54 дитини віком від 10 до 18 років, і у переважній більшості це випадки, коли старшу дитину усиновлювали разом із молодшим братом чи сестрою. Випадки усиновлення старших дітей, які не мають молодших братів чи сестер, на жаль, поодинокі.
«Тобто переважно люди розглядають можливість усиновлення однієї дитини без братиків та сестричок, а ще без порушень фізичного чи ментального розвитку, — зауважує керівниця Координаційного центру Ірина Тулякова. — Але ж кожна дитина заслуговує на родину, незалежно від віку, стану здоров’я чи наявності братів і сестер. Особливо зараз, в умовах війни та постійного стресу, дітям потрібен значущий дорослий поряд, який би давав відчуття визначеності, спокою та безпеки, який би обійняв та заспокоїв».
Для влаштування родинних груп з кількох братиків і сестричок дуже вдалою якраз є така форма влаштування як прийомна сім’я. Якщо ж це велика родинна група, то є така форма як дитячий будинок сімейного типу, або велика прийомна сім’я — це родини, які приймають на виховання від п’ятьох до 10 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Також наразі розробляється механізм запровадження спеціалізації прийомних сімей для дітей з інвалідністю, щоб були родини, готові прийняти до себе дітей з будь-якими особливостями їхнього здоров’я, поведінки та пережитого досвіду. «Ця ініціатива передбачатиме як спеціальну підготовку прийомних батьків, так і систему їх постійної підтримки — фінансову, психологічну та професійну. Однак для справжніх змін потрібна ще й зміна суспільного сприйняття. Важливо показувати, що діти старшого віку, діти з інвалідністю так само хочуть дарувати й приймати любов, приносити радість і мати справжню родину», — резюмує пані Ірина.
Матеріал опубліковано за підтримки Медіамережі
